Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Наразі я розрахувалася з перевізником та й пішла до уже знайомого лівобережного клубу. Привіталася з охоронцями, зайшла всередину й побачила Вероніку на сцені. Вона кивнула викидалі й мене провели за її столик.

Поки Ніка танцювала, я сиділа мов заморожена й думала про все відразу. Про свій неймовірний «злет» в Inwey. Про моє гаряче й коротке кохання, про цю дівчину, що кожен день майже голою задовольняє погляди хтивих дядьків, аби просто виживати.

І знову про НЬОГО... Навіщо я знадобилася Богдану? Для примхи? Для поповнення списку незайманих? Чому чоловіки такі гидкі? А Ніка мене попереджала! Хоча саме вона й познайомила нас з ним.

– Привіт, Лялю! – почула я десь збоку й відсторонено глянула нагору. Поруч стовбичило ще одне «диво світу» чоловічої статі та, мабуть, бажало втілення своєї примхи.

– Пішов геть! Дівчина відпочиває, – нагодився уважний викидала, бо всевидяча Ніка вже зробила йому знак зі сцени.

– Я ж не даром, а за гроші... – не відставало мурло. Та Арсен тихенько взяв його за зап’ясток і доповнив:

– Йди сядь на місце. Я повторювати не буду.

– О’кей! Які ми всі недосяжні, – підняло воно руки та поповзло у свій темний куток.

Скоро Вероніка звільнилася й нам подали «вечірній набір».

– Ну що, подруго, за вільних жінок у всьому світі? – підняла яскраву склянку вона. – Як не захочеш їхати додому, в мене є зайвий спальний мішок.

Розділ 17. Гордість то наша кара

А в передмісті Нью-Йорка, в будинку Шереметів, точилися свої баталії.

– Де вона? – волав Богдан, увірвавшись до батьківської вітальні. Наразі він був мало схожий на красеня з глянцевої обкладинки. Скоріше нагадував дикого звіра: – Ще раз запитую вас: куди попхалася та чорнозада шльондра?

Від несподіванки мама навіть кришку з каструлі впустила:

– Бодю, синку, ти чого?

– Орисю, а це наш син своїх бабів перебирає. Ти до серця не бери!

– Тату, ще одне слово і я не подивлюся, що ти мій батько... – продовжував божеволіти від гніву молодий Шеремет.

– Мирославку, а що взагалі відбувається? – підіймаючи кришку, намагалася розібратися в дивній поведінці сина добра жінка.

– Тато у нас занадто вихований, я сам розповім. Мені скоро стукне сорок років, а він все ще радить: з ким мені спити. От навіщо ви дали тупій наркоманці контакт моєї коханої? Та підла тварюка скинула моєму янголу наші спільні фото та ще й підписала щось про «любов»... Як тепер чистому створінню пояснити, що я не вуличний самець? Дівчинка мені не повірить. А без Неї мені гаплик!

– Без котрої? – далі приколювався батько та не дуже боявся погроз сина.

– Тату, просто скажи, куди та дикунка попхалася? Мені необхідно врозумити її, – згорав від люті Шеремет-молодший.

– Бодю, ну вибач! Біс попутав. Вона приїхала сюди така смиренна, тебе вихваляла, казала що змінилася. А потім попрохала контакт київського офісу аби твою наречену привітати... Не знаю чому та я повірив їй, – виправдовувався батько.

– Але ж я тут! Чому вона в мене не запитала? – не вгавав Богдан.

– Та тому, що ти не дав би, – спокійно сказала мама й додала: – Не шукай її синку. Мабуть, знову в Мексику до своїх дружків повіялась. А ти краще лети до Києва, ти там потрібніший.

Богдан раптом нахилився й поцілував матері руки.

– Мамо, помолись за мене. Ні, за НАС! Я без Неї, справді жити не можу. Хотів познайомити вас, обручку купив, безпліддя скасував. Сто років з нею мріяв прожити, з онуками й дітьми. А ця погань одним натиском пальця всі мрії перекреслила. Моя крихітка не простить. Вона одночасно свята й невблаганна та вірить у вселенську чистоту.

– А тут, синку, ти неправий! – заперечила пані Орися. – У що вірити, то її справа. Але якщо кохає - обов’язково простить. Тільки ж не треба чіплятися до дівчинки, мов реп'ях восени. Почекай, нехай заспокоїться, а потім м’якенько як я навчала, повинись.

Богдан тяжко зітхнув:

– Тобі добре казати: «м’якенько». А я навіть летіти боюся туди...

– Що така страшна? – не вгавав з жартами батько, бо настільки розгубленим і знищеним зроду не бачив сина.

– Тату! Прошу, не танцюй на моїй могилі. Повторюю: без Неї мені не потрібен цей світ.

– Все, не буду. Але й ховати себе заздалегідь не варто. Щось мені підказує, що керуючись такими шаленими почуттями, ви обов'язково будете разом. Орисенько, твої вареники посиніли, доки ми тут сперечалися про Кохання. А ти, Бодю, ходи відпочинь та дійсно в дорогу збирайся. Справа не варта чекання! – впевнено порадив досвідчений чоловік.

Боявся він чи ні, але квиток на Київ замовив і через пару днів його літак  приземлився в Борисполі. Шеремет приїхав до квартири на Лумумби та продовжував втрачати розум, поглядаючи на зачароване ліжко й пригадував кожну божевільну мить. Спати до нього не лягав й облаштувався на дивані у вітальні.

А я ходила до офісу компанії Inwey в образі «залізної людини». Моя щира посмішка зникла разом з доречними жартами й співробітники пояснювали це розлукою двох закоханих сердець.

Та ось настав ранок нашої зустрічі. Погода була похмура й холодна, вже кілька разів зривався сніг. Я приходила до офісу спозарання, адже тут повсюди метушилися люди. Це хоч якось допомагало, бо у своїх чотирьох стінах на Прорізній мені здавалося, що я просто помру й про це ніхто не згадає.

– Доброго ранку, Злато! – тихо привітався зі мною Шеремет та без відповіді пішов до себе. Він також нагадував сірий камінь.

Я не витримала, закрила лице руками й застогнала від болю. Понад усе на світі мені хотілося кинутися йому на шию та більше ніколи не випускати зі своїх обіймів. Серце болісно стислося. Але гордість - то наша кара, як часто любить говорити Вероніка. І боротися з тією карою просто неможливо.

– Злато, я не бачу останніх звітів за місяць. Скинь мені, будь ласка, – почула я з перемовника й миттю виконала наказ боса.

Знову прикрила очі й розуміла, що з кожним Його словом життя покидає мене. Якби наразі в мене запитали: чи хочу я прожити сто років радісною й здоровою, але без Нього. Або доторкнутись до свого блаженства й померти вмить, я звісно обрала б друге! Та мене ніхто не питав і до вечора офіс пропрацював у штатному режимі.

Богдан нікуди не їздив і не ходив. Здавалося, що наш бос тяжко занедужав або його на іншому континенті підмінили. Нас розділяла гіпсокартонна стіна та витівка підлої жінки, а ми тупо не бажали порозумітися. І коли на вулиці зовсім смеркло й людей у приміщеннях не було видко, Шеремет вийшов і тихо запитав:

– Може поговоримо?

– Навіщо? Хіба слова красномовніші за ті фото, – відрізала йому горда помічниця, але Він продовжив: