Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

Маленький човник, що неушкодженими виніс їх із самого серця Оттоманської імперії, потопили без жодного сліду. Босвелл жодним чином не збирався ризикувати.

Вони опинилися в безкрайому лісі, і Кат була вражена тим, як Френсіс і Коналл знаходять тут дорогу. Граф Босвелл пояснив своїй дружині, що, коли вони йшли цим лісом на шляху до Стамбула, він залишав невеликі глибокі надрізи на деревах на своєму шляху. Минув майже рік, але ті знаки лишилися на місці.

Ліси, у яких росли дуби, в’язи, сосни та берези, нагадували шотландські хащі. Як і їхні мешканці. їм траплялися олені, ведмеді, вовки та кабани, так само як і птаство найрізноманітніших видів, більшість із них — знайомі. Кожен із подорожніх ніс лише трохи їжі. Була в них торбинка дрібно перемеленого зерна, яке можна було зварити у воді і їсти як кашу або, зваривши, підсмажити на гарячих каменях і отримати коржик. Ще в одній торбинці зберігалися родзинки, сушені інжир та персики. Ашер мав невеликий брусок спресованого темного сухого листя, загорнутий у червону та срібну фольгу, що він його називав «чай». Додаючи це листя до киплячої води, могли зготувати освіжувальний напій бурштинового кольору, що — вони це добре відчували — відновлював їхні сили.

Усі вони були озброєні. У Сьюзен був кинджал. У Кат та Ашера — і кинджали, і шаблі. Коналл і Босвелл на додачу до цієї зброї несли ще й великі англійські луки та стріли.

Першого дня вони пройшли багато миль, перш ніж отаборитися. Коналлові вдалося підстрелити двох качок. Сьюзен із Кат обскубли й випатрали їх та нафарширували кульбабовим листям із сушеними фруктами. Босвелл, що просто не міг утриматися від риболовлі в чистій гірській річці, зумів спіймати три форелі. Вони добряче наїлися.

Наступного ранку старанно залили багаття водою, закидали його землею й пішли далі. До полудня дісталися до витоку ріки Вьоси, а ще годину пройшовши вздовж берега, — до зарослої, але ще придатної до використання дороги. Коли вони зупинилися ненадовго, щоб поїсти фруктів та випити води, Кат поцікавилася, що то за дорога.

— Її проклали римляни, — пояснив Босвелл. — Іллірія була їхньою улюбленою провінцією. Є дві легенди про її назву. Римляни кажуть, що ця назва походить від імені Іллірія, сина циклопа Поліфема й морської німфи Галатеї. А от греки стверджують, що Іллірій був сином Кадма та Гармонії.

— За що ж цю провінцію так любили, Френсісе?

— Бо іллірійці — природжені воїни: жорстокі, витривалі, бойовий дух у них у крові. Багато римських найманців саме звідси. У третьому столітті після Різдва Христового перша хвиля варварів напала на імперію, а Іллірія стала останнім оплотом римської й західної культур. Більшість видатних імператорів того часу були іллірійцями, обраними просто на полі битви їхніми солдатами. Тепер, звичайно, це лише частина величезної імперії султана, але тут менше турків, бо коли її щойно захопили, корінне населення вирішило, що краще прийняти мусульманську віру, аніж втратити рідну землю. Влада султана непохитна в містах та в низовинах, а в горах у тутешніх племен залишається майже вся їхня давня влада. І вони дорого за це платять… Тут нам слід пересуватися обережно. Я не хочу привертати жодної уваги.

Вона пильно подивилася на нього.

— Ми в небезпеці?

— Просто, скажімо, я не хочу зіштовхнутися з якимись бандитами. Як на мене, ми в безпеці, доки ми рухаємося, і в темряві. Вони не нападають уночі через язичницькі забобони.

По обіді наступного дня вони дісталися до печери, де Босвелл із Коналлом сховали човна. Він був і досі там, вхід до печери був добре замаскований, і туди ніхто не потикався. Вони могли б відтягти човен до річки просто зразу ж, але Босвеллові здалося, що жінки надто втомлені.

— Зупинімося тут на всю ніч, — звелів він. — А до ранку ми будемо повні сил і вже вдосвіта рушимо в дорогу. Ашере, допоможи жінкам стати табором, а ми з Коналлом підемо щось уполюємо.

Вирішили облаштуватися в печері. Так була менша ймовірність, що їхнє багаття помітять, що на них натраплять дикі тварини або що їх зненацька застане дощ. Сьюзен нарізала на березі очерету й позв'язувала його, щоб зробити факели для печери. З допомогою Ашера Кіра вона назбирала хмизу. Потім Ашер пішов від них, щоб спробувати зловити риби, і Кат відпустила свою юну служницю скупатися, доки вона закінчить порядкувати в печері. Отут їй стали в пригоді уроки, які вона засвоїла, охороняючи кордони Шотландії разом із Босвеллом. Вона розпалила багаття, розклала причандалля для готування їжі та пішла з глеком до річки.

Просто перед печерою простягнувся півколом невеликий піщаний пляж, відмежований від мілководдя річки камінцями, викладеними майже рівним колом. Сьюзен хлюпалася в цій купелі, і Кат пообіцяла, що скоро приєднається до неї.

Повернувшись до печери, вона поставила глечик на виступ кам'яної стіни, щоб ніхто не перечепився через нього, а потім роззирнулася навколо, перевіряючи, чи нічого не забула. Ясний вогонь палав в охайно викопаній ямчині. Обіч багаття були надійно вкопані в землю металеві підмостки для рожна; сам рожен, дерев’яна ложка й металевий казан лежали поряд. Коли чоловіки повернуться, жінки будуть готові їх зустріти.

Задоволена тим, що впоралася зі своїми обов’язками, Кат збиралася йти купатися. Раптом вона почула пронизливий крик жаху Сьюзен. Не замислюючись, вона вибігла з печери й подалася невеличким схилом униз, до пляжу. Занадто пізно вона усвідомила свою помилку. Вона була беззбройна, лише з кинджалом, а шабля залишилася в печері. На пляжі був якийсь чоловік, а ще двоє — у річці, ганялися за Сьюзен, що відчайдушно кидалася у воді в різні боки, намагаючись утекти. Чоловік на пляжі повернувся обличчям до Кат. Витягаючи кинджал, вона трохи схилилася, готуючись зустріти його.

— О, у нашої русалоньки є дружочок, — гукнув він турецькою до своїх товаришів. Тепер Кат зрозуміла, що то оттоманські солдати, а не іллірійські розбійники, як вона спершу подумала.

Кат низьким голосом гукнула:

— Дайте спокій моїй сестрі! Ми вірні піддані султана, даруй йому Аллах довге життя! То так поводяться солдати султана? Нападають на беззахисних мандрівників? — її голос аж бринів зневагою.

Вони, здавалося, здивувалися, і на якусь мить Кат здалося, що вони можуть залишити їх у спокої. А потім один із чоловіків вийшов із води й попрямував просто до неї. У Кат аж подих перехопило, бо зріст чоловіка був мало не сім футів. їй знадобилася вся сміливість, щоб не зламатися й не чкурнути звідти. Коли він був майже поряд, вона вигукнула: