Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Писати доведеться багато, Володимире.

— Я маю безліч вільного часу.

Ошукай мене раз - ганьба тобі.

Северин розповідав до самого вечора, і Оля так утомилася, що заснула просто у нього на руках. Зранку повернулися. Буханевич прикупив наїдків, а окремо для Олі приніс цукерок, а на додачу видав огорнуту папірцем вуглинку — малювати.

Ошукай мене двічі - ганьба мені.

Чорнововк оповідав усе від самого дитинства. Наче Рахман, виливав історію свого життя. Володимир був ідеальним слухачем: не перебивав, не засуджував, не сумнівався, і ставив доречні запитання, коли характерник застрягав або суперечив сам собі. Лише раз письменник дозволив собі висловити емоції — коли почув про страту Отто.

— Так йому й треба! Па... — вигукнув було Буханевич, кинув швидкий погляд на Олю, яка домальовувала газетному портрету гетьмана бороду з вусами, і продовжив стиха: — Паскудник катував мене в казематах. Урятував лише випадковий візит Кривденка.

— Світ до біса тісний.

Твою історію перекрутять. Писаки завжди все перекручують.

Спогади перетворювалися на охайні чорні рядки, перетікали зі сторінки на сторінку, вкладалися в нумеровані стоси. Кожні пів години Володимир робив павзу, розминав заляпану чорнилом руку, а характерник ковтав воду, аби заспокоїти пересушену горлянку.

Поглядав на гори списаного паперу. Ось його життя...

Ні. Твоє життя у власних руках!

— Маю прохання, Володимире. Якщо з книгою не поталанить, прибережи ці записи для неї, — Северин указав на доньку.

Він зрадить тебе, Северине, хіба ти цього не розумієш?

Оля помахала замурзаною вугіллям долонькою. Ці дні вона поводилася навдивовижу слухняно, підходила лише для допомоги з горщиком або коли остаточно знуджувалася. Тоді Чорнововк брав доньку на коліна, сідав на підлогу і продовжував оповідь, водночас розігруючи звірятами цілі пантоміми.

— Я хочу, аби вона дізналася мою історію.

— Обіцяю, — Буханевич перехрестився. — Але книга вийде, друже мій, я вже підрахував: продам хатку, де переховувалися сіроманці, і надрукую все власним коштом. Буде справжня книга! Без жодного слова брехні! Пам'ять Сірого Ордену вимагає правди...

Він зрадить тебе.

— То що буде далі, Северине?

— Розвіяне прокляття характерників.

Навіть цей йолоп вважає тебе божевільним.

— Ціною самопожертви... Ти — дуже мужня людина, Северине.

— Ні, Володимире. Мужня людина зважилася б жити. А я боюся! Боюся збожеволіти, як Савка. Чи лишитися песиголовцем, як Пилип. Тому малодушно тікаю в прочинену шпарину.

— Той голос... Він говорить до тебе просто зараз?

— Він не замовкає ніколи.

Бо насправді ти не хочеш помирати.

— Зазвичай літописи пишуть відсторонено, як історичні хроніки. Але, Северине, я напишу інший. Літопис про відважних людей, добровільно пролиту кров, прокляття та гідність його нести... Літопис сіроманських доль, чесний і пронизливий, — Володимир стиснув кулак. — І цього разу ніхто його в мене не відбере. Ніхто!

— Най так і буде.

Визнай нарешті мою рацію, Северине.

Наступного дня вони рушили до Володимирської гірки, де поміж багатих маєтків бовванів будинок, схожий на казковий палац: декоративні башточки, аркові вікна, рожеві стіни, прикрашені безліччю святкових гірлянд, кольорових прапорців і вінків із ялинкового гілля. На просторому подвір'ї завмерло кілька механічних возів та екіпажів, укритих рядниною.

Важкі різьблені двері прочинив особисто господар: блаватний костюм, масивні золоті персні, рожеві щоки і життєрадісна усмішка.

— Очам своїм не вірю! — велике черево заколихалося, і камізелька, що ледь сходилася, сутужно затріщала. — Пане Чорнововку!

— Радий, що застав вас удома, пане Клименку.

Він тебе боїться.

Голова чумацького цеху Українського гетьманату стиснув гостя в обіймах, гідних Малюка.

— Прошу, прошу, не стійте на порозі! А хто ця снігова принцеса?

— Моя донька. Олю, привітайся з паном Тимішем.

Дівчинка скромно кивнула, чим привела пана Тиміша у неймовірний захват.

— Вона дуже на вас схожа! Така гарна!

На потік захоплених вигуків до вітальні прибула огрядна, рум'яна, усміхнена жінка, чий вік загубився на межі сорока років.

— Моя люба дружина Ганнуся! А це — мій давній знайомець, Северин Чорнововк!

Характерник поштиво вклонився. На позір Клименки чудово пасували одне одному.

— Любонько, пам'ятаєш, як мене порятували в Уманському паланку?

— Господи, Тиміше, ти це на кожному застіллі згадуєш, — Ганна привітала Северина сяйливою посмішкою. — Отже, ви були тим самим рятівником. Рада знайомству!

Дивовижно, як деякі люди роками здатні плекати вдячність, подумав Чорнововк. Сам він уже мало пам'ятав ту невеличку пригоду.

Слідом за Ганною до кімнати прибігли пара розпашілих дівчат віку Олі — міцні та круглощокі сестри.

— Мої онучки. Текла і Теодора! — чумак променився щастям.

А ти своїх онучок не побачиш.

Дівчата водночас зробили кніксени. На превеликий Северинів подив, Оля відповіла тим самим. Ось воно, виховання пані Ярової!

— Може, Оля хоче погратися разом? — запропонувала Ганна.

Донька жваво закивала. Северин забрав її верхній одяг, пошепки повідомив Ганні, що Оля тимчасово не розмовляє, жінка з розумінням кивнула і повела дівчат до дитячої.

— Який чудовий день! — чумак задзеленчав у дзвоник для прислуги. — Я, коли прокинувся, одразу відчув: сьогодні трапиться щось надзвичайне! Чуйка мене ніколи не підводить.

Тиміш видав накази слузі, після чого запросив характерника до великої зали. Всі стіни, тумби, столики і полиці прикрашали дагеротипи родини Клименків — різний склад, різні роки, різні рамки, різні розміри. Жодної вільної поверхні! Чорнововкові пригадалася світлина, яку зробила ватага свіжоспечених сіроманців у ательє дагеротипів на вулиці неподалік...

Ти міг би жити не гірше за цих товстосумів, але натомість обираєш смерть.

Повсідалися в м'які шкіряні крісла. Коли востаннє він сидів із таким комфортом?

— Ваш учитель...

— Захар загинув у перші дні після початку полювання.

— Яка втрата! Весь Сірий Орден — величезна втрата,