Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Ризик скалічитися. Я можу осліпнути абощо. Ось тобі правда! Коли не пощастить, то кому я здамся без очей?

— Підеш у лірники співати думу про характерника та відьму, — ущиплива відповідь свідчила, що Ліна з'їла брехню. — Речі Олі я зібрала, іграшки також. На ніч не забувай класти їй під подушку амулета...

Довге напуття продовжилося довгим прощанням. Максим відвів його набік.

— Я випадково почув про ризик і хочу сказати, що можу вирушити замість тебе.

— Ні.

— Але чому? Мені нема чого втрачати! У тебе маленька донька, тож...

— Годі, Максиме. Після всього, що трапилося з тобою з вини Чорнововків, ти заслужив на спочинок, старий друже. Сподіваюся, ти колись вибачиш...

— Я вибачив, Северине.

Лапатий сніг безперестанку курився з небес до землі, липнув довкола білою скоринкою, хрустів під ногами — зима взяла гору над осіннім міжчассям. У супроводі розпушеного від погладжувань Хаоса, що скидався на грозову хмаринку з очима, Максим і Ліна махали їм услід.

— Гарної мандрівки!

— Бувайте! Чекаємо!

Оля радісно підстрибувала в сідлі. Ловила сніжинки, допитливо крутила головою, а Северин розповідав про все, на що вона махала рукавичками, постійно перевіряв, чи донька не змерзла, і намагався не згадувати про день своєї смерті. Ця мандрівка належала життю.

Ти не мусиш помирати, Северине.

Вони їхали широкими дорогами крізь побілені поля і села, від одного прихистку до іншого. З появою закутаної, червонощокої Олі усмішки господарів квітнули, а спрямовані на Чорнововка погляди теплішали.

— Крихітна мандрівниця!

— Яке чудове дівчатко!

— Така мила гарнюня!

Всюди їжа була смачною і гарячою, а кімнати — чистими та затишними. Дехто на додачу робив знижку.

— Ліна навчила тебе якимось чарам, чи не так?

Оля кумедно усміхалася на всі зуби, що встигли у неї прорізатися.

І ти залишиш її сиротою?

Перед подорожжю Северин намірився відвезти доньку до маминого дуба, але передумав: відвідини місця, де Оля свідчила трагедію, тільки засмутять її. Вона не знайде розради, яку відчув він. До того ж це буде гак, а їм треба дістатися столиці, вирішити справу і повернутися до Ліни перед зимовим сонцестоянням без чвалу крізь заметені дороги і морозне повітря.

Вона досі німує після втрати матері. Уяви, що з нею станеться після самовбивства батька.

Велетень-Київ оговтувався від війни. Сніг укрив свіжі шрами пухкою ковдрою, припорошив незагоєні рани білою габою. Веселі зграйки дітлахів носилися між заклопотаних дорослих, грали в сніжки, каталися на санчатах, мало не збиваючи перехожих із ніг, і ті репетували, що святий Миколай приходить лише до слухняних малят, а нечемним розбишакам дарує хіба різку. Оля із захватом зиркала навсібіч: стільки людей! Стільки будинків! Як гамірно, просторо, яскраво, велелюдно!

А ти хочеш це все покинути.

На тихій вулиці зупинилися в невеликому готельчику, де не горлають п'яних пісень і не здають кімнати погодинно. Літнє подружжя зраділо появі маленької гості і на два голоси пообіцяло добряче годувати її, бо щось худенька.

Вони ладні викрасти твою дитину, аби було про кого піклуватися.

У свіжому випуску газети за сніданком Северин наштовхнувся на оголошення зі знайомим ім'ям.

— А що, Олю, зайдемо до старого товариша? Має бути десь поруч.

Дівчинка охоче кивнула.

За адресою знайшовся новенький прибутковий будинок. Чорнововк звірився з оголошенням і знайшов потрібні двері на другому поверсі. Відчинили після третього стукоту.

— Матінко рідна! Северине, чи це ти?

— Здоров був! Оце побачив твоє оголошення, — характерник махнув газетою.

Буханевич мало не підстрибнув від радості.

— Заходь, — він помітив дівчинку, яка несміливо позирала з-за батьківської ноги. — Ой! А хто тут?

— Моя донька, Оля.

— Привіт, Олю, — господар нахилився і обережно потиснув маленьку руку. — Я — пан Володимир. Радий знайомству!

Письменник жив у невеликій, захаращеній оселі, куди ледве пробивалося денне світло. Він метушливо згріб зі столу купу книг та папірців, запалив свічок, підкинув до груби дров — і Северину згадалося, як палала корчма, а розлючений натовп жадав крові...

Дрова затишно потріскували. Оля деякий час слухала тихе бурмотіння полум'я, а потім сіла гратися із завбачливо принесеними іграшками. На столі з'явилися зачерствілий хліб, почата пляшка вина, слоїк яблучного варення і невеличка голівка сиру.

— Пригощайся! Знаю, що скудно, але більшого дозволити не можу — майже все розтринькав, — Буханевич жестом запросив до столу. — Боже, яка зустріч!

Чорнововк присів було на стілець.

— Ні-ні! Бери мій, цей хитається.

Стільці помінялися власниками.

— Бачу в газеті знайоме ім'я, думаю: невже той самий Володимир Буханевич?

— Той самий! Редактор газети — мій знайомий, погодився дати оголошення за безцінь, — Володимир розлив вино по двох кавових філіжанках. — Ти сильно змінився, Северине.

— Ти також.

Куди подівся той роздобрілий корчмар? Його вбив ніж у спину, і відтоді під старим іменем жив схудлий, неголений чоловік із твердим поглядом та смиканими рухами. Я маю не ліпший вигляд, подумав Чорнововк.

Знайшов із ким порівнювати.

— Пригадую того юного джуру, який приїхав до моєї корчми разом із Захаром...

— Захара вбили.

— Так, — усмішка Буханевича згасла. Він указав на стоси паперу, що вкривали підлогу довкруж стола і під ним.

— Після всепрощення Сірого Ордену я збираю всі доступні відомості... Мало хто вижив.

Ти доклався до цих смертей своєю книгою, падальнику!

Вино було дешеве, вкрай терпке, однак Володимир щедро розводив його водою.

— Я хочу відновити добре ім'я характерників. Виправити помилку, якої не бажав, але заподіяв... Твоя поява — дар небес, Северине. Чи довіриш мені свою історію?

Після всього, що він накоїв?

Буханевич дістав незайманий аркуш, маленьким лезом нагострив одне з безлічі пер, що валялися довкола, відкрив повний каламар. Чорнила були густі