Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Де він? Хто він?

У вухах стугоніла земля і завивав буревій. Перед очима пливли вогнисті плями заграв, що розривали видноколо. М'язи напружилися в передчутті загибелі, яка вищирилася з руїн, відділена тоненькою оболонкою, схожою на пливуче скло...

Він похитнувся. Відчув древній порох під ногами. Побачив озеро темряви. Згадав: Потойбіччя.

Ковтнув повітря. Відчув струмочки поту під пахвами. Побачив куксу великого пальця. Згадав: Северин Чорнововк.

Довкруж тріпотіли тіні нелюдських постатей, переливалися ледь чутним відголоссям загадкового мелодійного переспіву. Здавалося, ніби він досі там, у серці апокаліпсису, вдихає гострий запах розколотого каміння, споглядає стрімку загибель світу, не здатний відвести очей...

— Я не зізнався.

Тепер характерник не боявся. Не благоговів. Не ненавидів... Навіть співчував Ґаадові.

Не страшна нечиста сила — а втомлений життям чаклун, який продовжує існувати заради виправлення помилки далекого минулого.

— Я несу тягар відповідальності.

Видіння розтанули, катастрофа лишилася в прадавнині. Він стояв усередині химерного сплетіння чарівних знаків, а між ними в повітрі витав Ґаад. Багряні очі на порожньому обличчі не висловлювали жодного почуття. Серце лісовика повільно крутилося коло білої голови, наче зелений жучок навколо величезного яйця.

— Тож Ґадра...

— Не знає, — відсік Ґаад. — Ні про мою вину, ні про мою любов... Я не раз намагався, але так і не зважився розповісти. Це понад мої сили.

Зізнався у слабкості!

— Я був самовпевненим дурнем, — провадив той. — Моя найбільша помилка полягала не в зміні ритуалу... Я жодного разу не задумався, чого хоче Володарка. Тільки уяви: впродовж віків спостерігати, як малюки дорослішають, припускаються тих самих помилок, що й їхні батьки, закохуються, створюють нових малюків, які дорослішають, припускаються тих самих помилок, що й їхні батьки, і так по нескінченному колу — вервиця імен, калейдоскоп облич, покоління за поколінням... А вона, одинока, завмерла посеред цих відпливів і припливів самотньою скелею. Як не збожеволіла? Як зуміла не втратити у цій коловерті відчуття сенсу?

Він хитнув головою.

— Володарка... Вона мріяла про мить, коли клинок завершить її життя. Я мав убити її, а не рятувати! Але, наче жадібна дитина, не хотів розлучатися з улюбленою іграшкою. Зламав її, аби тільки не відпустити...

Вперше Северин задумався про Ґадру з боку, про який навіть не підозрював.

— Я винний перед загиблими. Перед утікачами. Перед усім світом, що застиг на краю. Але найбільше я винний перед нею, — продовжував Ґаад. — Бажаю лише виправити помилку... Без жодної надії на прощення. Деякі злочини неможливо пробачити.

Серце лісовика, що ритмічно пульсувало чорно-зеленим, спинило рух і похитнулося перед його обличчям.

— Так, у твоєму вбивстві винен також я, — відповів Ґаад на німе звинувачення. — Люди прийшли за моїм наказом.

Северин поглянув на малахіт, згадав смарагд... І раптом йому сяйнуло.

— Так ось хто заволодів Симеоном!

— Нещасний Перший, — довгий палець ледь торкнувся малахіта, і той відновив політ. — Перед вигнанням Володарка забрала в нього навіть ім'я. Відкинула розважливість і співчуття, змінила на безжальність і жорстокість... Однаково продовжувала жити заради інших.

Северин намагався роздивитися минуле заново — з кута, звідки досі його ніхто не бачив.

— Сполучені світи... Камінь вічного життя... Кривава угода, — перелічив характерник. — Як усе переплелося.

Сліпе кохання призвело до колапсу Потойбіччя і великого переселення. Вигнання Першого народило безсмертного Темуджина і його імперію. Ґаадові пошуки створили Пугача, Сірий Орден і...

Його батьків. Його дружину. Його друзів. Усі вони — сніжинки у великій лавині, яка неслася крізь сторіччя, змінюючи долі держав і народів.

— Позбавлена Володарки сила у сліпих пошуках відчинила браму до нового світу, — мовив Ґаад. — Доти ніхто не підозрював, що таке можливо.

— Ви не знали про інші світи?

— Хіба що будували теорії, до яких не ставилися повагом. То були просто фантазії, — довгий палець указав на чорне небо. — Катаклізму вистачило наснаги не лише пробити червоточину і пов'язати два виміри, а й подарувати вашому світові численні катаклізми. На мою думку, це спричинило деяку тотожність між ними... Але дехто у Колі досі вважає, ніби ви — породження нашого світу, таке собі кривеньке дзеркало. Мовляв, нова епоха почалася в новому місці...

Палець переплівся з іншими, нагадуючи безліччю фаланг зубату пащеку невідомого чудовиська.

— Але то нісенітниці, — додав Ґаад. — Інший світ був чужинським. Захопленим численними зграйками войовничих, кмітливих, підступних мисливців, які вбиралися в шкури вбитих створінь і молилися вогню...

Багряний погляд завмер на характернику.

— Ти міг сказати «людей».

— Земля була неозора. Місця вистачало всім. Біженці облаштовували домівки, намагалися пристосуватися і налагодити нове життя у чужому світі. Більшість сховалася, але поодинокі відчайдухи не боялися навчати дикунів — за що потім розплатилися життям... У всі часи людство було невдячним.

Северин чмихнув.

— А тепер згадай тих прибульців, які підкорювали людей! Наприклад, колишній власник цього серця...

Малахіт, не спиняючись, гойднувся.

— Я не возвеличую свого народу: поганці є всюди, — погодився Ґаад. — Дехто скористався чарами, аби перетворитися на місцевого небожителя. Їх було небагато, а з плином часу тільки меншало.

Інші світи. Грандіозні катастрофи. Прибульці, які оселилися поруч людей від світанку часів... Чи не занадто для чоловіка, що прийшов позбутися прокляття? Ніби дерся на гору, а натомість потрапив на край світу, де спало сонце і народжувалися веселки, і плоди таємної мудрості, якої він ніколи не шукав, падали йому в руки з дерева пізнання...

Северин розсміявся.

— Тебе кличуть хитромудрим Гаспидом! А насправді ти невдаха. Справжній бісів невдаха, — він навіть не добирав слів. — Занапастив власний світ, двічі просрав його порятунок... А тепер сподіваєшся виправити все коштом життя якогось вовкулаки?

— Саме так, — відповів Ґаад спокійно, ніби образи його не стосувалися. — Без тебе задум не втілиться.

Фігури поблякли, здригнулися від невидимої хвилі.

— Нарешті