Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

Вони похитувалися з утоми, за руки і ноги піднімали людей із землі. В одному місці в’язні лежали цілою купою, попадали один на одного. У цьому хаосі 509 побачив Зульбахера. Він стояв і з-за спин інших в’язнів штурхав у гомілку якогось чоловіка, що лежав на землі, тяг його за волосся і вуха, тоді схилився і рвучко поставив його на коліна. Непритомний чолов’яга впав назад. Зульбахер знову штовхнув його, встромив руки йому під пахви і спробував підняти на ноги. Йому не вдавалося. В розпачі він гамселив непритомного кулаками, поки його не відіпхнув староста блоку. Зульбахер умить повернувся назад. Староста дав йому копняка, він вирішив, що Зульбахер злий на непритомного і хоче в такий спосіб помститися.

– Ти, клята тварюко! – прогарчав він. – Лиши його в спокої, він і так здохне.

На вантажівці для транспортування трупів крізь ворота у дротяній огорожі приїхав капо Штрошнайдер. Двигун тріскотів, наче кулемет. Штрошнайдер під’їхав до купи. Лежачих вантажили у машину. Дехто намагався втекти, вони знову опритомніли. Але тепер Німанн пильно стежив і нікого не відпускав, навіть із тих, хто зголосився добровільно.

– Всім, хто не звідси, відійти! – кричав він. – Ті, хто зголосився хворими, – вантажити решту!

Люди кинулися врозтіч, у бараки, так швидко, як лише могли. Непритомних поскладали у вантажівку. І Штрошнайдер натис на газ, він їхав повільно, так що добровольці могли йти за ним пішки. Поруч ішов Німанн.

– Вашим стражданням кінець, – заговорив він до своїх жертв зміненим, майже привітним голосом.

– Куди їх ведуть? – спитав один із нових у 22-му бараці.

– Можливо, в 46-й блок.

– А що там?

– Я не знаю, – відповів 509.

Те, що всі знали в таборі, він говорити не хотів. У блоці 46 проводили експерименти, у Німанна там була ємність з бензином і кілька шприців для ін’єкцій. Звідти не повернувся ще жоден в’язень.

– А чого ти так лупив того типа? – спитав 509 Зульбахера.

Зульбахер поглянув на нього і не відповів. Він почав давитися, наче силкувався проковтнути шматок вати, а тоді відійшов геть.

– Це був його брат, – мовив Розен.

Зульбахера рвало, але з рота вийшла лише дрібка зеленуватого шлункового соку.

– Ви подивіться! Досі тут? Тебе вони, певно, забули, га?

Перед 509 стояв Гандке і міряв його поглядом з голови до ніг. Був час вечірньої переклички. Блоки вишикувалися на плацу.

– Ти ж мав бути у списку. Я поцікавлюся.

Він похитувався на каблуках і витріщався на 509 світло-блакитними банькатими очима. 509 стояв тихо.

– Що? – спитав Гандке.

509 мовчав. Зачіпати старосту блоку було божевіллям. Мовчання завжди найкращий вихід. Єдине, на що він міг сподіватися, – Гандке про це забуде або поставиться до цього не так серйозно. Гандке вишкірив жовті брудні зуби.

– Що? – повторив він.

– Тоді номер записали, – спокійно відказав Берґер.

– Так? – Гандке повернувся до нього. – Ти точно знаєш?

– Так. Записував шарфюрер Шульте. Я бачив.

– У темряві? Тоді все в порядку. – Гандке досі розхитувався. – Піду поцікавлюся, воно ж не зашкодить, га?

Усі мовчали.

– Ти ще встигнеш один раз пожерти, – привітно сказав Гандке. – Вечерю. У блок-фюрера нема сенсу питати про тебе. Звернуся відразу в потрібне місце, падлюко. – Він роззирнувся і гаркнув: – Увага!

Прийшов Больте. Він, як завжди, поспішав. Дві години програвав у карти, і от тепер нарешті гра пішла. Больте знуджено кинув погляд на трупи і майже одразу зник. Гандке залишився, він послав на кухню чергових, а сам рушив до паркана з колючого дроту, який відділяв жіночі бараки від Малого табору. Зупинився під огорожею і втупився туди важким поглядом.

– Ходімо в барак, – сказав Берґер. – Хтось може залишитись надворі і спостерігати за ним.

– Я, – зголосився Зульбахер.

– Дай знати, коли він піде. Негайно!

Ветерани повсідалися у бараці. Краще було не потрапляти Гандке на очі.

– Що нам робити? – стурбовано спитав Берґер. – Чи в тої свині справді серйозні наміри?

– Може, він ще забуде. Так виглядає, що в нього черговий напад люті. Ех, якби лише в нас був шнапс, щоб його напоїти!

– Шнапс! – Лєбенталь сплюнув. – Неможливо! Цілковито неможливо!

– Може, це просто такий жарт, – мовив 509. Він не зовсім у це вірив, але такі речі ставалися в таборі часто. Есесівці справжні майстри наганяти страх. Мало хто витримував. Дехто кидався на дріт під напругою, у декого відмовляло серце.

– Я маю гроші, – прошепотів Розен до 509. – Візьми їх, я таємно проніс у табір. Ось, сорок марок. Віддай Гандке, сподіваюся, це вирішить справу.

Він запхав купюри йому в руку. 509 відчув їх і взяв майже непомітно для самого себе.

– Це нічого не дасть, – сказав він. – Гандке покладе гроші в кишеню, а потім зробить, що собі схоче.

– То пообіцяй йому більше.

– Звідки ми візьмемо більше?

– Дещо є в Лєбенталя, – сказав Берґер. – Я правий, Лео?

– Так, дещо я маю. Але якщо ми наженемо йому смаку до грошей, він приходитиме щодня, поки не забере в нас усе до решти. А тоді ми опинимося там, де й зараз. Але без грошей.

Запала тиша. Позицію Лєбенталя ніхто не вважав жорстокою. Він говорив, що треба, і йому нічого було закинути. Питання було простим: чи є сенс позбавити Лєбенталя засобів до торгу лише для того, щоб 509 отримав кілька днів відтермінування? У ветеранів буде менше їжі, можливо, саме настільки менше, що дехто, чи навіть усі, просто загинуть. Кожен з них віддав би все, якби це точно врятувало 509. Та якщо намір Гандке серйозний, то шансів у 509 мало. Тут Лєбенталь мав рацію. Безглуздо ризикувати життям десятка задля того, аби на два-три дні продовжити екзистенцію когось одного. Завдяки цьому неписаному, немилосердному закону табору вони досі жили. Вони добре це знали, але тепер не хотіли з цим миритися і шукали вихід.

– Треба було притовкти того покидька, – врешті зневірено мовив Бухер.

– Чим? – поцікавився Агасфер. – Він вдесятеро сильніший за нас.

– Якби ми всі на раз нашими мисками…

Бухер замовк. Він знав, що це ідіотизм. Якби це вдалося, повісили б з десяток людей.

– Він досі там стоїть? – спитав Берґер.

– Так. На тому самому місці.

– Може, він забуде.

– Тоді б не чекав. Він сказав, що хоче почекати, поки поїдять.

У темряві повисла смертельна мовчанка.

– Принаймні ти можеш дати йому сорок марок, – сказав за деякий час Розен до 509. – Вони належать лише тобі. Я їх тобі даю. Я один даю тобі. Інших ці гроші не стосуються.

– Точно, – сказав Лєбенталь, – усе правильно.

509 дивився крізь двері. На тлі сірого неба він