Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

В кімнату увійшла Аріна. В неї на обличчі з’явилось щось нове. Це було схоже на вираз мисливського пса, який вже відчув здобич, та ще не зрозумів напрямок. В погляді з’явилась цілеспрямованість, рухи стали впевненими, здавалось вона навіть носом шмигає із кутка в куток, намагаючись щось вловити.

Аріна стала посеред кімнати підняла одну руку вгору, іншу простягла трохи вперед, запитала:

– Катя?

Сергій, спостерігаючи за дівчиною навіть не дихав. Спочатку не хотів привертати до себе увагу, бо не знав як поводитись з дивачкою, потім заінтригований чекав на її подальші дії. Відмітив, що якби тут дійсно була Катя, то одна рука дівчини як раз приходилась їй на потилицю, а іншою вона могла б тримати покійну за руку.

Сергій відігнав від себе таки думки, бо вже дрижаки побігли спиною. Просто дівчина чула як звати його покійну дружину, та й на хресті бачила ім’я. Дівчинка трохи дивна, ігри в неї теж… незвичні.

– Я Аріша. Тут всі сумують за тобою. Особливо той чоловік. – Подумала і додала: – Та й бабця теж, але інакше.

Сергій відчув запаморочення від нестачі кисню і гучно втягнув повітря. Аріна перевела на нього спокійний погляд без будь-якого виразу. Чи щось все-таки було в погляді? Докір? Співчуття?

– Діти, йдіть пити чай! – голос матері вклинився в їх безмовний діалог.

Сергій нічого не сказав про дивну поведінку Аріни. Та жінкам було й не до того. Вони спілкувались про рецепти, про кухню. Василина захоплювалась досягненнями Сніжани Петрівни, в кулінарії, в блогосфері, в опануванні інтернету. Сніжана Петрівна запрошувала в гості, казала що зараз не відчуває натхнення для нового знімання, а тому постійно одна і буде рада товаришувати. Потім розмовляли про безбожні ціни на комуналку, про політику так наче давно знайомі.

– Свідоцтво, – раптом вклинилась в розмову Аріна.

Коли всі перевели на неї здивовані погляди, пояснила:

– Треба забрати свідоцтво, – закивала рукою кудись за вікно, – там.

Перша зрозуміла Сніжана Петрівна:

– Дійсно, Серьожа, свідоцтво про смерть ми ж так і не забрали, – поглянула на годинник, – якщо виїдеш цієї ж хвилини встигнеш, до закриття. Заодно і дівчат підвезеш.

Василини жила через два квартали від будинку Сергія.

– Я бачу вас трохи здивувала моя Аріша. Тут нічого дивного. Просто  вона бачить все під іншим кутом. Інколи зовсім для нас незвичним. Була рада знайомству, – сказала Василина простягаючи руку для рукостискання

– Навзаєм, – відповів Сергій і неочікуване для себе додав, – до зустрічі.

Зі служби реєстрації Сергій вийшов з двома синенькими папірцями. В лівій тримав свідоцтво про одруження, яке до цього дня все ніяк не було нагоди забрати. В іншій, свідоцтво про смерть.