Анна Авілова - Срібне яблуко, Анна Авілова

   Джейн попрощалася з Епсом і в піднесеному настрої пішла стежкою до будиночка вітражника. Це був єдиний будинок з жовтим дахом, як і описував Фендерсон. Вона легко знайшла його, адже тільки щойно влаштовувала тут обхід. Паркану навколо будинку і прилеглої до нього території не було, як і в усіх інших будівель, але перед галявиною висів великий мідний дзвіночок. Джейн смикнула за шнурок, і в повітрі м'якою треллю прокотився приємний мелодійний звук. Дівчина з хвилюванням чекала на появу господарів.

   Через кілька хвилин у дверях будинку з'явилася круглолиця жінка приємної зовнішності років п'ятдесяти. Вона була одягнена у простий одяг, як і всі мешканці за межами палацу. Коли вона підійшла ближче, Джейн впізнала в жінці одну з домоправительок палацу, що носила в його стінах чепчик для волосся.

     Жінка схвильовано заторохтіла:

— Доброго ранку, ми вас якраз чекали. Вчора я не мала можливості познайомитися з вами ближче. Мене звуть Вайолет. Мої рідні перебувають у нетерпінні з самого ранку від новини, що до нас прийде таємнича дівчина з іншого світу. Все селище тільки про вас учора й говорило, і мої чоловіки тому не виняток, — жінка намагалася посміхатися, але більше вона була схожа на людину, яку змусили щось робити. Вчора вона здалася Джейн більш щирою.

— Ви ж не боїтеся мене? — вирішила спитати дівчина.

— Ні, звичайно, ні, — щось у цій відповіді здалося Джейн дивним. Не те щоб її всі повинні боятися, та всупереч зовнішній привітності цієї жінки, залишалося легке відчуття того, що Вайолет перебуває в сильній напрузі, хоча, можливо, Джейн тут зовсім не до чого. — Ходімо до хати, ми зараз накриваємо стіл до обіду, там і познайомитеся із моєю сім'єю.

    Вони пройшли тоненькою стежкою до самого будинку, і зайшли всередину. Будинок був досить просторим та затишним. Хоч сім'я домоправительки вважалася в Айронвуді простою, всюди стояли красиві меблі та вишукане побутове начиння. Біля дальньої стіни Джейн одразу помітила ті дивні кабіни, які вона бачила у палаці. Їх було три.

   Біля вікна стояли двоє чоловіків: один високий з широкими плечима і ледве помітними пасмами сивини у волоссі, інший – молодий хлопець років двадцяти п'яти на вигляд, з дрібним кучерявим волоссям.

   Вайолет підскочила до чоловіків:

— Познайомтеся, це мій чоловік Жозеф і мій син Рональд, — вона затнулась, — тобто мій молодший син Рональд, старший Фелікс зараз у майстерні закінчує вітраж, — раптом вона почала бурмотіти собі під ніс щось на кшталт молитви. Джейн змогла розібрати лише слова "матір природа" і "плин річок, душ і чогось там ще".

     Жозеф та Рональд сказали дівчині слова привітання та поцілували її руку.

— Мені дуже приємно познайомитися з вами. Мене звуть Джейн. Я можу вас називати за іменами чи це вважатеметься неповагою?

      Жінка перервала свою молитву:

— Звичайно, ви нас і на Ви не повинні називати, ви ж благородна дама, а ми лише прості люди.

— Ні, мабуть, я називатиму вас на Ви, у нас так заведено. Ми називаємо всіх старших людей та всіх незнайомих на Ви. А ось ви повинні називати мене на Ти. У моєму світі такі правила.

   Усі виглядали зніяковілими, але швидко погодилися. Жозеф з Роном навперебій кинулися розпитувати Джейн про особливості її світу. Вона не придумала нічого кращого, як розповісти про техніку, адже її в Айронвуді не існувало. Всі були надзвичайно вражені, і, як здалося Джейн, так і не зрозуміли, як все працює. Мабуть, для них вона виглядала немов Аліса з мієлофоном. Джейн дуже сподобалися ці люди. У кожному їхньому слові були присутні щирість і добро.

   Вайолет запропонувала Джейн вирушити на кухню, і, взявши з рук жінки тарілки, дівчина почала розставляти їх на столі. Вайолет явно була здивована її допомогою і, трохи звикнувши до неї, навіть розповіла кілька дитячих історій про свого молодшого сина. Раптом посеред оповідання вона на мить затнулась:

— Ох, щось сьогодні картопля ніяк не хоче пропікатися, може, ви поки що сходите в майстерню? Якраз заберете вітраж і покличете до обіду Фелікса, а як повернетеся, все вже буде готове, — вона говорила так, немов підбирала кожне слово.

- Фелікс? — Джейн не зрозуміла, про кого йдеться. — Ах, так вибачте, це ваш старший син, звичайно, я схожу, — і, посміхнувшись до господарів, дівчина вийшла з дому.

   У будинку вітражника панувала така тепла атмосфера, що в дівчини піднявся настрій. Джейн ніколи не була у вітражній майстерні й поняття не мала, як роблять твори скляного мистецтва. Вона була рада, що їй дали таке завдання. Вітражі в цій невідомій країні неймовірно чудові та красиві. Подібне заняття – чудова нагода не думати про погане. Підійшовши до майстерні, вона побачила молодого чоловіка, який стояв біля дверей. Побачивши його Джейн мало не ахнула. У нього були яскраві сині очі, не такі яскраві, як ліхтарі, а такі, в яких було одночасно і море: і в штиль, і в шторм; небо: і нічне і при світлі дня; і поле волошок, і всі відтінки синього та блакитного з палітри художника. Здавалося, таке поєднання кольорів у райдужці ока навіть неможливе. Через це незвичайне злиття відтінків здавалося, він дивиться кудись усередину тебе. Його обличчя не було гарним у звичайному уявленні, але таке ж привабливе, як і його очі. Як Джейн встигла помітити, майже всі люди, яких вона зустріла в Айронвуді, були темноволосими й смаглявими, але у цього хлопця було біле-біле волосся. Окрім цих рис, Джейн впали в очі масивні золоті браслети, які виглядали з-під рукавів робочої сорочки. Серед простого сільського двору, вони виглядали, м'яко кажучи, недоречно. Джейн вперше довелося бачити людину в потертій лляній сорочці, старих масивних черевиках і при цьому з таким неймовірним почуттям власної гідності. Він був напевно одним із тих, кого Джейн вважала гарними, з незвичайною сильною енергетикою. В очах цього хлопця читалася незрозуміла велич, наче він був одним із богів Олімпу і в його руках був увесь світ.