Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Час осипався снігом у незримій клепсидрі.

Різдвяні ярмарки. Мелодії катеринки. Ковзанка на площі. Солодощі, каруселі, прогулянки... Северин намагався напитися враженнями, наче спраглий — останніми ковтками води.

Оля сміється. Оля тримає його за руку. Оля показує на Дніпро, що виблискує першою кригою. Ранок, день, ніч, ранок...

Гостинні господарі прощаються. Сніг сіється над містом, зникає на околицях. Дихання виривається парою. Дорога до Ліни минає, наче вві сні. Максим поїхав скидати місячне ярмо...

Не тікай від доньки. Не полишай її.

— Завтра на світанку.

— Ти казав про це безліч разів.

— Дякую. Ти зробила значно більше, ніж...

— Після справи з Ґаадом відбудеш рік моїм прислужником.

— Ліно, якщо я не повернуся...

— Не смій так казати.

Відьма знущатиметься над нею.

— Ядвіґа Ярова охоче прийме Олю на виховання.

— Твоя обраниця ненавиділа її! Чому ти вважаєш, ніби я хочу спекатися Олі?

Помститься за твою зраду.

— Я з'явився нізвідки. Приніс забагато клопоту на твої плечі.

— Мені вирішувати, що робити з власними плечима. Що за поховальні розмови? Повернешся звідти живий-здоровий і забереш доньку.

Відіграється на ній.

Оля міцно спала. Северин згадав ранки, коли вона з радісним вереском прибігала до ліжка, видиралася між ними, і з задоволеною усмішкою трималася однією долонькою Катриного плеча, а другою — його...

Ким вона виросте? Якою буде на вигляд? Яких прикростей зазнає?

Від яких ніхто не захистить.

Які радості чекають на неї? Де оселиться? Що здобуде?

Лишись, і засвідчиш усе!

Мабуть, так само Катря сиділа над тобою безсонними ночами. Так само міркувала над цими запитаннями. Як кожна мама і кожен тато вглядається в обличчя своєї дитини, що спить, і намагається прочитати у тому личку майбутнє...

Її понівечать і вб'ють! А ти не зарадиш.

— Ти не запам'ятаєш цих слів, — прошепотів Северин.

— Не запам'ятаєш нашої мандрівки... Мого обличчя, мого голосу... Але це нестрашно, адже я люблю тебе. Твоя мама любить тебе. Ліна, Максим, Ярема — хороші люди, і мені пощастило, що вони дбатимуть про тебе. Це мусили зробити ми, твої батьки, але... Але інколи життя складається не так, як нам хотілося. Я маю зробити дещо важливе... Сподіваюся, ти зрозумієш мій вчинок, коли подорослішаєш.

Подивись на неї! Невже ти готовий покинути її?

Він обійняв Олю. Ввібрав її тепло востаннє.

— Будь щаслива, доню.

Вона відчула його обійми крізь сон і усміхнулася. Він заледве стримав ридання.

Зупинися, Северине.

Поклав заповіт і папери Клименка на стіл, придавив пляшиною бренді, і вийшов у сутінки.

Зупинися!

Цього разу вони стали на межі поля і дерев. На межі ночі і ранку. На межі світів.

— Я надіслала твого листа Яремі.

— Дякую, Ліно.

Відьма похмуро спостерігала за його приготуваннями.

Вона досі кохає тебе.

— Чому не розводиш ватру?

Його тілу більше не знадобиться живильне тепло.

— Тільки час марнувати. Швидше почну — швидше завершу.

Характерник роздягнувся до поясу, перевірив малахіт у кишені, ковтнув холодне зілля. За обрієм прокидалося ледаче зимове сонце.

— Чому саме ти, Северине? Я вже питала десять років тому, і питаю знову.

Зупинися.

Сніг забарвило червоним світанком. Який прекрасний світ, подумав Чорнововк. Відчути його сповна можна тільки на межі життя і смерті.

— «Така наша стежка», чи не так? — продовжила відьма роздратовано. — Ви, сіроманці, ховаєтесь за цими словами за будь-якої нагоди! Ніби жодного вибору не існує, і тільки фатум керує вашими долями...

Характерник не слухав її. Шепотів слова, які колись змінили його життя, а тепер вели до його завершення.

Зупинися, Северине.

— «Така наша стежка»! Ненавиджу цю приказку! — скрикнула Ліна.

Він скінчив закляття і наблизився до неї. Уважно вивчив збентежене обличчя. Сказав:

— Я теж.

Щиро всміхнувся подрузі дитинства, яка стала його першим коханням. Поглянув на відьмівську хатину, що стала йому домом.

Теплий вогник у вікні. Там спить його донька, якої він ніколи більше не побачить.

Не смій кидати її напризволяще!

— Дякую за все.

Він поцілував Ліну в чоло.

Ні! Ні! Ні! Ні! Ні!

— Будь щаслива разом із Максимом.

Не встигла відьма збагнути його слів, як лезо пронизало Северинове серце.

***

Голос Звіра зник разом із морозними голками. Сніг танув між пальцями ніг, що стали на теплу землю, тверду, наче каміння. Невже Ґаад сподівається, ніби з цього безплідного праху може повстати щось живе?

Северин озирнувся. Те саме місце, де він опинився минулого разу... Проте нині щось різнилося — ніби пустка щось приховувала. Він інтуїтивно змахнув краплину крові з рани на грудях, мазнув по повіках, прошепотів формулу і замість обрисів рідного світу...

Грандіозна композиція, що починалася на землі довершеним хитросплетінням безлічі геометричних форм та невідомих знаків, росла химерними символами, які мерехтіли всіма відтінками червоного, перепліталися безліччю неосяжних ярусів аж до неба — наче дикий виноград, що дереться вгору стінками колодязя. Сяйлива дивина охоплювала повні темряви урвища, перетинала скелі, її межі сягали так далеко, що годі розгледіти — ніби Северин потрапив до центру велетенської клітки, повної чудернацьких птахів і летючих комах, намальованих чарівним пензлем. Заворожений, він протягнув руку, і пальці пройшли крізь текучу фігуру, що нагадувала вісімку.

Чорнововк озирнувся. За ним, на лікоть від землі, витала довжелезна постать, позбавлена одягу: молочно-біла шкіра без жодної родимки, пошрябинки чи волосинки; м'язи ледь окреслені; вуха, ніс, рот, статеві органи, нігті відсутні; лише очі, що на порожньому обличчі здаються величезними, сліплять багряним... Величезна, моторошна скульптура, яку покинули посеред роботи.

— Ось який ти на вигляд.