Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

На правій руці в неї було два персні: оздоблений рубіном у формі серця, що його їй подарував Патрик Леслі, та з бірюзою, отриманий від Естер Кіра, щоб зберігати чудодійні порошки. На лівій руці сяяла подарована Френсісом обручка зі смарагдом. їй нічого більше не було потрібно. Вона, навіть не озирнувшись, вийшла з альтанки.

Кат швидко йшла прекрасними садами. З якимось хижим задоволенням подумала, що той чоловік, який користався її тілом так, ніби якоюсь бездушною твариною, більше не зможе радіти цьому прекрасному острову. Такою стане її маленька помста Цикалазаде-паші. Цей острів назавжди пов’яжеться в його уяві з нею, і він швидко зненавидить і свій затишний палац, у якому оживатимуть сотні спогадів.

Раптом вона перечепилася через тіло посеред охайної, всипаної камінцями доріжки. Це був Осман. Вона не відчула жодного жалю.

Переступивши через нього, пішла далі, обережно спустилася до берега, де чекав човен.

Рівно за тиждень прибув човен візира, що мав доправити його дружину назад до палацу. Ніхто не чекав на нього коло причалу, і за кілька хвилин наглядач за веслярами видерся кам’яними сходами на вершину острова. І сади, і альтанка виявилися зовсім порожніми. Він гукав Османа, але його голос розчинився в ясному ранковому повітрі. Нікуди було подітися від страшного усвідомлення: на острові не було нікогісінько. Наглядач збіг сходами униз і закричав:

— Повертаємося до палацу!

Човен різко повернув і стрімко поплив Босфором назад, тим самим шляхом, яким дістався до острова. Наглядач навіть не чекав, доки човен причалить, він просто стрибнув на берег і помчав щодуху шукати Гамміда.

Знайшовши його з Латіфою-султан, наглядач кинувся навколішки й закричав:

— Лихо, Гамміде! На острові Тисячі квітів немає нікогісінько, ані живих, ані мертвих. Він зовсім безлюдний. Я сам його обшукав.

Латіфа-султан дивилася на Гамміда, що зблід, мов крейда. Якусь мить її серце розривалося між євнухом, що був поряд із нею майже все її життя, і прекрасною жінкою, її кузиною. Вона щиро співчувала тому становищу, у якому опинився Гаммід, але їй було спокійно від того, що Інчилі зникла. І все ж вона страшенно переймалася через Гамміда. Цикалазаде-паша вважатиме його відповідальним за втрату Інчилі, і в гніві він буде безжальним.

— Я сам попливу на той острів, — мовив євнух. — Ти, либонь, помиляєшся. Там має бути хоч хтось!

— Нема там нікого, я кажу вам, — повторив наглядач. — Я навіть кликав їх. Острів безлюдний.

— Зміни веслярів, — наказав євнух. — Я їду.

За кілька годин він повернувся й знайшов Латіфу-султан.

— Острів і справді порожній. Жодних слідів боротьби. Жодної крові. Жодних тіл. Нічого. Ніби їх і не було ніколи. Що я маю говорити господареві, моя принцесо? Він обожнює Інчилі. Вона мала народити йому дитину. Що я можу сказати йому? Він уб’є мене, — у цих останніх словах пролунала приречена впевненість, і Латіфу огорнув такий жаль, що вона майже готова була розповісти йому те, що знала, — майже, але не зовсім.

— Скажи йому правду, Гамміде. Ти виконував його накази. Ти спорядив Османа та ще чотирьох чоловіків на острів, як господар Цика тобі й доручив. Ти відправив туди припасів на сім днів, а коли цей час добіг кінця, послав по неї човен. Тобі ніхто не повідомляв про жодні негаразди. Чого б ти мав подумати, що щось не так? Хіба це твоя провина, що острів раптом виявився безлюдним?

— Треба мені повернутися туди завтра, — похмуро мовив Гаммід. — Там має бути пояснення того, що сталося! Хай там як, а я знайду це!

— Роби все, що вважаєш за потрібне, — відповіла Латіфа-султан.

Наступного дня Гаммід повернувся на острів Тисячі квітів. Розуміючи, що інакше всю ніч не стулить очей, він випив сильного заспокійливого, щоб поспати й братися до своєї роботи з ясною головою.

Він поволі піднімався до саду, нишпорячи поглядом по землі, уважно розглядаючи всипані камінцям стежки. За ці сім днів не було дощу, що міг би змити якісь докази, наприклад кров. В альтанці Зоряного сяйва було тихо. Він відчинив двері і якусь мить постояв, оглядаючи кімнату. Величезне ліжко було зім’яте, незастелене, ледь помітний відбиток її голови й досі залишався на подушці. Він підійшов ближче й побачив, що одяг, у якому вона спала, лежить там, куди вона його жбурнула. Усе інше в цій кімнаті було на звичних місцях. Її одяг та коштовності охайно лежали в її скрині. Нічого не зникло.

Не було жодних ознак боротьби. Восьмеро людей немов випарувалися, і він навіть гадки не мав, де вони є й куди поділися. Але він намірявся зробити все можливе, щоб з’ясувати це. Латіфа пропонувала просто чудовий вихід — розповісти візирові правду, але якою була ця правда? «Мій шановний візире, ваша дружина загадковим чином зникла, і ми й гадки не маємо, як це сталося». Цикалазаде-паша таким не вдовольниться.

Він знову вийшов у сад і дивився на Босфор. Блакитна вода мерехтіла в сонячному сяйві, а потім він раптом побачив їх. Шість темних плям виділялися в аквамариновому морі.

Так швидко, як лише дозволяла його огрядна статура, він повернувся до причалу й тихо перекинувся кількома словами з наглядачем веслярів. Човен трохи відплив від берега, а один із веслярів, роздягнувшись, пірнув углиб Босфору. За якусь мить він виринув, і його затягли на облавок.

— Що там під водою? — допитувався Гаммід.

Весляр здригнувся.

— Тіла, господарю. Шість мертвих тіл, усі з перерізаними горлянками.

Гаммід кивнув.

— Повертаймося до палацу — наказав він, утомлено опустившись на подушки. Тепер він знав або принаймні думав, що знає, що сталося з Інчилі. Євнухів захопили зненацька й убили. Інчилі забрали. Але, пригадавши, як охайно було в альтанці, він змінив своє припущення.

Інчилі втекла. Але хто їй допоміг? Вона опинилася в незнайомій країні, відрізана від свого світу, і все ж їй удалося знайти помічників і втекти. Думки роїлися в його голові, але щоразу поверталися до одного: Естер Кіра. Глибокошановна grande dame з родини Кіра була єдиною людиною з-за меж палацу, що спілкувалася з Інчилі. Але чого б тій старій ризикувати всією своєю родиною, щоб допомогти якійсь полонянці?

Він наказав веслярам гребти до Єні-Серая. Там він поговорив зі своїм другом і напутником Кисларом-агою. Ага погодився, що становище вкрай делікатне, але йому не подобалася дружба між його господинею, матір’ю султана Сафіє, та Естер Кіра. Стара якось підсвідомо знаходила шлях до жінок, сини яких ставали султанами, і стала всім чотирьом, з якими зналася, близькою подругою. Вона здавалася нездоланною, але, якщо вона й справді причетна до цього скандалу, це