Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Усе готово. Всі погляди спрямовані на неї, навіть світила сповільнюють мандрівку небом, а вітер починає бриніти мелодією, про яку знають з переказів минувшини. У всьому світі лише Володарка чула цю пісню — безліч років тому, на самому світанку ери. Мелодія пробуджує в твоєму єстві щось дивне: немов підіймається загата, про яку ти навіть не підозрював... Підкорений владі древнього інстинкту, ти починаєш співати разом з усіма.

Пісня лине зсередини. Ніхто не задумується, не запинається — це так само природно, як дихати. Співає Коло, співають присутні, співають ті, що за обрієм, співає земля і підземелля, співають ліси і гори, співає вода і небо. Ніхто не вчив цієї пісні, вона народжується сама, довершена та прекрасна, з самих глибин світобудови, її звуки очищають, напувають силою, сплітаються, линуть звідусіль сюди, до древнього міста, де в кам'яному колі чекає Володарка. Ти ледь стримуєш захват.

Як заповідали древні, спів заповнює візерунок сяйливими лініями сили. Коло спостерігає: довгими місяцями ви готувалися до цієї миті, покроково робили все згідно з трактатами, ретельно усували найменші недоліки — візерунок має бути бездоганним. Твій погляд прикуто до самотньої постаті, що закинула приховане серпанком обличчя до золотої сестри в небі.

Пласка брила, де стоїть Володарка, починає рух. З тихим гудінням, що вплітає свою басовиту нотку до загальної пісні, коло поволі плине вгору. Всі погляди стежать за піднесенням, спів гучнішає; не співають лише Хранительки. Ти знаєш, що вони мають вступити пізніше.

Одяг Першого мерехтить і переливається всіма можливими відтінками: він уже забув про досадну бесіду. Контур наповнено силою, що сяє бездоганним візерунком аж до виднокола. Прекрасне видовище... Тобі дещо боязко, коли загоряються змінені тобою ділянки — але нічого лихого не трапляється. Все, як і мало бути згідно з твоїми розрахунками! Ти співаєш, і в грудях жевріє щастя.

Кам'яне коло суне до небес, із нього осипаються грудки землі. Золота постать віддаляється, але крізь сірий серпанок твої багряні очі здатні бачити так само добре, ніби Володарка стоїть за десять кроків. Вона — уособлення величі та спокою. Від сплеску почуттів твоє нутро пече вогнем. Ти не обирав розумом: від першого погляду тіло вирішило за тебе.

Як можна дозволити загибель втіленого ідеалу? Як можна відсторонено позирати на це? Володарка чекає: вона заспіває останньою. Ти чекаєш разом із нею.

Вона зробить те, що зробила її попередниця, як і всі інші Володарки до неї — почне нову еру, аби загинути разом зі старою. Віддасть силу, вдихне життя, звільнить місце для нової Володарки, яка керуватиме наступними поколіннями і оберігатиме до чергового зламу епох... Так було завжди: на цьому стоїть світ, його ритм і гармонія. Але ти відмовився спостерігати смерть своєї богині. Ти поклявся, що завадиш цьому. Має бути вихід! Після довгих років самотніх відчайдушних пошуків ти знайшов його.

Слова, що линуть зсередини, кінчаються. Загальний спів змовкає, залишки тануть у повітрі, ще трохи — і він вичахне та згасне. Ти сподіваєшся, що так воно й станеться...

Але останньої миті пісню підхоплюють Хранительки. Вони співають так голосно, що здіймається вітерець, співають так потужно, що дрижать далекі кришталеві стовпи на озері. На відміну від решти хору, сестри готувалися до цієї миті все життя — не дивно, що вони відчули зміни контуру, хоча поняття не мають, як він має працювати. Якби Хранительки наполягли, ритуал міг затриматися, а Коло рушило б перевіряти все під доглядом сестер. Такий ляпас Першому! Якби помилку викрили, то від Кола не лишилося б навіть назви — суцільна пляма сорому... Але такого ніколи не траплялося, тому Хранительки, попри підозри, довірилися словам Першого, і єдина загроза твоєму задуму минула. Їхні голоси, злагоджені та довершені, линуть грізним вироком, кожен рядок підносить скляну в'язницю до постаті в золотому. Ти ненавидиш сестер із блакитними очима, що сяють з-під срібних ниток, не менше за чорний клинок, який вони оберігають.

Пісня сестринства триває, допоки саркофаг не зрівнюється з кам'яною платформою. Голоси Хранительок витоншуються до лез. Всі затамовують подих, коли саркофагом розтікаються тріщини, і він вибухає, проливається вниз скляною мжичкою. Жодна крихта не торкається землі, краплі тануть у польоті, ніби випарувані теплом двох світил. Ти дивишся на оголений чорний клинок і відчуваєш, ніби він ріже тебе зсередини.

Якщо всі розрахунки правильні...

Клинок незворушно застигнув у повітрі, націлений вістрям у груди Володарки. Останні відгуки пісні сестринства несуться в небеса, а відповіддю їм лине один-єдиний голос. Ти не можеш стримати сліз, коли чуєш його.

Обрана донька світу! Мабуть, самі світила не могли б співати краще за неї. Кожне слово її чистого голосу пронизує, обволікає, надихає. Ти, як завжди, ладен слухати її вічно.

Володарка співає пісню вдячності, пісню довголіття, пісню великої втоми. Співає про світанок епохи та її розквіт, співає про видатних дочок і синів, трагедії і тріумфи, співає про те, що після довгих віків її час, нарешті, вичерпався — і вона радо йде, поступаючись місцем, адже такий плин життя. Її голос, золотий прекрасний голос, дзвенить у пронизливій тиші, доноситься до найзаповітніших і найвіддаленіших куточків світу, пробирає кожне живе створіння до нутрощів, і всі розгойдуються в такт цієї пісні. Ти не хочеш, аби вона скінчилася.

На найвищій ноті клинок зривається вперед. Володарка не ухиляється — навпаки, відкривається і робить крок назустріч. Чорне лезо пробиває її груди. Ти чуєш, як рветься безцінна тканина.

Пісня змовкає болісним вдихом... Усі завмирають. Огидний чорний клинок пронизує маленьку золоту постать. Ти не можеш відірвати погляду від жаского видовища, що бентежило тебе в кошмарах.

Живи, благаєш подумки, живи! Століттями існувала заради інших... Не помирай. Живи тепер для себе! Ти завмер, наче натягнута струна, ще трохи — і розірвешся.

Але Хранительки підхоплюють пісню, слідом за ними співають всі інші. Розгойдуються, споглядають Володарку, яка помирає, їхня пісня сповнена скорботи, світ плаче за втіленою епохою, що йде геть. Це все, що вони можуть: спостерігати і плакати, а невдовзі по тому співати осанни новій ері, ніби нічого не трапилося. Ти глибоко зневажаєш їх.

Так завжди було... Проте це не значить, що так завжди буде. Світ мусить змінюватися, інакше остаточно виродиться. Ти замовкаєш, однак ніхто не помічає твого вчинку. Всі дивляться на Володарку, яка досі