Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

бачив темну фігуру Гандке. Колись уже було щось схоже – темна голова на тлі неба й велика небезпека. Коли саме це було, він не знав. Знову поглянув за двері і здивувався своїй нерішучості. У ньому сформувався розмитий, нечіткий спротив. Спротив ідеї намагатися підкупити Гандке. Раніше він такого не знав, раніше він відчував лише страх.

– Йди, – сказав Розен, – дай йому гроші й пообіцяй іще.

509 вагався. Не розумів сам себе. Він знав: якщо Гандке вирішив з ним покінчити, то підкуп не має сенсу. В таборі таке часто траплялося. У людей забирали все, що вони мали, а тоді їх убивали, аби не наговорили зайвого. Але один день життя був одним днем життя – за цей час могло багато чого статися.

– Он ідуть чергові, – повідомив Карел.

– Слухай, – зашепотів Берґер до 509. – Спробуй, дай йому гроші. Якщо він прийде знову, пригрозимо йому, що донесемо на нього за підкуп. Нас десяток свідків, це багато. Ми всі скажемо, що бачили, як він брав гроші. Тоді він не ризикне, це єдине, що ми можемо зробити.

– Він іде, – шепнув знадвору Зульбахер.

Гандке обернувся і повільно рушив до секції D.

– Чортяко, де ти подівся? – гукнув Гандке.

509 вийшов, ховатися було без сенсу.

– Тут.

– Добре, я йду. Прощайся і виголоси свій заповіт. По тебе прийдуть. З литаврами і трубами. – Він вишкірився, згадка про заповіт видалася йому дотепним жартом. Так само як про литаври й труби.

Берґер підштовхнув 509. 509 зробив крок вперед.

– Можна хвилинку з вами поговорити?

– Тобі зі мною? Маячня!

Гандке рушив до виходу. 509 за ним.

– Я маю при собі гроші, – сказав він у спину Гандке.

– Що? Гроші? Скільки? – Гандке йшов далі й не обертався.

– Двадцять марок. – 509 хотів сказати – сорок, йому завадив отой дивний спротив. Це відчувалося як своєрідна впертість, і за своє життя він запропонував половину.

– Двадцять марок і два пфеніґи! Чоловіче, згинь.

Гандке прискорив крок. 509 вдавалося йти поруч.

– Двадцять марок – це краще, ніж нічого.

– Лайно.

Тепер пропонувати сорок не мало сенсу. У 509 було відчуття, що він зробив вирішальну помилку. Треба було запропонувати все. В ньому наче щось обірвалося. Колишній спротив зник.

– У мене є більше грошей, – поспіхом додав він.

– Ти подивися! – Гандке зупинився. – Капіталіст! Трупак-капіталіст! І скільки ж у тебе є?

509 зібрався з духом.

– П’ять тисяч швейцарських франків.

– Що?

– П’ять тисяч швейцарських франків. Лежать у банківському сейфі, в Цюриху.

Гандке зареготав.

– Ага, і я маю вірити такому нендзяреві?

– Я не завжди був таким.

Гандке витріщався на 509.

– Я перепишу вам половину грошей, – поспіхом сказав 509, – маленька формальність, і гроші ваші. Дві з половиною тисячі швейцарських франків. – Він дивився у суворе невиразне обличчя. – Війна скоро закінчиться. І тоді добре буде мати гроші в Швейцарії. – Він чекав, Гандке досі не промовив і слова. – Коли війну буде програно, – повільно додав 509.

Гандке підвів голову.

– Ага, – тихо почав він, – он який твій розрахунок, га? Гарно собі все спланував. Але ми тобі… тепер іще й політичний відділ за тебе візьметься… заборонене розміщення коштів в іноземних банках! До всього іншого! Чоловіче, не хотів би я бути на твоєму місці.

– Мати дві з половиною тисячі франків і не мати їх – це не те саме…

– Для тебе теж. Згинь! – гаркнув Гандке і так сильно штовхнув 509 в груди, що той впав, втративши рівновагу.

509 повільно здійнявся на ноги. Підійшов Берґер. Гандке зник у темряві. 509 знав, наздоганяти його немає сенсу, та й відійшов він уже надто далеко.

– Що сталося? – спитав Берґер.

– Він не взяв грошей.

Берґер мовчав і дивився на 509. 509 бачив, що в руках у Берґера дрючок.

– Я пропонував йому більше, він не схотів. – 509 спантеличено роззирнувся. – Я десь помилився, щось зробив не так. Не знаю, що саме.

– І чого він до тебе вчепився?

– Він завжди мене не зносив. – 509 провів рукою по чолі. – Тепер це не має значення, я навіть запропонував йому гроші в Швейцарії. Франки. Дві з половиною тисячі. Він не схотів.

Вони підійшли до барака. Говорити потреби не було, про те, що сталося, інші вже знали. Всі стояли там, де й раніше; ніхто не зрушив з місця – здавалося, наче навколо 509 створилося вільне місце, невидиме коло, яке неможливо перетнути і яке відокремлювало його від інших, – самотність смерті.

– Прокляття, – мовив Розен.

509 поглянув на нього. Вранці він його врятував. Дивовижно, вранці він ще міг це зробити, а тепер він там, звідки й руки не простягнеш.

– Дай мені годинник, – сказав він Лєбенталеві.

– Ходи в барак, – втрутився Берґер, – треба подумати…

– Ні. Тепер доводиться лише чекати. Дай мені годинник. І залиште мене, хочу побути сам…

Він сидів один. Годинникова стрілка зеленувато мерехтіла в темряві. Тридцять хвилин, думав він. Десять хвилин – дорога до адміністративної споруди; десять хвилин на рапорт і накази; десять хвилин на дорогу назад. Півколо великої стрілки – тепер це його життя.

«Можливо, трохи довше», – раптом подумав він. Якщо Гандке повідомить про гроші в Швейцарії, то за справу візьметься політичний відділ. Вони спробують отримати гроші, і він житиме доти, доки гроші не опиняться в них. Коли говорив з Гандке, він про це не подумав, розраховував лише на його жадібність. Це був шанс. Певності щодо того, чи повідомить Гандке про гроші, не було. Можливо, він відрапортує, що Вебер хотів бачити 509.

Крізь темряву нечутно підійшов Бухер.

– Ось, була ще одна цигарка, – нерішуче мовив він. – Берґер каже, щоб ти прийшов у барак і скурив її.

Цигарка. Точно, у ветеранів була ще одна. Одна з тих, які приніс Левінські після відсидки в бункері. Бункер – тепер він знав, хто був тією темною фігурою на тлі неба, про яку йому нагадав Гандке, і де він її бачив. Це був Вебер. Вебер, з якого все почалося.

– Ходи, – сказав Бухер.

509 похитав головою. Цигарка. Смаколик перед шибеницею. Передсмертна цигарка. Скільки на неї треба часу? П’ять хвилин? Десять, якщо палити повільно? Третина його часу. Забагато. Він мав би робити щось інше. Але що? Нічого було робити. У нього в роті раптом пересохло від прагнення тютюну. Він не хотів. Якщо закурить, визнає, що йому кінець.

– Йди геть, – розлютовано прошепотів він, – йди звідси зі своєю сраною цигаркою.

Він пригадав собі схожу пожаду. Цього разу довго ритися в пам’яті не довелося. Це була Нойбауерова сигара, тоді, коли