Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

Ага взявся виливати душу перед султаном, розповідаючи йому, однак, лише те, що правителю, на його думку, варто було б знати.

— Схоже, що другу дружину Цикалазаде-паші викрали з острова візира, — мовив ага. — Ми певні, що знаємо декого з причетних до цього, але нам потрібен ваш дозвіл, щоб з’ясовувати щось далі. Підпишете цей наказ?

Згадавши, яку розмову він мав із візиром лише два тижні тому, Могаммед III дав азі дозвіл і поставив печатку зі своєю тугрою під наказом, за яким Гаммід і ага отримували carte blanche[33] на своє розслідування. І до будинку Кіра у єврейському гетто відрядили загін яничарів. З ними їхали два темношкірі євнухи в паланкінах.

Елі Кіра привітав двох чоловіків і запросив їх до вітальні, де їм подали каву, мед, мигдальні тістечка та липкі червоні й зелені цукерки. Банкір розумів, що, коли ці двоє з’явилися тут із найдобірнішими вояками султана, бути лиху.

Він розважливо почекав якийсь час, обговорюючи різні дрібниці. Потім, поглянувши на агу, запитав:

— Ну, шановний аго, то чому ж ви прийшли до мене з такою надійною охороною? Щось трапилося? У місті якісь заворушення, про які я не чув?

— Дружину Цикалазаде-паші викрали з його усамітненого острова, Елі Кіра. Що вам про це відомо?

Обличчя банкіра залишалося незворушним. Жоден м’яз не сіпнувся, жодна риса не змінилася. «Вони нічого не можуть знати, ніяк», — подумки нагадав собі Елі Кіра. А потім його темні очі здивовано розкрилися.

— Латіфу-султан викрали? — вигукнув він, сподіваючись, що здається достатньо враженим.

Губ аги торкнулася ледь помітна посмішка. Підозри Гамміда були правильними. Кіра щось знали.

— Не Латіфу-султан, — терпляче пояснив він, — а нову, другу дружину візира, пані Інчилі.

— А звідки б мені щось про це знати? — гордовито запитав банкір. — Я навіть не знайомий із тією пані.

— Може, ви й не знайомі, — згодився ага, — але я готовий об заклад побитися, що ваша бабуся знайома. Пані Інчилі була чужинкою на цій землі. Єдиною людиною з-поза стін гарему, з якою вона взагалі зналася, була Естер Кіра, а щоб утекти, тій жінці потрібна була допомога ззовні.

— А мені почулося, ви говорили щось про те, що її викрали, — мовив Елі Кіра. — Чи не могла вона підкупити євнухів, щоб ті допомогли їй? Моя бабуся колись випадково бачилася з тією жінкою. І ви через це вирішили, що вона всім цим керувала? Де ваші докази? Це просто обурливо, шановний аго! Я особисто поскаржуся на вас султанові!

Ага повільно витягнув із рукава свого вбрання згорнутий пергамент і простягнув банкірові.

— Якщо зволите поглянути на цей документ, то побачите, що це наказ самого султана, що вповноважує мене вдаватися до будь-яких дій, необхідних для дізнання. Султан не хотів би, щоб його друг і незамінний слуга Цикалазаде-паша сумував. А повірте мені, Елі Кіра, візир страшенно засмутиться, не побачивши своєї улюбленої дружини.

Елі Кіра прямо й спокійно подивився на Кислара-агу, а потім перевів погляд на головного євнуха візира.

— Я нічого не знаю про цю справу, — твердо сказав він. — І якщо у вас немає якихось певних доказів, крім ваших обурливих підозр, я прошу вас залишити мій будинок.

— Ні, Елі Кіра. Я наміряюся допитати інших членів вашої родини. Саме в цю мить, за моїми вказівками, мої яничари заходять до кімнат ваших жінок.

— Як ви смієте?! — вигукнув банкір, його обличчя налилося багрянцем з обурення й гніву. Він вибіг із кімнати, а за ним швидко затупотіли два його євнухи.

До них уже долинав здивований, переляканий вереск із гарему Кіра, і видовище, що постало перед ними, цілком задовольнило агу. Він хотів викликати в жінок Кіра саме такий переляк. І тепер, хижо оглядаючи кімнату, знав, як діяти далі.

Маріам Кіра була бліда, мов крейда й, вочевидь, страшенно налякана. Вона стояла, захисним рухом притискаючи до себе двох своїх молодших дочок — Ребекку та Сару. Її старша донька Дебра стояла поруч із матір’ю, так само бліда. Стара Естер Кіра сиділа у великому кріслі й здавалася водночас і крихкою, і хижою, мов яструб. У кімнаті було багато дужих молодих яничарів, і було чудово помітно, що вони вже починали чіплятися до дівчат-служниць.

Розчервонілого з люті Елі Кіра швидко охоплював переляк. Він накинувся на агу.

— Ну все, це була остання крапля, Алі Зіє! Я зараз же виряджаю посильного до султана! Ви звинувачуєте нас у тому, що ми щось там замислили й виконали, але не надаєте жодних доказів! Ви вторгаєтеся в мій будинок, на мою особисту територію, з вашими солдатами, чіпляєтеся до моїх служниць, лякаєте моїх жінок! Покажіть мені якісь докази або забирайтеся!

— Ану замовкніть! Усі! — Очі присутніх обернулися до старої жінки в кріслі. — Що сталося, Алі Зіє? Мати султана Сафіє буде невдоволена, якщо я розповім їй про таку нелюб’язність.

Кислар-ага подивився на стареньку. Ось у кому ховалася справжня сила родини Кіра — у цій малесенькій, крихкій на вигляд старій жінці з всевидючими чорними очима. Зараз вони втупились у нього, навіть не кліпаючи, і він здригнувся. Він усміхнувся до неї.

— Що ви зробили з дружиною Цикалазаде-паші, з Інчилі, Естер Кіра?

— А що з нею сталося, Алі Зіє?

— Я не знаю, але думаю, що знаєте ви.

— Маячня! Я й гадки не маю, про що ти говориш.

Ага знову посміхнувся й вирішив блефувати.

— Це і вся ваша родина, Елі Кіра? — запитав він.

— Ні. Є ще мої сини.

— Приведіть їх, — пролунав наказ.

Банкір коротко кивнув дівчатам-слугам, і за кілька хвилин вони повернулися з чотирма хлопцями.

— Це всі?

— Є ще Ашер і наш родич Джон, — наївно мовила Дебра.

Ага вхопився за ці слова.

— Де твій син Ашер і що то за родич?

— Вони поїхали в справах банку, і якийсь час їх не буде.

— Куди? І що це за Джон Кіра?

— Я послав їх до Дамаска, а наш родич приїхав із північної Європи.

— Від кузена Бенджаміна з Шотландії, — знову прохопилася Дебра.

Елі Кіра розлючено поглянув на свою дочку.

— Помовч, Дебро. Не встрявай, коли тебе не питають. Ти надто нестримана як на юну дівчину.

— Алі Зіє! — Усі очі звернулися до Гамміда. — Алі Зіє! — Його високий голос збуджено бринів. — Та жінка, Інчилі, приїхала з Шотландії! Я пам’ятаю, як вона мені про це розповідала, щойно в нас з’явилася.

Очі аги звузилися. Ось де зв’язок. Він крутнувся навколо себе й подивився на Елі Кіра та його синів.

— Ці двоє! — Він указав на двох наймолодших хлопчиків