Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Раптом чорний клинок з безпомічним хрупанням осипається попелом. Володарка не рухається, проте золотий серпанок досі тремтить під її диханням. Ти помічаєш збентеження між сестрами.

Спрацювало! Ти зробив це! Ти врятував її. Нова епоха почалася, стара скінчилася, а Володарка, прекрасна та недосяжна, досі жива, і ти не проведеш решту життя в жалобі за нею...

Перемога!

Раптом із надр лунає стогін, що перетворюється на мерзенний скрегіт. Оглушлива какофонія зростає, обриває злагоду пісні, і всі стривоженно замовкають. Ти бачиш, як контур чорніє, висихає, а земля починає дрижати.

Нестерпний вереск летить із небес. Ти встигаєш помітити, як білою поверхнею повзуть чорні зигзаги, а наступної миті маленьке світило розривається на клапті. Тебе засліплює; коли зір повертається, ти бачиш, що золотій сестрі бракує великого шмату, а білі рештки несуться вниз сяйливими метеоритами з довгими полум'яними хвостами. Ти заворожено спостерігаєш за смертельною зливою.

Що коїться, кричить Перший, коїться.

Розгнівані погляди сестер повертаються до нього — і за мить вони знов у ложі. Ти ледь стримуєш панічний регіт.

Наміри Хранителок лишаються невідомими: налітає шквал, такий раптовий і потужний, що всі валяться долі. Земля ходить ходором. Ти підводишся одним із перших. Дивишся, як інших нещасних змело, наче листя, придавило поваленими спорудами. Спостерігаєш, як інші крізь хмари пилу тікають із міста, яке розвалюється просто на очах. Ти сподіваєшся, що зараз усе скінчиться.

Але все тільки починається. На видноколі народжуються смерчі, воронки крутяться від землі до небес. До тебе доноситься дзвін кришталевих стовпів, що ламаються, наче сухі стебла. Ти досі не можеш повірити, що це коїться насправді.

Тиха лазур зникла. Небеса, проорані метеоритами, налилися чорними хмарами. Барви витікають зі світу. Ти помічаєш, як між хмарами сяють велетенські блискавиці.

Коло помилилося, кричить розгнівано одна з сестер, помилилося.

Як це може бути, волає Перший, бути.

Коло репетує на всі голоси, і тільки ти зосереджено міркуєш.

Зміна епох мала відбутися, як і завжди, лише з однією новою умовою: Володарка зберігає життя. Хіба це велика зміна? Ти намагаєшся знайти собі виправдання.

Вас оглушає грім. Забута всіма кам'яна брила летить вниз разом із самотньою постаттю в золотому. Ти чуєш розпачливий крик Володарки, від якого всередині тебе все крижаніє.

Перший із метеоритів б'ється об поверхню, земля стугонить і дрижить. Ти бачиш, як пропалені лініями контуру ділянки провалюються, відносять за собою в глибини споруди і створіння, що досі намагаються врятуватися марною втечою.

Падають нові метеорити. Маленькі вбивають і розбурхують землю, а великі породжують розлами і хвилі — ось зростає хвиля вогню на сході, ось підноситься хвиля води на заході. Вони несуться назустріч одна одній, і все живе між ними перетворюється на порох. Ти бачиш, як смерть мчить до тебе звідусіль.

Кам'яна брила розлетілася на друзки, але фігурка в золотому жива. Від її крику — ти навіть не підозрював, що Володарка може так кричати! — крає серце. Ти сторчголов несешся на допомогу, але земля тікає з-під ніг. Світ укриває темрявою.

Якби ти загинув, усе було б легше.

Ти приходиш до тями посеред румовища. Озираєшся на руїнах, що були древнім містом, вкритий пилом, що був кістками тих, хто тільки-но співав. Над вами бовваніє зеленувата сфера, яку утримують сестри і Коло спільними зусиллями. Білі й барвисті одежі припорошено сірим. Голоси тремтять, тіла надламані. Ти приєднуєшся до хору.

За сферою кипить первозданний хаос. Торнадо б'ються з блискавками, виривають із корінням усе, що вціліло. Шалені хвилі несуть за собою уламки гір, гасять пожежі, які спалахують знову через вогняні фонтани, що вириваються звідусіль крізь змучену землю. Лава тече, провалюється у величезні урвища, парує і застигає. Подекуди в темряві блимають бульки інших рятівних сфер, але їх так мізерно мало... Небеса потонули в чорних хмарах, з-під них проглядає самотній огризок, що світить червоним. Ти не розумієш, як це могло статися.

Посеред смертельного бенкету смерч випробовує ваш захист — уламок башти гупає об сферу і розсипається на друзки. Сфера здригається, але витримує. Серед каміння, що лишилося після удару, ти бачиш кілька спотворених тіл.

З ударом чергової блискавки все стає зрозумілим. Стара епоха скінчилася, і сила звільнилася. Володарка не загинула, і сила шукає нового прихистку. Ти, засліплений коханням, фатально помилився.

Як такому телепню пощастило потрапити до Кола?

Надламана постать у золотому підводиться. Ти, попри смерть і руїну, сповнюєшся радістю. Володарка живе! Ти чуєш її голос.

Чому, чому я досі живу, квилить вона, живу.

Чому, чому, я досі дихаю, ридає вона, дихаю.

Чому, чому я свідчу жахіття, кричить вона, жахіття.

Її золото потьмяніло. Вона повільно суне до Першого. Той відступає — поранений, але живий. Потім кидається на землю. Ти завжди мріяв побачити його переможеним, проте зараз це видовище не тішить.

Помилка, сталася помилка, плаче Перший, помилка.

Її золото чорніє. Ти відчуваєш хвилі люті, що розтікаються довкола неї.

За сферою вирують лики смерті. Вибухи. Сурми. Зникли прекрасні квітучі краєвиди, зникло повітря, що напуває, зникло все, що ти знав. Звільнені первісні стихії змели всі досягнення, всю історію твого величного народу, перетерли барвисті шати на сірий попіл. Замість зміни епох наступив кінець — так просто і легко, від невеличкої зміни, яка не мала на меті нічого поганого. Ти не можеш змиритися з тим, що тільки-но сталося.

Голос Володарки пашіє ненавистю і люттю — ніколи досі ти не бачив її такою. Перший мовчки слухає вирок, а решта розпачливо намагається втримати сферу. Ти знаєш, що мине небагато часу, допоки ви знесилитеся, але необхідність у захисті зникне: стихії заснуть, а спалений світ порине у вічну кататонію під знаком смерті.

Ти знаєш, що вирок Першого належить тобі, проте мовчиш.

Усе мало трапитися не так. Усе було зважено і прораховано! Усе, чого ти хотів — урятувати життя коханої, яка навіть не підозрювала про твої почуття. Але натомість...

Ти знищив власний світ.

***

Карти розсипалися, охоплені багряним пломенем. Згоріли,