Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Приїхав об одинадцятій одинадцять. Чотири одиниці. Чи раніше не випадало поглянути в цю хвилину на годинник, чи просто не звертав уваги? Мати вже чекала біля під’їзду. Все ще в роздумах про цифри Сергій підрахував, що якби не порушував правила приїхав би хвилин на п’ять пізніше. Чи варто було ризикувати?

На цвинтарі ніхто нікуди не поспішає. Якби не сезонні відмінності, то можна б подумати, що і час зупинився. Але природа панує над світом мертвих, точно як і у світі живих. Влітку переважає зелений колір, восени жовтий.

Сергій лиш дивувався, чому за цвинтарним парканом листя ще на гілках, а тут опало. Мати стояла спершись на хрест і дивилась на усміхнену Катерину зі світлини в центрі хреста. Могила ще не просіла, і днищем перевернутого корабля височіла в осінньому морі.

Сніжана Петрівна розклала на могилці хустинку дістала горілку, пиріжки.

– Царство небесне, доню!

– Мама, я за кермом, – сказав Сергій, дивуючись, звідки пиріжки.

Після смерті дружини він жодного разу не бачив матір біля плити. Їли вони останнім часом виключно ковбасу і сир. В магазині вона ні за що не стала б купувати пиріжки. Та й материні пиріжки, з ідеальною скоринкою, з продовжним тонким як нитка гребінцем, що закінчується фірмовими кутиками, Сергій не міг не пізнати.

- Так треба, Серьожа.

Горілка влилась як ковток повітря. Ні запаху, ні смаку.

Сергій взяв з рук матері половину пиріжка з капустою, озирнувся. Навкруги не було жодної живої душі, крім двох жіночок, точніше жіночки й дівчинки. Обидві в дутих куртках, на головах чорні пов’язки. У дівчинки куртка коротка, і видніється поділ плаття, здається знайомого.

Другий ковток горілки вже обпік горло, зігрів нутрощі. В пиріжка з’явився смак. Знайомий, рідний. Захотілось щось сказати. Не сказав, бо відчув що все буде звучати фальшиво. Справжні почуття словами не виразити. Краще запам’ятати шурхіт листів, наче шепіт Каті.

– Мої співчуття, – почув Сергій голос позаду.

Обернувся. Стояли жінка і дівчина в дутих куртках. Як вони підійшли не чув.

– Підходьте, пом’янемо. – Сніжана Петрівна жестом запросила до імпровізованого земляного столика.

– Ми власне…

Жінка і Сергій почали говорити одночасно

– Мамо, це дружина …

– Головач Василина… – жінка мить повагалась чи називати по батькові – дружина загиблого в тій аварії, Головача Андрія. А це наша з ним донечка. Аріша.

Василина поклала руку на голову дівчинці, та ніяк не відреагувала. Дивилась кудись вгору і вправо. Здавалось її зацікавили ворони, та коли ті розлетілись очі дівчини продовжували свердлити простір в тому ж місці.

– Підходьте, підходьте, – в голосі Сніжани Петрівни з’явилась настійливість, -  Серьожа, наливай. Царство Небесне. А я свекруха Сніжана Петрівна, це чоловік Катерини. Ну Серьожу ви, схоже знаєте.

Василина спокійно без будь-якого натяку на кокетство взяла чарку випила. Відкусила пиріжка.

– Смачні. У вас, Сніжана Петрівна золоті руки, – спохватившись, Василина продовжила: – Сніжана Петрівна! Точно. Я ж дивлюсь наче обличчя знайоме. ПроДоСмаКо - це ж ви?

– Я. – на обличчі Сніжани Петрівна з’явилась тінь посмішки. – Так, це я веду цей кулінарний блог.

– Я завжди користуюсь вашими порадами, – на блідому обличчі жінки з’явився рум’янець, – я взагалі-то не дуже охоча до кухні. Та у вас там все так доступно. Саме для таких як я. І смачно, Арішці подобається.

Випили ще по одній. Горілка скінчилась.

– Я власне, чого підійшла, – пригадала Василина, – телефон.

Вона дістала з кишені телефон в сірому чохлі.

– Це напевне телефон вашої дружини?

– Звідки він у вас? – Сергій здивовано дивився на телефон в жіночих руках, над могилою Каті.

– Схоже, що в поліції переплутали. І в речах мого чоловіка, виявився телефон, – жінка поглянула на табличку на хресті, – Катерини.

Сергій взяв телефон. Він стояв з телефоном в руках і не міг зрозуміти що з ним робити. Покласти до кишені? Залишити в руках? Увімкнути? Нащо?

– А телефон Андрія, скоріш за все в речах Катерини. Прошу перегляньте, коли буде час і повідомите мене. Добре? Я вже ввела туди, – кивнула на телефон в руках Сергія, – свій номер. Дякую

Сергій мовчки кивав.

– Звісно, що в Катиних речах. Ну в тих, що ти з міліції привіз, – Сніжана Петрівна подивилась на Сергія. - Де йому ще бути? Серьожа, синку допоможи зібратись, а ви Василино поїхали з нами. Ми на машині. Одразу і повернемо вам телефон.

У квартиру увійшли всі четверо. Василина пропонувала почекати на дворі поки Сергій винесе їй телефон, та Сніжана Петрівна переконала зайти на чашку чаю, і показати саме ту кухню, в якій вона готувала свою кулінарні сюжети.

Поки жінки на кухні розмовляли в очікуванні коли закипить чайник, Сергій пішов у свою кімнату. Сидів в кріслі, дивився у вікно. За майже оголеними гілками каштана проглядало сіре небо.