Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Дев'ять

Слідчий з сірими очима, глибокою ямкою на підборідді та гострим кадиком, був аж занадто експресивний, як для людини що стикається з людським горем чи не щодня. Особливо це впадало в око на фоні пасивного Сергія, який лиш мілко в знак згоди хитав підборіддя.

– За таку зухвалість треба відповідати!

Підборіддя донизу

– Треба вже врешті решт, взятись за цих шумахерів серйозно!

Треба. Підборіддя підтверджує.

– Хто б вам не телефонував Сергій Олександрович, яких би грошей чи ще щось не пропонували, не погоджуйтесь забирати заяву. Хоч ваша заява тут і не має вирішальної ролі, але ми мусимо діяти спільно. Не ведіться на їхні вигадки, нізащо не погоджуйтесь!

Підборіддя поплило від лівого плеча до правого.

На справді, Сергій не прагнув помсти. Про те і християнського всепрощення не було. Взагалі в ньому панувала пустота.

«У кожного всередині горить вогонь».

Де той вогонь, Катя? Куди він подівся? Схоже ти забрала його з собою. А мене самого, порожнього залишила. Я був далеко від тебе, та фізично відчув, як десь всередині, під грудиною зникло живе полум’я, поступившись місцем холодно-сивому інею.

– Взагалі тримайте мене в курсі всього, що так чи інакше стосується цієї справи. Мій номер у вас є, тож телефонуйте будь-коли. Навіть вночі.

Слідчий підіймається, Сергій теж. Сергій дивиться прямо перед собою і бачить завити в одвороті сорочки попелястого кольору. Сергій ствердно киває і думає, що в цьому порожньому кабінеті, хоч судячи зі столів, тут працює ще двоє, під цією свіжопофарбованою стелею з підтіканнями сечового кольору, все навпаки. Стінам слід бути похмурими, а не з дурнуватими трояндочками. На підлозі від брудних підошов мали б залишитись плями, а насправді ламінат блищить, повітря має бути спертим, віддавати цигарками та потом, а пахне чимось приємним, наче в тропічному садку. Нарешті це він, Сергій, має наполягати на активізації органів, умовляти слідчого дзвонити будь-коли, благати й погрожувати, а слідчий лиш похмуро кивати у відповідь.

Та тут все навпаки.

– Сергій Олександрович, мало не забув. Ось тримайте, речі вашої … – кадик пішов вгору – дружини.

Слово покійної проковтнув. 

Сергій вийшов в коридор. Ароматизоване повітря кабінету дерло горло, він зробив кілька глибоких вдихів спершись на двері кабінету.

Відчув на собі погляд. Повернув голову, побачив жінку, що сиділа під стендом «Їх розшукує поліція». Одягнена в чорний костюм, на голові чорна пов’язка. Перед нею стоїть дівчинка в фіолетовій сукні й не рухаючись вивчає обличчя на стенді.

– Теж казав, щоб не забирали заяву. – Сказала, не запитала жінка.

– Вибачте? – Сергій відчував себе зніяковіло під поглядом цієї жінки в траурному вбранні.

– В мене чоловік був на тій же зупинці, що ваша дружина. Тож ми з вами колеги, – її погляд змістився на пакет в руках Сергія, – мені завжди здавалось, що речі видають в чомусь прозорому. Може в файлах, чи якихось пластикових боксах. А тут…

Жінка замовкла і показала на такий же білий пакет, що лежав на сусідньому стільчаку. Сергій машинально подивився на її пакет, на свій. Це були зіжмакані пакети з якоїсь торгівельної мережі. Можна було побачити великі червоні літери «А», «Б».

– Телебачення – відповів Сергій і не став розвивати свою думку.

– У нього, – жінка кивнула на кабінет, – два роки тому дружина з донькою потрапили під колеса. От він і принциповий такий. Та ви не думайте, дуже гарна людина. Дружина загинула, донька в інвалідному.

Жінки. Вони завжди все про всіх знають. Сергій вже хотів сказати «життя», та жінка наче почувши його продовжила:

– В мене дочка, Аріна разом з його дочкою ходять в гурток для особливих дітей. – Дівчинка почувши своє ім’я поглянула на матір, потім на незнайомого чоловіка, погляд зупинився на пакеті.

Щось в погляді, та й взагалі в дівчинці, в обличчі, в рухах здалось Сергію неприроднім. Жінка пояснила:

– Звісно, діти аутисти та діти в інвалідному візку зовсім різні. Але в нашому місті лише один гурток для дітей з особливостями. Тож там ще той, ммм, вінегрет. Але все краще ніж на вулиці серед нормальних. – Останнє слово промовила так, що воно могло бути сприйняте лише як ненормальних.

Сергія починала гнітити ця розмова про дітей з особливостями.

– Вибачте, мушу йти. Справи.

Жінка з розумінням закивала, але Аріна наче прокинувшись з розширеними й без того на викоті очима раптом підняла руку показуючи на пакет Сергія і промовила:

– Телефон.

Тут у жінки в сумочці задзвонив телефон, і Сергій швидко вийшов з коридору на вулицю.

Додому їхав швидко. Проскакував на жовтий, підрізав. На трасі відчував себе досить впевнено, тож ризикував мінімально, та все ж їхав не властиво для себе.

Поспішав, бо домовились з матір’ю об одинадцятій з’їздити на могилу Катерини. Сьогодні дев’ять днів, треба пом’янути. Сергій запізнювався хвилин на десять, але мати стала нервовою, плаче через найменші дрібниці. Днями може сидіти майже не рухаючись тоді в сльози. Не хотілось зайвий раз її засмучувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍