Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

ним хліб на симетричні кубики, а тоді поволі, один за одним, клав їх до рота й неквапно жував. Коли б хто при ньому згадав турків, на якусь мить супився й люто блискав очима. Дідусь побачив закордонні країни вперше, коли вирушив на балканські війни. Потім Албанія, той божевільний перехід сербського війська через Проклетію, аби лишень уникнути капітуляції, яку ніхто не хотів підписати.

Страусова стратегія — ховати голову в пісок, втікати від реальності, нездатність зустрітися з дійсністю. Перекидати відповідальність на предків, які в нас говорять, бути лише резонатором, який транслює їхні слова, — це стало типовою манерою буття націону поза дійсністю. Жити в мітах, маскувати боягузтво шаленством, марнувати майбутнє потомків. Атавізм вижив у докторах наук, істориках, політиках, письменниках, скульпторах, юродивих.

Того трагічного 1915 року народ залишився в Сербії. Спустившись з Проклетії снігом і кригою, напівмертве, голодне, змерзле, зранене албанськими племенами сербське військо прибуває на море, у Драч і Валону. Мине ще якийсь час до того, як нерішучі й неготові союзники перевезуть їх кораблями на Корфу і в Бізерт. Тисячі повмирають від тифу й виснаженості в лазареті на острові Відо поблизу Корфу. Їх ховатимуть у глибинах Іонічного моря. А грецькі рибалки ще пів століття не ловитимуть рибу в цій околиці.

З часів вигнання 1915 року збереглася знаменита фотографія короля Петра — в народі ласкаво званого Пера — на возі, запряженому волами. Коли через п’ятдесят років по тому вона потрапила до рук американському режисерові Джону Форду, він вирішив зняти фільм про епопею сербського війська. Перемовини з югославською владою не увінчалися успіхом, бо замість фільму про форсування Албанії славному режисерові вперто нав’язували котрусь із партизанських офензив. Врешті він відмовився від ідеї. Чверть століття Сербія програла всі бонуси історії, отримані за два століття боротьби за незалежність. Вперше вона опинилася не на правильному боці, а рушила за фальшивим месією в пітьму насильства й злочину.

Пам’ятаю діда, який восени, мов дух, з’являється в нашому помешканні у «Віллі Марія», з ящиком січевацького винограду. Подорожував уночі. Рано вранці нас із сестрою будив його голос. Спросоння ми кидалися до нього в обійми. Він суворий, без зайвих слів, лише очі сяють від радості. Я боязко торкався до шраму на скорченому вказівному пальці правої руки. Дід усміхався і казав, що це спогад з Солунського фронту.

Він мав право на безкоштовний залізничний квиток. Часто приїжджав без попередження, проводив з нами кілька днів, а тоді нічним поїздом повертався до Белграда, і далі — до Ніша й Січева. Не дозволяв себе відпроваджувати. Одного разу годинникар Малеша відвіз його на вокзал машиною, бо дув сильний юго і падав дощ. Потім розповідав, що дід приїхав на вокзал на дві години раніше. Ця звичка живе в мені — годинами тиняюся аеродромами й залізничними вокзалами, очікуючи на відправлення.

Того пополудня на цвинтарі Зейтінлік, де колись була головна польова лікарня сербської армії, ходжу між могилами й читаю імена загиблих вояків. Жівоїн Янкович з Лучана, місце могили 723, рядовий четвертої чоти першого батальйону Тимоцького полку. У наступному ряді, під номером 703, Данило Радойчевич із Січева, рядовий резервної команди. Під кожним номером поховано чиюсь історію життя. Найбільше — нерозказаних, невидимих історій. Я відчував їх під час тих прогулянок цвинтарями, коли ми з сестрою змагалися, хто знайде більше надгробків столітніх людей, а мама за цей час шукала могилу котрогось із наших начебто родичів. Блукаючи гальковими алеями Сустепана, Трсата, Сремської Камениці, Вараждина, із скупих даних, імен і дат, виписаних на мармурових плитах, я вибудовував свої історії, вигадував життєписи. Куди б ми не попрямували, ми вже на території якихось інших доль.

На Зейтінліку нема столітніх. У могилах лежать лише обірвані історії.

Тут, у саду мармурових хрестів, похований Тоша Зака із Вршаца, австро-угорський вояка, полонений на російському фронті. Про нього дідо розповідав чимало. Вони разом лежали в шпиталі на Зейтінліку. Тоша у Галичині здався росіянам, потрапив у полон, а тоді в Одесі вступив до Першої сербської добровольчої дивізії. Транспорт на Солунський фронт, через революцію в Росії скерували через Сибір, до Владивостока, Порт Артура, Сингапура, а потім Суецьким каналом — до Александрії й врешті — до Солуна. Дід часто згадував місця Тошиного «путєшествія». Я пам’ятав ті назви, потім вголос їх вимовляв, розбиваючи на склади: Вла-ди-вос-ток. Син-га-пур. А-лек-сан-дрі-я. Це був мій спосіб входження в ті міста. Поміж складами пробивався в темряву невідомих вулиць і площ, виходив до берегів рік, прогулювався нескінченними променадами. Для подорожі достатньо ім’я міста, дотику твердих консонантів і широких голосних.

— Який шлях, — зітхав дідо. — А потім завершуєш на Зейтінліку. Тошина рана спочатку не виглядала небезпечною. Мої були набагато важчими. Мені ледь врятували ногу через уламок під коліном. Тоша одужував швидше. А тоді йому раптом стало погано. Згасав, мов свічка. Пройти всю Азію, щоб завершити на Зейтінліку. Доля.

Наступного дня все дополудня проводжу під склепінням ринку Модіяно. Його збудували після великої пожежі 1917 року, тож у Лізеттиних спогадах його не було. У частині ринку, що поза головною будівлею, тягнуться прилавки з сувенірами й китайським крамом. Геть у кінці наштовхуюся на антикваріат. Під тентом на довгому прилавку викладено товари з горищ і підвалів. Фігурки, ордени, порцелянові тарілки, кришталеві бокали, срібло, компаси, свічники, гобелени, лампи, килимки, прикраси, ятагани, годинники. В одній скрині — згортки листів, старих фото, листівок, мап, різних документів. Деякі картини — на картонних паспарту. Беру довгасту фотографію в рамці. Під заплямленим склом — троє дівчат у несправжньому човні фотостудії.

Fotographion Thanasis, Thessaloniki.

Зі зворотного боку дрібним почерком списано кілька рядків. Чорнило майже зовсім поблякло, ледь можна розібрати окремі слова. Текст — французькою. Продавець вгадує мої думки й простягає лупу. Поволі ковзаю текстом. Розумію лише слово на початку — Salonique. Дата — це пляма, крізь яку просвічується розмите слово juillet і рік 1908. Роздумую кілька хвилин, чи купити це фото в рамці. Бо, врешті, через пів століття я прибув до міста кольору сепії зі стіни Лізеттиної кімнати. У той час і вона була дівчинкою, як оці троє в бутафорному човні. Може, вони були знайомі? Ходили до однієї школи? Грались у Бешінарських садах? Чи лише пройшли одна повз одну на прогулянці набережною вздовж моря?

Три усміхнені дівчинки, давно — в кращому житті. Відмовляюся. Опускаю фото в ящик, повертаю лупу продавцю. Швидко йду з ринку. Між тим, якийсь дискомфорт, викликаний нечіткими обличчями трьох дівчаток із фото, не минає.