Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Ти не здатен побачити моєї істинної форми, людино.

— Шкода.

Северин дістав із кишені малахіт і кинув Ґаадові. Той не поворухнувся: камінь спинив політ, неквапом приплив під багряні очі, завмер. На мить характернику здалося, ніби то не камінь зовсім, а живе переплетіння міріад тоненьких ниточок, які пульсують, розгортаються і тріпочуть.

— Заплатили серцем за серце?

— Може, вйо до справи? Кожна хвилина зволікання підточує силу моєї рішучості.

Ґаад стиха засміявся, але при цьому не поворухнувся, не потривожив жоден м'яз, не зібгав шкіру в жодну зморшку. Та однаково Северин чув його сміх.

— Не поспішай померти.

Ґаад уже був перед ним, і не встиг Чорнововк відсахнутися, як тонкий довгий палець щонайменше з шістьох фаланг торкнувся його між очей.

— Дозволь дещо показати.

Дотик був схожий на крижаний укол. Звідкілясь спурхнула колода карт із вовчими черепами, розсипалася, закрутилася, зашелестіла, склалася разом у примарну картину. Краплина його крові зірвалася з грудей, торкнулася полотна й ожила: літала, креслила, малювала червоним по білому, і Северин, неспроможний відірвати погляду від її стрімких рухів, раптом відчув, ніби провалюється всередину картини.

— Ти бачиш не так, як було насправді, — пролунав голос. — Ти бачиш так, аби зрозуміти, що сталося.

Від краси всередині все завмирає: такий чудовий і прекрасний цей світ. У лазурному небі повільно танцюють світила: велике золоте і маленьке біле. Повільно кружляють небосхилом, дарують тепло, вдячне зело ловить щедрі поцілунки, буяє, квітне, і легіт розносить пишні пахощі довкола. Повітря чисте і смачне, здатне напувати. Ти дихаєш на повні груди.

Кряжі гір. Полотна лісів. Плесо озера — великого, немовби океан. З високої ложі в серці древнього міста ти бачиш усе.

Утім, сьогодні мало хто насолоджується погодою чи тішиться краєвидами. Погляди з усіх усюд спрямовано сюди, до великого кам'яного кола: настав той самий день. Не кожному поколінню щастить свідчити зміну епох! Ти єдиний знаєш, що цього разу все буде інакше, і не можеш дочекатися початку.

Між східців дзюрчать прозорі струмочки. Башти, місточки, скульптури, інші тонкі звивисті будівлі, для яких немає людських слів, переповнені спостерігачами. До цієї миті ти й уявити не міг, як вас насправді багато — і тепер намагаєшся осягнути, яким чином Володарка спромоглася давати всім раду.

Від натовпів не роздивитися мерехтливого пір'я стріх, пружні місточки гнуться під вагою, кришталеві стовпи посеред озера переповнені, навіть усі верхівки дерев зайняті. Високі, тендітні постаті у пишних шатах від голови до п'ят, під якими не розгледіти кінцівок, чекають. їхні рухи стрімкі та граційні — наче ковзання по незримих нитках. Вітер бавиться довгими шаликами, що пістрявіють різноманітними візерунками. Під різноманітними уборами, від гостроверхих ковпаків до роздутих сфер, течуть бахроми, які ховають лиця під мереживами або нитками. Лиш очі горять крізь серпанки яскравими ліхтариками — червоні, блакитні, зелені, бузкові, помаранчеві... Твій погляд палає багрянцем.

Яке численне плем'я, думається тобі. Всі барвисті, різні, та водночас — схожі, єдині. В урочистій незворушній тиші всі погляди спрямовано до кам'яного кола, де ось-ось відбудеться священнодійство. З-за видноколу стоять інші: всі дивляться в бік древнього міста. Тобі належить найпочесніше місце.

Нарешті рух — наближаються сестри. Їхня поява викликає загальне піднесення: ритуал невдовзі почнеться. Але сестри не прямують до своїх місць, а натомість влітають до вашої ложі. Білі одежі тріпочуть, контрастують з невеликим чорним клинком, що завмер між сестрами у прозорому саркофагу. Хранительки озираються блакитними поглядами, знаходять Першого.

Ми відчуваємо тривожність, співають сестри разом, тривожність.

Як і всі ми, відповідає Перший, не приховуючи веселощів, ми.

Чи Коло приготувало все належно, продовжують сестри, належно.

Як і завжди, відповідає Перший, веселощі змінює роздратованість, завжди.

Чи не вносилися будь-які зміни, не вгавають сестри, зміни.

Ти бачиш, що Перший лютиться. Він ненавидить, коли його авторитет піддають сумнівам. Тим паче в такий важливий день! Тобі хочеться втрутитися, але це буде недоречно. Ти теж із Кола: не перший, не останній. Решта ложі мовчить — Хранительки мають право питати кого завгодно і про що завгодно. Навіть саму Володарку.

Допит триває. Перший захищається. Завзято переконує сестер у тому, що все гаразд. Що вони дарма переживають. Що він усе перевірив особисто. Ти не видаєш себе жодним звуком, жодним рухом, бо Хранительки здатні помічати такі дрібниці.

Вибач за наші сумніви, співають нарешті сестри, сумніви.

Я все розумію, відповідає Перший із полегшенням, розумію.

Попри наші передчуття ми почнемо, завершують сестри, почнемо.

Передчуття не обманюють сестер. Пихатий Перший, засліплений самовпевненістю, перевірив усе вчора, але не сьогодні. Ти знаєш напевно, бо після цього змінив кілька важливих ліній візерунку. Ти зробив усе обережно: ніхто не помітив. Якщо раптом зміну викриють, тебе не запідозрять — то чужа ділянка.

На площу у текучих золотих одежах виходить вона: досконала, неперевершена, обожнювана. Пливе до місця крізь лінії контуру легко і блискавично, шати злітають, наче крила. В її присутності твій голос тремтить. Ти не здатен відірвати від неї погляду.

Володарка! Якби ти міг, то приніс би себе в жертву замість неї. О, Володарко...

Хранительки злітають долі, займають належні місця, завмирають, подібно до інших. Саркофаг із чорним клинком чекає разом із ними. Об нього можна порізатися, якщо задовго витріщатися. Всіма фібрами ти ненавидиш той клинок.

Перший збуджено смикається — допит сестер вивів його з себе. Як такому телепню пощастило стати Першим у Колі? Ти вважав себе мудрим, проте не здобув його місця. Попри безліч знань, ти запізно збагнув, що інтриги й особисті домовленості важать більше за розум та видатні здобутки. Ти зневажаєш Першого, але гарно це приховуєш, і він поважає тебе. Якби на його місці був хтось розумніший, то нічого не вийшло б. Ти радієш, що все склалося саме так.

Розрахунки бездоганні, перевірені безліч разів. Ти проводив їх далеко від чужих очей, у належній схованці, аби ніхто випадково не викрив задуму. У всіх можливих дослідах і спробах все закінчується належним чином. Рівновага зберігається. Успіх! Ти кидаєш виклик засадничим законам усесвіту, як і належить істинному мудрецеві.

Володарка завмирає посередині кола.