Роберт Грін - 48 законів влади

Джованні сімейний бізнес успадкував його син Козімо, який швидко виявив свій хист до справи. Бізнес у нього процвітав, і Медічі посіли своє місце серед найбільших банкірських домів у Європі. Але у Флоренції у них був суперник — сім’я Альбіцці. Попри республіканський лад у місті, з роками Альбіцці монополізували контроль над урядом, створивши фіктивні альянси, що давало змогу призначати своїх людей на важливі посади. Козімо з цим не боровся і навіть мовчки підтримував. Доки Альбіцці хизувалися владою, Козімо умисно тримався в тіні.

Однак настав час, коли багатство Медічі стало неможливо ігнорувати, і в 1433 році, відчуваючи загрозу від цієї сім’ї, Альбіцці натиснули на уряд і домоглися арешту Козімо за звинуваченням у змові з метою повалення республіки. Дехто з фракції Альбіцці хотів стратити Козімо, інші побоювалися, що через це почнеться громадянська війна. Зрештою, Козімо вислали із Флоренції. Він не подавав на касацію і тихо залишив місто. Козімо знав, що іноді розумніше почекати і не зчиняти бучу.

Наступного року в місті почали виникати побоювання, що Альбіцці мають намір установити диктатуру. Тим часом Козімо використовував свої засоби для подальшого впливу на флорентійські справи. У місті почалася громадянська війна, і у вересні 1434 року Альбіцці усунули від влади й відправили у вигнання. Козімо негайно повернувся до Флоренції, відновивши свої позиції. Тепер, однак, він зіткнувся з делікатною ситуацією: якщо він, як Альбіцці, виявить амбіції, то спровокує опозицію і заздрість оточення, що загрожуватимуть його бізнесу. А якщо триматиметься осторонь, то відчинить двері для суперників, які вивищаться, як Альбіцці, й покарають Медічі за їхній успіх.

Козімо знайшов подвійне розв’язання проблеми: він, таємно використовуючи свої статки, купував собі вплив серед відомих громадян і розставив на найвищих урядових посадах союзників, розумно добираючи їх із середнього класу, щоб приховати інформацію про те, на кого вони працюють. Незадоволених зростанням його політичного впливу він повністю підпорядкував, обклавши непомірними податками або викупивши їхнє майно через банкірів, пов’язаних із Козімо. Республіка тепер існувала тільки номінально. Козімо тримав усі важелі впливу.

Працюючи за лаштунками для захоплення влади, Козімо демонстрував людям зовсім іншу картину. Гуляючи вулицями Флоренції, він одягався скромно, його супроводжував один слуга, а старійшин міста він вітав шанобливими поклонами. Їздив він верхи не на коні, а на мулі. Про громадські справи не висловлювався, хоча 30 років переймався закордонною політикою Флоренції. Він жертвував на благодійність і підтримував зв’язок із місцевим купецтвом, давав гроші на громадські споруди, якими пишалися флорентійці. Коли Козімо будував палац для себе і сім’ї в сусідньому Ф’єзоле, то відмовився від проекту палацу з розкішним оздобленням, запропонованого Брунеллескі, і віддав перевагу скромному проекту Мікелоццо, вихідцеві з простої флорентійської сім’ї. Палац став символом стратегії Козімо Медічі: простота зовні, елегантність і розкіш усередині.

Козімо правив 30 років і помер у 1464 році Флорентійці хотіли спорудити велику усипальню і вшанувати його пам’ять пишним похороном, але на порозі смерті він попросив поховати його без «помпезності й демонстрацій». Через 60 років Мак’явеллі прославляв Козімо як наймудрішого з правителів, «бо він розумів, що постійний прояв виняткових речей викликає в людей більше заздрощів, ніж звершення під прикриттям пристойності».

Тлумачення

Близький друг Козімо, книгар Веспасіано да Бістіччі, написав про нього: «І коли він хотів чогось досягти, то робив так, щоб уникнути заздрощів і щоб видавалося, ніби ініціатива виходить від інших, а не від нього». Одним із улюблених висловів Козімо було: «Заздрість — будяк, який не слід поливати». Розуміючи силу заздрості в демократичному середовищі, Козімо уникав зовнішніх проявів величі. Це, правду кажучи, не означає, що велич треба нищити або що лише посередність має виживати — просто більше уваги потрібно звертати на зовнішні прояви. Підступну заздрість мас нескладно потамувати, схвалюючи їхній стиль і цінності. Домовляйтеся з тими, хто стоїть нижче за вас, і влаштовуйте їх на владних посадах, щоб мати їхню підтримку в скруті. Не хизуйтеся багатством. Показуйте, що підкоряєтеся іншим, ніби вони сильніші за вас. Козімо де Медічі вдосконалив цю гру: він грався із зовнішніми проявами впливу, як аферист. Неможливо було виміряти його владу — його скромний вигляд приховував правду.

Не обдурюйте себе і не вірте, буцімто викликаєте захват, хизуючись рисами, які вивищують вас. Даючи людям відчути, що вони нижчі за вас, ви лише збуджуєте «нещасливий захват» або заздрість, яка допікатиме їм, і ви нестямитеся, як вони стануть вашими ворогами. Дурень спокушає богів заздрості, хизуючись своїми перемогами. Справжній володар розуміє, що зовнішня перевага над іншими не завжди збігається з реальністю.

Ключі до влади

Людині важко змиритися зі своїм приниженням. Під час зустрічі з кимось кращим за нас, наприклад більшим талантом або сильнішим, у нас виникає тривога, а все через те, що ми зависокої думки про себе. І коли ми бачимо тих, хто нас перевершує, то починаємо розуміти, що ми насправді нездари або не такі розумні, як про себе думали. Це впливає на наш гонор і викликає гидкі емоції. Спочатку відчуваємо заздрість: ми почувалися б щасливими, якби мали ті риси та вміння, які властиві людині на вищій посаді. Але заздрість — некомфортне почуття, і не наближає нас до відчуття рівності з іншими. Ми не можемо визнати заздрощі, бо люди таке не схвалюють. Визнання заздрості означає визнання своєї меншовартості. Близьким друзям можна розповісти про свої таємні нездійсненні бажання, але не про заздрість. Ми її всіляко маскуємо, знаходимо підстави піддати критиці особу, яка нас до цього спонукує, примовляючи: може, ця людина і розумніша за мене, але в неї нема совісті. Або: може, в неї більше влади, але здобула вона її нечесно. Якщо ми не ганимо цю людину, то, можливо, надміру вихваляємо — це ще одна маска заздрості.

Є різні стратегії опору підступному, деструктивному почуттю заздрості. По-перше, визнайте факт, що вам зустрічатимуться люди, які в чомусь вас перевершують, а також те, що ви можете їм заздрити. Але нехай це почуття спонукає вас дорівнятися до них або й перевершити їх. Якщо пустите заздрість у себе, вона отруїть душу; випустіть її назовні, і вона допоможе сягнути більших височин. По-друге, зрозумійте, що, коли ви домоглися влади, ті, кого ви випередили, відчуватимуть до вас заздрість. Вони її не показують, але це неминуче. Не приймайте наївно за щиру правду той фасад, який вони вам демонструють — читайте між рядками їхньої критики принагідні саркастичні ремарки, ознаки підсиджування, надмірні вихваляння, ображений погляд. Половина проблеми із заздрістю в тому, що ми її вчасно не розпізнаємо.

Нарешті, готуйтеся до того, що, коли люди заздрять вам, вони помалу будуть діяти проти вас, розставивши на вашому шляхові перешкоди, які ви не передбачите або не відстежите. Від такого нападу важко захиститися. А тоді коли ви розпізнаєте, що в основі ставлення людини до вас — заздрощі, може бути вже запізно. І ваші вибачення, фальшиве самоприниження і спроби боронитися все лишень погіршуватимуть. Набагато простіше запобігти заздрості, ніж потім її позбуватися; у цій ситуації краще діяти на випередження. Заздрість здебільшого викликають ваші дії та нерозуміння: вирвіть їй зуби, перш ніж вона