Роберт Грін - 48 законів влади

ЗАЗДРІСТЬ МУЧИТЬ АГЛАВРУ

З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе

Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині,

Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;

Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,

Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.

Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора

Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало

Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.

Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,

М’ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу —

Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.

Та ж, залишивши обід свій — гадюк недоїдених кусні, —

Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.

Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,

Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.

В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість,

Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,

В грудях — жовч клуботить, а язик — у зеленій отруті.

Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.

Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи:

От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща,

Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить,

Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,

Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко: [48]

«Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,

Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла

В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.

Заздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,

Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже

Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку

Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,

Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,

Спалює трави м’які, верхівки рослин оббиває,

Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.

«Метаморфози», Овідій (43 р. до н. е. — бл. 18 р. н. е.), переклад А. Содомори

Що більший був успіх Ортона, то більші були проблеми в коханців. Зміни настроїв у Голлівелла робили спільне життя нестерпним. Ортон казав, що хоче піти від Голлівелла, у нього траплялися свої романи, але він завжди повертався до свого давнього друга і коханця. Ортон намагався допомогти Голлівеллу, переконував його, аби він почав працювати як художник, навіть домовився з галереєю про виставку його картин, але вона зазнала провалу. Це тільки поглибило відчуття меншовартості Голлівелла. У травні 1967 року друзі вирушили на короткий відпочинок до Танжера в Марокко. У поїздці Ортон записав у щоденнику: «Ми сиділи і говорили про те, як нам гарно. І про те, що довго це тривати не може. За все треба платити. Біда неуникна, бо ми надто щасливі. Це протиприродно бути молодими, гарними, здоровими, знаменитими, трохи багатими і щасливими».

Назовні Голлівелл здавався таким же щасливим, як і Ортон. Але в душі в нього вирувала буря. Ще через два місяці, уранці 10 серпня 1967 року, через кілька днів після того, як він допоміг Ортонові від­шліфувати уїдливий фарс «Що побачив дворецький» (це його шедевр), Кеннет Голлівелл до смерті забив Джо Ортона ударами молотка по голові. Потім він ковтнув двадцять одну таблетку снодійного і теж помер, залишивши передсмертну записку: «Ви все зрозумієте, прочитавши щоденники Ортона».

Тлумачення

Кеннет Голлівелл намагався подати свій депресивний стан як розумовий розлад, але щоденники Джо Ортона відкрили йому правду: в основі його недуги була простісінька заздрість. Щоденники, які Голлівелл читав потай, розповідали про дні, коли друзі були як рівний з рівним, і про їхню боротьбу за визнання. Після успіху Ортона щоденники почали описувати задумливість Голлівелла, його грубі репліки на вечірках, відчуття меншовартості, яке зростало чимраз більше. Ортон писав це ледь не з презирством.

Щоденники показують гіркоту Голлівелла через успіх Ортона. Його задовольнило б одне — провал Ортона, може, невдала п’єса, і вони потерпали б укупі, як це бувало раніше. Але сталося навпаки: Ортон ставав дедалі успішнішим та популярнішим, тому Голлівелл вибрав єдине, що їх могло зрівняти, — смерть. Убивши Ортона, він прославився, як і його друг, — посмертно.

Джо Ортон лише частково розумів проблеми коханого. За спробою допомогти Голлівеллу реалізуватися в малярстві насправді стояло почуття провини і жалю. Власне, в Ортона була альтернатива: трохи затьмарити свій успіх, показати свої вади, відвернути заздрість Голлівелла або, зрозумівши сутність проблеми, тікати від Голлівелла, як від гадюки, бо він таким і був через заздрість. Варто гадюці вполювати когось, вона вже не відчепиться.

У житті щастить лише меншості, і тому вона викликає заздрість у більшості. Щойно вам починає таланити, найбільше треба зважати на найближче оточення — друзів і знайомих, які лишилися позаду. Їм дошкуляє почуття меншовартості. Думка про ваш успіх тільки посилює в них почуття застою. Усе підпорядковує собі заздрість, яку філософ К’єркегор називає «нещасливим захватом». Ви можете цього не помічати, але колись таки відчуєте, якщо не навчитеся стратегії відвертання уваги, невеличким офірам богам успіху. Або трохи затьмарите власний успіх, навмисно показуючи свої вади — слабкість, тривогу тощо, — або просто знайдете нових друзів. Не недооцінюйте владу заздрості.

Дотримання закону

Купецькі гільдії та цехи ремісників, яким середньовічна Флоренція була зобов’язана своїм процвітанням, створили республіку, що захищала їх від зазіхань нобілів. Оскільки найвищі посади можна було займати лише протягом кількох місяців, ніхто не міг зосередити владу у своїх руках надовго, і, хоча це означало постійну боротьбу політичних фракцій, система захищала республіку від появи тиранів і дрібних диктаторів. Протягом кількох сторіч сім’я Медічі при цій системі нічим не вирізнялася. Засновники роду були фармацевтами і типовими представниками містян середнього класу. Лише наприкінці XIV століття Джованні де Медічі здобув невеликі статки в банківській справі, і його рід перетворився на силу, на яку доводилося зважати.

Заздрісний ховається так само ретельно, як таємний і хтивий грішник, і починає нескінченно винаходити трюки і схеми, аби й далі маскуватися. Він може вдавати, ніби ігнорує вищість інших, що гризе йому серце, буцімто він їх не бачив і не чув — сном і духом не відав. Він — унікальний облудник. З другого боку, він щосили намагається організовувати змови і запобігати появі переваги людей над собою в будь-якій ситуації. А як не вдається, то повертає їх у непам’ять, піддає надмірній критиці, сарказму і обмовляє їх, ніби жаба, що випльовує отруту зі схованки. Або ж він сприяє нікчемам, нездарам, невігласам у його царині.

Артур Шопенгауер (1788—1860 рр.)

Бо небагато тих, як мовиться у прислів’ї, хто може любити друга, якому таланить, без почуття заздрості, а в заздрому мозку холодна трутизна липне і подвоює всі земні болі, які людину спіткали. Людина плекає власні рани, а чужу радість уважає прокляттям.

Есхіл (бл. 525—456 рр. до н. е.)

З усіх душевних розладів ніхто не визнає лише заздрощів.

Плутарх (бл. 46—120 рр.)

По смерті