Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Просто житиму, як раніше, роботою. Можливо підпишу контракт з Inwey та стану справжньою бізнесвумен? Наберу собі підписників, досвід у мене вже є, правда чужий, але ж чомусь навчилась, тому й успіх повинен прийти. Не тільки ж чорнявим дівчатам у Бронксу «злітати». Я теж хочу!

А Богдан? Так, все що сталося дуже боляче, але ж він поки не мій чоловік і навіть не тато наших дітей... Господи, чому ж так неймовірно БОЛЯЧЕ! Як взагалі можна обійматися з однією вдень, а ввечері освідчуватися іншій? Правду казала Тарнавська «підступний і безсердечний». Саме такий. Нічого, Златко, ми ще повоюємо!

Розділ 16. Переломний момент

Поки в Києві я втрачала розум через «чудові» селфі мого коханого невідомо з ким на іншому континенті, Богдан Шеремет вже підписав у страховій компанії всі необхідні документи та поїхав перед відльотом до батьків. Мама Орися наварила вареників з вишнями й частувала ними найрідніших чоловіків на терасі біля будинку. Не дивлячись на згоріле помешкання, Богдан почувався таким щасливим, що не зміг дочекатися зустрічі зі мною й вирішив, по Skype, познайомити все-таки з батьками.

Його тато був чомусь не в захваті від київської нареченої й прирікався з єдиним сином прямо за столом:

– Бодя, синку! Ну навіщо тобі та хрещатицька напасть? Ти ж знаєш, які вони там всі! Це місто грошей і розпусти. Вона тільки тебе дурного зі статками й чекала...

– Тату! Навіщо ти говориш таке, чого не знаєш? Вона зовсім інша. У неї все було й без мене. Батько працює нафтовим інженером у Катарі, мама там діток англійській мові навчає. Дівчинка закінчила на відмінно міжнародний факультет в Шевченка. Нащо б я їй здався? В Києві привабливих чоловіків більше ніж у нас в Голлівуді. Та вона, маленька розумниця, обрала саме мене! А ще... між нами: вона мені незайманою дісталася. Тільки мамі не кажи. То як ти думаєш, може це я її не вартий?

– Сину, ну це вже зовсім по-дитячому! Скільки в тебе перебувало жінок, а ти й досі не можеш відрізнити цноту від підробки... Та в житті не повірю такого про столичну! Це як отой твій «пояс вірності благородним цілям». Ти ще в ньому чи вже здихався? Орисю! Я тобі зараз допоможу, – не дав синові гаряче заперечити батько та й почвалав до дружини в будинок.

В нетерплячці Богдан з’єднався з нашим офісом і побачив на екрані мене. Шеремет не був би класним бізнесменом, якби миттю не ловив інформацію в будь-якому її вигляді. Не знаю: що вже він там побачив на мені, але схвильовано запитав:

– Златочко, кохана моя! Що сталося? Чому ти така змарніла?..

Я зціпила зубенята й не могла повірити, що він аж настільки «підступний і безсердечний». Зараз характеристика Тарнавської виглядала, наче його аналіз крові. Я не привіталась і не засяяла, а просто взяла айфона та відправила йому фото і сказала:

– Ось що сталося. Я тобі повірила, а ти звичайний слизький гад. Пообіцяй про НАС забути! – і закрила ноутбук, а потім ще й вимкнула телефони взагалі!

До мене намагався зайти хтось зі співробітників, але вилетів назад, бо я ридала на столі так, наче мене вже вбили, а потім неквапливо покадрово показували збоку, як це робилось... Зараз я не відчувала, ні рук, ні ніг. Всередині все клекотіло й змішалося. Не було ні серця, ні душі. Мене теж не було більше, бо він був більше не Моїм! А я, як щасливе і віддане створінням, абсолютно нікому не потрібна. Як бізнесвумен, як розумна помічниця, як безвідмовний працівник – безперечно! Але ж навіщо так жорстоко використовувати людей? Вони ж інколи ще живі!

Я плакала і не могла зупинитись. Звичайно, Богдан зараз «обривав» всі можливі й неможливі засоби зв’язку, але я повідключала все на світі та з єдиного телефону, що залишився, просто набрала Вероніку.

– Нікусь, а можна до тебе сьогодні заїхати? – спитала я тепер найліпшу подругу та мала на меті лише одне: напитися так, як ще ніколи цього не робила.

– Та запросто! А що сталося? – здавалося, всі навколо миттєво відчули моє раптове нещастя.

– Нічого. Напитися хочу й погуляти, – зізналася я їй.

– Ого! Це для тебе щось новеньке. Добре, я заїду, – запропонувала мені бувала дівчина.

– Не треба. Я на таксі. Ти ж уже в клубі? – уточнила я.

– Златко, а де ж мені бути? Я тут живу взагалі, – почула я ще одну новину про свою нещасну подругу і розум мій посвітлів.

– Як? А чому?

– Тому, що батько квартиру нашу пропив. Поки я танцювала, договір з липовим агентством підписав і згорів. Я його хоронила в таких боргах! Але потім «відтанцювала» з лишком. Та на квартиру ще не назбирала. Ось такі реалії, мала! Ну приїзди, у мене сьогодні виступів мало, нап’ємося разом. А заодно розкажеш: що з тобою той глянцевий привид уже зробив, – навіть не питаючи, констатувала мудра дівчина.

Як пишуть у книжках: а в цей час у Нью-Джерсі відбувалось наступне. Куштування смачних вареників з вишнями та знайомство батьків з нареченою якось миттєво перетворилося на невеличке пекло. Богдан Шеремет намагався, але поки не міг зрозуміти: як його вчорашнє невинне селфі з колишньою дружиною потрапило до мого особистого гаджета? Та він був не з тих хлопців, що пожаліють і не допитають власних батьків!

До нестями щасливий своїм майбутнім, він дійсно вчора трішки вийшов за рамки здорового глузду, але ж Леслі була така співчутлива та на диво покірна, коли підписувала папери. Богдан сам прийняв рішення і, щоб здихатися відразу пам’яті про колишню і їх спільний дім, віддав їй право на всю страхову суму та, на її прохання, трохи посидів за чашкою кави. А потім вона, жартома, попросила зробити кілька фото, бо відлітала кудись на фільмування невідомо чого. Зараз Богдану було не до її вигадок про кар’єру. Адже після лікування в клініці від наркотичної залежности, Леслі більше не брала на роботу жодна велика агенція. Набагато пізніше він дізнається, що і підвал квартири був, фактично, ділом її рук.

Але звиклий до динамічного руху чоловік, уже встиг побувати в клініці та знову став повноцінним і марив лише про те, як буде пестити у своїх обіймах юну помічницю, дарувати їй своє гаряче кохання та планувати велику щасливу сім’ю...

От тільки у чорнявої Леслі щодо цього були зовсім інші плани. Поки він перебував у клініці, шустра наркозалежна завітала до колишніх свекрів. Вона розповіла сльозливу історію про своє палке кохання до їх сина та почула про мене. Не пройди вона навіть школи підлості високих подіумів – Леслі була такою по життю. Чуже щастя викликало у неї нервові зриви, а батько Богдана як добрий католик, просто повірив їй на слово. Він знав номер київського офісу сина, а вже звідти хто завгодно, заради бізнесу, міг дати Леслі мій власний номер. Я його ні від кого не ховала, бо в нашому стрімкому житті – мені тепер телефонували звідусіль, в будь-який час доби. Та розуміння всього цього прийде до нас усіх через деякий час страждань і мук.

Я розрахувалась з перевізником та й пішла до уже знайомого лівобережного Голлівуду. Привіталась з охоронцями, зайшла всередину і побачила Вероніку на сцені. Вона мене помітила й радісно махнула рукою в блискітках. Мене провели за заброньований нею столик і подали для початку Дайкірі. Поки Ніка танцювала, я сиділа наче відморожена і думала про все відразу. Про свій неймовірний «злет» в Іnwey. Про моє гаряче й коротке кохання, про цю дівчину, що кожен день майже голою ублажає погляди підпилих дядьків тільки, щоб вижити. А ще про НЬОГО... Навіщо я була Богдану? Для примхи? Для галочки про незайману? Чому вони всі такі гидкі? Адже Ніка мене попереджала. Хоча саме вона нас і познайомила.

– Привіт, Лялю! – почула я десь збоку і відсторонено подивилась нагору. Переді мною стояло ще одне «диво світу» чоловічої статі та, мабуть, бажало виконання якоїсь своєї примхи.

– Пішов геть! Дівчина відпочиває, – відізвався місцевий викидала, бо всевидяча Нікуся вже зробила йому знак зі сцени. Це вона мені потім сказала.

– Я заплачу... – не відставало мурло. Та Арсен тихенько взяв його за зап’ясток і доповнив:

– Йди сядь, де був. Я повторювати не буду.

– О’кей! Які ми всі недоступні, – підняло воно руки та поповзло у свій куток.

Скоро звільнилась моя подружка і нам подали «вечірній набір».

– Ну що, подруго, за вільних жінок у всьому світі? – підняла яскравий стакан Ніка. – Не захочеш їхати додому – в мене є запасний спальний мішок...

Розділ 17. Гордість – то наша кара

А в передмісті Нью-Йорку, в невеличкому будинку Шереметів, точились свої баталії:

– Де вона? – кричав Богдан. Він увірвався до батьківської господи та зараз був мало схожий на чоловіка з глянцевої обкладинки, раче на хижого звіра: – Ще раз вас питаю: де та чорнозада шльондра?

Мати навіть кришку з каструлі впустила:

– Бодю, синку, ти чого?

– Орисю, а це наш син так ділить своїх шльондр та переживає...

– Тату! Ще слово і я не подивлюсь, що ти мій батько. Ніколи в житті більше не називай мою кохану дівчинку таким словом. На фоні цих гадюк – воно святе!

– Мирославчику, а що взагалі діється? – підняла кришку мама й почала її настирливо мити.

– Тато у нас демократ. Я сам скажу. Мені скоро сорок років, а він досі за мене вирішує: з ким мені спати. Дав наркоманці номер моєї коханої й та тварюка скинула моїй дівчинці нашу вчорашню зустріч. А тепер я не знаю, що буде взагалі! Я жити без неї не хочу...

– Без котрої? – далі приколювався батько та, здається, не дуже боявся погроз сина.

– Тату, молю, скажи: де та дикунка? – вивергав злість, наче вулкан лаву, Богдан Шеремет.

– Бодю, ну вибач, я не знав. Мене наче біс попутав. Вона прийшла вчора така сумирна, попросила номер твого київського офісу. Звідки я знав: для чого? – виправдовувався батько.

– Але ж я тут, ось він! Чому у мене не спитати? – не вгавав Богдан.

– Тому, що ти не дав би, – спокійно сказала мама й додала: – Не шукай її синку. Вона знову повіялась до своїх дружків у Мексику. Лети краще в Київ, ти там потрібніший.

Богдан нахилився й поцілував матері руки.

– Мамо, помолись за мене... Ні, за НАС. Я без Неї, справді, не знаю як жити! Я ж вас познайомити хотів. Обручку купив і безпліддя своє скасував. Сто років з нею хотів прожити, з дітьми й онуками. А ця погань все перекреслила одним натиском на телефоні... Моя маленька не пробачить, вона дивна. Одночасно свята й невблаганна, бо вірить у вселенську чистоту.

– А ось тут ти неправий, синку, – продовжувала мати. – У що там вона не вірить, але якщо кохає – простить. Тільки ж ти не кидайся на дівчинку, як звір. Пережди, нехай подумає, а потім м’якенько, як я вчила. Пам’ятаєш?

Богдан тяжко зітхнув:

– Тобі добре говорити «м’якенько». А я навіть летіти туди боюсь...

– Що така страшна? – знову жартував батько, дивлячись на вперше закоханого по самі вуха сина.

– Тату! Прошу не жартуй про нещастя.

– Все, ну буду. Орисю, всі твої вареники вже посиніли. Пішли, нехай наш звір відпочине й подумає. Адже йому скоро в дорогу дальню і по прильоту є чим зайнятись. Бодю, ти поспи.

– Та яке там поспи? – бігав по кімнаті Шеремет-молодший.

Боявся чи ні, але ж квиток на Київ вже був замовлений і через кілька днів Богдан Шеремет щасливо приземлився в Борисполі. Він приїхав у квартиру на Лумумби й знову втрачав розум, дивлячись на велетенське ліжко, та згадував кожну мить, яку провів там зі мною...

Спати в ньому він не зміг. Облаштувався у вітальні на дивані, бо йому здавалось, що в тому ліжку померло Кохання.

А я спокійно ходила в офіс в стані «залізної людини». Тепер я майже не посміхалась та не жартувала і всі, хто встиг пізнати мій веселий і гарячий характер, пояснювали такі зміни довгою розлукою двох закоханих сердець та чекали приїзду боса.

І ось настав ранок нашої зустрічі, після розриву. Погода була похмура й холодна, як моя нещасна померла душа. Вже кілька разів зранку зривався сніг. Я приходила в офіс рано, адже тут повсюди метушились люди. У своїх чотирьох стінах на Прорізній мені здавалося, що я от-от помру і ніхто цього навіть не помітить. Це було навіть гірше, ніж коли помирав сусід Анатолій Гаврилович.

– Доброго ранку, Злато! – тихо привітався зі мною Шеремет і, не чекаючи відповіді, пішов до себе. Виглядав він так само як я. Живий, але явно нездоровий.

Я закрила лице руками й застогнала від болю. Найбільше за все мені хотілося кинутися йому на шию та більше ніколи й нікуди не випускати зі своїх обіймів. Серце стислося знову та знемагало від страждань. Але гордість, то наша кара, часто говорила мені подруга Вероніка. Це так. І боротись з тією карою, на жаль, такій як я – майже неможливо.

– Злато, я не бачу останніх звітів за місяць. Скинь, будь ласка, адресу або шлях, – почула я з перемовника і миттю виконала наказ боса.

Знову прикрила очі й розуміла, що з кожним почутим від нього словом в мені наче обривається зв’язок з життям. Ще трішки і я просто розпадусь на непомітні часточки та зникну зі світу...

Якби в мене зараз запитали: хочу я прожити років сто здоровою і в радості, або один раз доторкнутись до Нього і померти – звісно я б миттю вибрала друге. Але в мене ніхто не питав і до вечора офіс пропрацював у звичайному робочому ритмі.

Богдан нікуди не їздив і не ходив. Здавалось, що йому теж нікуди йти, бо нас розділяла бетонна стіна й чужа дурна витівка, а ми не могли ні з’єднатись, ні розійтись. Та коли на вулиці зовсім смеркло і людей у приміщеннях стало набагато менше, він вийшов і тихо спитав:

– Може поговоримо?

– Навіщо? Слова не красномовніші за ті фото, – тяжко зітхнула я.

– Дай мені можливість пояснити. В моєму житті без тебе порожньо. І взагалі це не життя, – здавалось він зараз заплаче.

– Тоді наповни його ким захочеш, у тебе це добре виходить. А мене можеш звільнити, – тупо дивилась в стіну навпроти я.

– Твоя біда це неймовірна впертість і невміння вислухати, – гірко продовжував ображати мене він.

– А твоя біда – зрадливість. Можна мені додому? – більше не могла триматись я.

– Так, – однозначно сказав мій бос і пішов до себе.

Вдома я знову ридала. Тепер сусіди вже не присилали Павлінку дізнатись про моє горе. Бо горе це коли з якогось приводу плачеш одну ніч, а якщо цілий місяць, то вже не горе, а діагноз. Я не знала: скільки ще зможу так прожити? Коли все сталося, але в Києві його не було – я злилась. А тепер, коли я була змушена кожен день і час дивитись на своє божевільне кохання, якого я чекала усе своє життя і воно прийшло. Та раптом по велінню долі, а може чиєїсь безжальної руки я побачила коханого в мерзенних обіймах невідомого кого – кожен день став схожим на страшні тортури й не було ніякої можливості змінити цей стан.

Кілька разів мені телефонувала мама. Спочатку я мовчала про те, що відбувається, але ж вона в мене рентген через простір і час. Тому приховати не вийшло. Матуся, звичайно, переживала за мене, але чомусь зраділа й сказала, що це навіть добре та колись мені знайдеться ліпший. От чому найрідніші люди такі жорстокі? Як вона не розуміла, що мені не потрібен ні інший, ні ліпший? Та не буду я шукати більше нікого, бо мені потрібен тільки Він – один на землі. Раніше ми розмовляли весело й щиро, а тепер рідше та коротше. Ні не тому, що я затаїла на маму злість. Просто, мабуть, виросла!

Розділ 18. Примирення

Три місяці тому Богдан Шеремет радісно приймав мене на роботу, щоб не з’їхати з глузду від дзвінків та презентацій. Тепер виходило так, що він регулярно був на виїзді, щоб того ж самого не сталося від нашого спілкування. Та й спілкуванням це назвати було важко. А ще виявляється, в нашій справі, від настрою та поведінки керівництва напряму залежить фінансовий стан фірми. Дистриб’ютори, що весь час спостерігали понурі й мовчазні обличчя у приймальні, не вдавалися особливо в суть і думали, що є якийсь ризик. Тому працювали лише зі старими перевіреними клієнтами й продажі різко впали. А щоб не бачити мого «мертвого» вигляду та хоч якось підтримати філіали на плаву – Богдан весь час знаходився за межами міста. Він самостійно, без моєї допомоги, проводив презентації та мотався з лекціями по всіх містечках, куди тільки кликали його працівники.

Знаєте, тепер кожного дня я згадувала вислів, що людина може звикнути до всього. Ну, це коли потрапляє на безлюдний острів, або не дай Боже калічиться, чи ще щось. Спочатку втрачає розум та думає про самогубство, але ж потім починає звикати та й живе собі у новій якості. Так було і в наших відносинах. Ми з Богданом нікуди не рухались, а просто звикли, що інколи розмовляємо у справах. Це відчувалось і виглядало жахливо. Всередині, наче з’явилась смертельна хвороба, або застрягла величезна каменюка і давила та росла.

Якось Шеремет приїхав надвечір з Житомирщини та здавався дуже стомленим або, може, погано почувався. Він попросив мене зайти й допомогти розібратися у схемі продаж, бо новенькі дистриб’ютори наплутали у даних так, що просто жах! Я сіла спиною до нього за сусідній комп’ютер і почала «розмотувати той клубок». Справа пішла, але він був незадоволений та покликав до свого монітора.

– Та ні, ось тут у них «болячка»... – змучено вимовив він і показав ручкою на екрані помилки в числах, а потім кинув її на стіл, прикрив очі й схопив мене за руку та приклав до свого серця:

– А ще ось тут страшенний біль, бо ти не хочеш мене навіть вислухати. Я так більше не можу. Буду зачиняти офіс та поїду кудись геть...

Від його різкого дотику мої ноги підкосилися й затремтіли так, наче я зараз повинна була втратити свідомість. В очах стемніло, а серце забилось, як божевільне. Я тяжко зітхнула та злякано обхопила його всього, навіть не давши піднятись з крісла:

– Ні, не їдь! Мені байдуже, що і з ким у тебе було. Я без тебе не виживу. Ти ж бачиш я помираю...

На якусь мить мені здалося, що тиша завмерла по всьому місту, а не тільки в цій кімнаті. А потім він теж відчув слабкість та не довіряв ще своєму розуму, бо неквапливо підвівся й зі стогоном мученика стис мене в обіймах:

– Господи! Я ж думав не діждусь, щоб ти мене помилувала... Та не було в мене ніде й нічого з того дня, як зрозумів, що кохаю лише одну у світі. Ти ж бачила, що порозганяв усіх. Не потрібен мені ніхто, тільки одна, що запала в кожну клітинку як найсолодша хвороба і вже немає порятунку. Невже про це треба казати?

Він ще не цілував, а просто ніжно пестив губами мою дурну голову й весь тремтів, від радості та болю одночасно. А я забула про свої «високі принципи» й жадібно притискалась до рідних грудей, з яких рвалось до мене його радісне серце...

– Богданчику, прости! Так, я дурна й дуже ревнива. Може це тому, що покохала єдиного на землі, вперше й навіки. А хто та жінка і чому ви фотографувались, як дуже близькі? Бачити таке страшенно боляче. Адже того вечора ти тільки-но клявся, що МІЙ...

Зараз він чомусь послабив обійми, а потім тихо опустився переді мною на коліна:

– Дівчинко моя кохана, прости старого дурня... Я винен і все поясню. Одна ти у мене на землі й повторювати я це буду невтомно до самої смерті. Коли молодий був і нерозбірливий, дівчата чомусь весь час намагались мене звабити. Спочатку одружився зі стюардесою та ми жили кожен своїм життя й рідко перетинались. От і розійшлись. А потім з’явилась ось ця, прости мене Господи, модель. Я чесна людина й знову одружився, купив нам житло та через кілька місяців зрозумів, що вона закореніла наркоманка. Розлучився, лікував.

А потім побачив тут тебе і забув про всі свої нещастя. З першого погляду фанатично вірив, що станеш моєю. А коли стали одним цілим, то щастя затьмарило весь світ і бажання були лише з тобою і в тобі.

Ну, а те стерво, зі своїми хворими дружками спалило мою квартиру. Та й це мені було байдуже. Я залишив їй всю страховку й попросив забути про моє існування, вона погодилась. Тільки попросила наостанок посидіти в кафе та зробити на пам’ять кілька фото. Я навіть значення цьому не надавав, так хотів швидше до тебе повернутись. Розумієш, маленька, спілкування з тобою зробило з мене знову чисте створіння і я почав безоглядно довіряти людям. А вона, тварюка, віддячила мені за доброту.

Златочко моя, молю: більше ніколи не сумнівайся в моїй вірності. Я кохаю тебе так, що швидше помру чи розчинюся у повітрі, але зрадити тобі не зможу. Скажи, тепер повірила? Бо я блаженно хочу тебе поцілувати, можна? – дивився знизу він на мене своїми неймовірно дорогими хижацькими очима і я відчувала, що тану і готова для нього на все, чого захоче.

– Прошу тебе, коханий, встань! Я ж не ікона, щоб переді мною стояти на колінах, – щасливо шепотіла я і ніжно пестила його розпалене обличчя.

– Для мене ти ікона: чиста і свята. Я навіть в церкві не схиляюсь на коліна. Але перед тобою мене так і тягне прочитати молитву. Пам’ятаєш, коли я лаявся з Жанною, а ти спитала: чим ще можеш допомогти? Я ледве стримався, щоб не сказати: просто будь моєю...

– Так, я пам’ятаю той шалений погляд. Ну все, Богданчику, поїхали додому! – потягнула я його нагору.

– Ми все пробачили й забули, добре? Я неймовірно скучила за нашим затишком і за маленьким ліжечком, що дихає коханням...

– Господи, я ще не вірю! За весь цей час ні разу не лягав у наше ліжко. Не міг без тебе. Зажди хвилинку... – він якось зблід і я злякалась.

– Що трапилось, коханий? У тебе щось болить? – а Шеремет щасливо посміхнувся і знав, що я іще тупенька в цьому. Він потримався десь внизу і таємниче посміхнувся:

– Так, трішки. Але ж у мене є такі солодкі ліки... Ходімо швидше!

Він миттю вимкнув всю апаратуру, окинув божевільним поглядом свій кабінет і трохи сковано пішов на вихід. Зараз Богдан лагідно притримував мене, наче боявся відірватись та втратити з поля зору. А мені було так гаряче й солодко, що я тихенько раділа його шкіряному салону в авто. Якщо чесно, то за час нашого освідчення – моя білизна змокла до нитки й всередині щось приємно шкреблось та настирливо просило втамувати жіночу спрагу... І хоч я ще зовсім недавно була дурним дівчиськом, та за час розлуки та всіх тих переживань просто згорала від очікування, коли мій казковий хижак розірве на шматочки свою жадану здобич.

Донизу ми з’їхали в обіймах і в авто продовжували поглинати одне одного грішними й нетерплячими поглядами та передчували божевільні дива кохання. Спочатку я з острахом думала: як ми подолаємо дві «довгі» зупинки до нашого дому? Але коли виїхали на Басейну, заспокоїлась. Адже там виявилась така кількість автомобілів, що при всьому бажанні ні один збурений шаленим щастям водій і рипнутись не міг в щільному строю години пік. Тому ми просто повзли разом з усіма, наче дві маленькі покірні черепашки, тихо й слухняно.

В проміжках між смиканням авто блаженний від хвилювання Шеремет брав мене за руку та посміхався особливо загадково. А я розвернулась на сидінні до нього всім тілом та не могла відірвати погляду від мого осяяного боса.

– Любий мій, навіщо нам дано таке страшне Кохання? Воно ж може піднести за простір, а може роздавити, – філософствувала я, щоб відвернутися від вогню, що бушував у мені.

– Хіба ти проти? А я готовий палати в тобі до останнього подиху й мені більше нічого не треба у житті, – шаленів він.

– Ні, не проти. Хочу лише в тобі, тільки з ТОБОЮ...

Від наших зізнань Богдан похитав гарячою головою та щиро вимовив:

– Я так більше не можу! Поставлю на аварійку і дійдемо пішки.

– Ти серйозно покинеш свого красеня посеред цієї каші? – хазяйновито стримувала потік емоцій його мазохістка.

– Я зараз душу заклав би дияволу, тільки б опинитись у тобі на всю ніч...

– Який же ти грішний, мій коханий католику! Не треба нікому закладати твою святу душу, бо вона належить лише мені і я її нікому не віддам. Тим більше, що ми вже майже доїхали, – радісно стримувала я свого Шеремета, а він палав і щиро зваблював якнайшвидше відчути на собі всі його гріхи.

Розділ 19. Ти вийдеш за мене

З горем пополам, але безмежно щасливі, ми добрались до комплексу на Патріса Лумумби. Залишили Porsche на підземній стоянці й піднялись ліфтом додому. Я не приходила сюди з моменту його від’їзду до Штатів, але кажу «додому» тому, що дім – це там де б’ється Його гаряче серце. Навіть якби це була хижа в лісі – байдуже! Багато хто скаже, що я кривлю душею. Ні! Клянуся: мені просто треба дихати поряд з оцим змученим, шалено закоханим в мене дурну, створінням. Адже Його вина лише в тому, що через кохання до мене, він почав занадто легко довіряти людям.

– Сонечко, вибач за безлад, – миттю штовхнув Богдан двері стінної шафи, схопив зі столика порожній стакан та хотів кинути в посудомийку. Я розуміла, що це в нього просто шок і з добродушною посмішкою взяла за руки:

– Милий мій, не метушись. Безлад це в моїй дурній голові, а прибирати будемо потім. Добре? Як же страшенно я хочу їх відчути...

Тепер сама потягнулась я до тих неймовірно жаданих губ і потонула в Його обіймах. Боже, навіщо ти даєш людям такі почуття? Мені ж тепер здавалося, що то не просто цілунки, а панацея, бальзам від усього болю, який зібрався за цей час в наших бідолашних душах і тепер виходив, через шкіру, чи все тіло? Не знаю. Але нестерпне щастя поглинуло НАС обох і ми тільки тихенько стогнали від насолоди та шукали на спраглих тілах таких місць, які ще не обіймали...

На мить я відсахнулася й попросила:

– Я ручки помию?

– Тільки ручки, будь ласка. Я хочу випити весь твій аромат від якого збожеволів та не можу більше жити без нього. Як же я сумував за твоїми чарівними парфумами й тим, що під ними...

– Я погано пахну? – знову шаліли мої думки.

– Ти нестерпна і, мабуть, тому я тебе так неймовірно сильно кохаю. Пішли разом, я тебе і до ванної одну вже не відпущу.

Колись раніше я не розуміла: навіщо в одній ванній кімнаті дві раковини? А ось тепер стало ясно. Бо дві людини, які невинно розірвались на клаптики та згорали від болю, повинні були скоротити час для єднання і тому знадобились саме дві.

Потім ми попрямували до нашого «ліжечка» і не могли зрозуміти: навіщо виробники одягу придумали стільки застібок, блискавок та ґудзиків? Це ж може скалічити мозок, поки все розстібнеш... Але і з цим ми справились й опинились там, де дуже довго мріяли бути та втрачали подумки можливо роки життя, припускаючи, що цього вже не станеться.

Від довгого очікування Богдан був гарячим і нестримним, а я блаженно корилась всьому чого він хоче й ще не дійшовши до «основної страви» він прошепотів:

– Як порядний чоловік, я повинен зізнатися, що вже не безплідний і страшенно хочу все того ж самого: нашої великої щасливої родини...

– Господи, Богданчику, ти все повернув до природного стану? Це ж боляче! А можна вже тебе мучити? – хотіла і боялась здійснення його мрії я.

– Можна. Мій єдиний природний стан – це бути у тобі. Інакше вже не вийде. Навіть не мрій!

Він увійшов і я відразу заплакала. Я й не думала, що від такого божественного відчуття теж буду плакати. Я насолоджувалась моїм довгожданим коханим, а вони котилися тихенько і зовсім не заважали єднанню наших світів в один, тепер уже навіки. Наші серця билися разом і розмовляли про щось своє. Наші погляди з’єднались і переливались думками та блаженством, не потребуючи слів. Зараз мені здавалося, що я знову літаю в невагомості серед тих світів, що наснились, тільки тепер разом з Ним і тому так солодко й гаряче...

Його щасливий погляд розтанув у мені і я тільки тепер зрозуміла, що він наповнив мене густим гарячим дарунком долі й залишалось лише слухати, як ті маленькі часточки шукають в мені прихистку на наступні дев’ять місяців. Раніше, від незнання, я намагалась все запам’ятати, та сьогодні була в такому трансі від щастя, що не чула ні його переможного крику, ні навіть якби сама розпорошилась на клітинки, все одно просто нескінченно сяяла б і не бажала прокидатись...

– Господи! Як я хотів і боявся, що цього не станеться між нами ніколи, – обережно пестив він моє розпашіле личко, а я чула Його наче уві сні та посміхалась:

– Не могло не статись. Що накажеш буду робити тепер завжди, бо ти МІЙ...

Мій блаженний від щастя Шеремет наразі потягнувся до столика й дістав звідти золотаву коробочку.

– Златочко моя, я привіз тобі подарунок, – не відривав від мене погляду він.

– Знову? – згадала я його кулон з аметистом.

– Ні, такий буває тільки раз у житті. В нашому єдиний раз, до самої смерті.

Він відкрив і я побачила таку красу, яку навіть уявити не могла. Це була обручка, але виглядала вона не як кільце з каменем, а щось просто неймовірне. Два переплетених сердечка, посипані діамантами, з’єднувались посередині в чарівний чистий діамант, не дуже великий, але прекрасний.

– Кохана моя, єдина на землі: ти вийдеш за мене? – прошепотів він і здавалось, що у світі знову настала вселенська тиша, а він чекав та помирав від насолоди, бо бачив відповідь в моїх очах, відчував її всім тілом і слів було вже зовсім не потрібно. Але я проштовхнула повітря, що заважало дихати та, втрачаючи свідомість, відповіла:

– Так, коханий! Я народжена, щоб бути твоєю, такою й залишусь назавжди.

З блаженним стогоном насолоди Богдан одяг мені на пальчика те диво й пригорнувся до всієї відразу міцно-міцно, а потім прошепотів:

– Боже, продовж цю мить назавжди! Я не хочу більше нікуди, тільки з Тобою, лише в Тобі...

Щасливі й неймовірно грішні, ми б кохались до самого ранку, але дуже зголодніли та пішли в нічний супермаркет набрати їжі. Потім годували одне одного та пили колекційне біле вино, спеціально привезене Шереметом ще раніше, можливо для якоїсь урочистої події, а тепер воно було найдоречнішим і дуже смачним.

Я роздивлялась красу на своєму пальчику та віддзеркалювалась в очах коханого:

– Скажи: навіщо ти купив? Ми ж посварились?

– Я замовив відразу як прилетів, ще до сварки, а виконали вже після. Тільки я все одно молився, щоб ти опам’яталась і згодилась бути моєю. І Бог мене почув, – бавився моїми вустами він і зараз був наче сімнадцятирічний хлопчисько, щасливий і знову неймовірно збуджений.

– Пішли ще перевіримо наше кохання на міцність, а потім доїмо. Я просто не можу насититись тобою й милосердя навіть не проси, – чесно зізнавався мій колишній стриманий бос, а тепер майбутній законний чоловік.

– А я й не хочу милосердя. Навіщо ти розбудив мене таку?

– Щоб кохала довіку тільки мене, – підняв на руки свою «жертву» мій хижак, а я корилась його пристрасті й розуміла, що з першої зустрічі знала: чим закінчиться наша серйозна співбесіда на Хрещатику. Ще тоді в мені щось підказувало, що ми будемо у всьому одним цілим і мій коханий точно відчував те ж саме, ще коли вперше доторкнувся до моєї руки. Так буває, коли двоє призначені одне одному Богом. І змінити ніхто й нічого не зможе, як би не намагався та як би не хотів.

Розділ 20. Приємні турботи

Осяяний сонцем зимовий ранок, двоє найщасливіших створінь зустріли в блаженних обіймах одне одного.

– Я ще ніколи в житті не зустрічав такого щасливого світанку, – солодко потягнувся Богдан і знову ніжно обвив мене руками. – Хіба в дитинстві, на Новий рік, коли мама ховала мені під подушкою дарунки від Діда Мороза. Знаєш, вона дуже сумує за мною, коли я ганяю світом. Але до тебе відправила майже силоміць та наказала повернути наше щастя. А ще вона за нас молиться. Я попросив. Хоча вона й так молилась би.

– Думаєш наші мами подружаться? – посміхнулась я, наче школярка. Ніби нам не байдуже: подружаться наші батьки, чи ні? Головне, що ми більше ніколи не розлучимось і пообіцяли забути все погане, що з нами сталося.

– Златочко, тобі це так важливо? – почув мої думки Богдан.

– Та ні. Просто цікаво. Вони такі різні, а ми з тобою однакові, як дві краплиночки, правда? – цілувала я його щічки, а він танув від щастя і вже заперечував:

– А як же фізика? Щось там про різнополюсність та тяжіння?

– Так то ж фізика, а у нас страшенна хімія, з дуже потужною і таємною формулою кохання.

– Перевіримо формулу? – завівся він.

– Ні-і! Я більше не можу. Ти порозганяєш в мені всіх діточок. Дай їм там хоч трішки звикнути...

Тепер він став аж занадто серйозним та перепитав:

– Думаєш, ось так відразу й спрацює?

– Богданчику, вони в тебе там два роки томились, як у пастці. Чому ні? Та й за мною дуже скучили! Пішли краще рятувати бізнес. Дивись, куди наші непереливки продажі завели...

– Та пофіг мені ті продажі. Йди сюди! Закріпимо нашу формулу, – не давав мені вибратися з ліжка вже зовсім несерйозний бізнесмен Шеремет. – А ще мені треба зателефонувати до вашого центрального РАЦСу. Вночі я згадав, що його директор мій постійний клієнт.

– Навіщо, коханий? – не розуміла я.

– Тобто: навіщо? Ти забула, що вчора пообіцяла стати моєю дружиною? – цілував він мої збуджені груди.

– Ну, після того, що ти робив зі мною вночі – можна забути навіть власне ім’я, але про обіцянку стати твоєю дружиною, я пам’ятаю, – пестила я його скрізь і відчувала: як йому це приємно.

– Тоді до чого питання? Розпишемось якомога скоріше, – ми знову були готові до злиття, але Богдан ще встиг спитати: – Чи хочеш пишного весілля?

– Ні, Боже борони! Оті сварки між родичами, «гірко» напоказ, а ще лялька на капоті, наче вже з дітьми бере. А потім на розлучення подають через місяць та гроші ділять. У моєї двоюрідної сестри так було. Ні, мій хороший, я тебе можу і без будь-якого штампика довіку кохати...

– Ну, без штампика не вийде. Ми на дві країни будемо жити. А ще маленькі Шереметики повинні мати законних тата й маму, – далі не пам’ятаю.

Прийшла до тями вже коли мій неймовірний красень брив своє шовкове личко, а я взялась за вранішні канапки. На цю мить я бігала без нічого по кухні й мені було так добре, що важко було уявили себе більш щасливою! А Богдан поглинав ту звабливу картину і весь час просив:

– Тільки не одягай нічого. Хочу бачити тебе наскрізь. Ось там б’ється моє серденько, ось солодка мрія... а там маленькі дітки...

– Коханий, ти зовсім з глузду з'їхав. Які дітки? Вони ж ще не зібрались до купки, – сміялась я і мені здавалось, що такими темпами сьогодні до офісу ми не втрапимо.

Наш ідеальний ранок перервав дзвінок. То мені телефонувала мама. Останнім часом вона часто зранку намагалась підтримати мене та кожного разу проклинала Богдана Шеремета за те, що донька після безсонної ночі знову страшенно зарюмсана.

– Привіт, дитятко! Ну, як ти не пішла ще з офісу того гада? – стривожено спитала мама.

– Мамуню, ні з офісу, ні з життя. І взагалі у мене для вас з татом радісна новина: ваша донька неймовірно щаслива та виходить заміж!

– Господи! За кого? – ще більше розгубилась там, на іншому континенті, мама.

– Саме за нього, того що по-твоєму мені життя зламав. Мамо, він мені його подарував. Ну, окрім вас з татом, звичайно. Я така нескінченно щаслива, що словами не передати! Жаль що це не Skype, ви б нас з татом відразу й поблагословили.

– ...Батьку, а батьку! Доїздився ти зі своїми свердловинами! Дитина он без нас заміж виходить, а ти все в нафті купаєшся. Прикинь, доню, вчора приперлося брудне як ніч. У них, бачите, нафта забила! А мені ж її відіпрати треба. Фанатик якийсь, а не батько в тебе, – жалілась мама і не знала, що вже давно знаходиться на гучному зв’язку. Я тільки знизувала плечима, дивилась на свого судженого й посміхалась, наче сонце. Тепер в моєму житті все здавалось настільки стабільним і досконалим, що більшого й бажати не треба. Ми розсталися до нової зустрічі, а Богдан обійняв мене і констатував:

– Оце в мене теща! Прийдеться серйозно підготуватись до знайомства, бо тесть фанатик, а теща справжній тайфун. Тепер я розумію: звідки ти така в мене взялася. Каву я зварив. Прошу до столу, моя маленька богине!

– Богданчику любий, я не можу це не сказати. Останнім часом в мене були найстрашніші ночі й ранки, та з учора життя змінилось назавжди. Мені так добре, що слізки знову поряд, але від щастя... Господи, що ж робиш? Це все-таки стіл! – задихалась я від блаженства, бо вже відчувала у собі його солодкий скарб і не могла від нього відмовитись... Коли окрилений щастям Шеремет знову заповнив мене своїм вогнем і ми продовжили сніданок він раптом сказав:

– Я тут подумав відносно весілля. А знаєш: воно у нас буде! Навіть гучніше, ніж у будь-кого. Ми організуємо в Києві так звану Екстраваганзу. Це зібрання всіх вищих та найуспішніших представників компанії, з виступом попзірок, презентаціями й конкурсами. Щорічний підсумок Inwey. От тільки він запланований уже в Манілі, але заради такого випадку, може перенесуть? Я вже був запрошений на кілька таких зібрань, коли ще йшов нагору, а минулого року – вперше з вищої сходинки бізнесу. А в запрошеннях оголосимо про наш шлюб. Упевнений, що відмовити просто не зможуть. Хіба що місце для проведення треба знайти, велике й відоме в Києві. Тоді точно буде сплеск продаж та підйом в роботі. Місця, де проводилась Екстраваганза завжди злітають в рейтингу.

Я дивилась на своє неймовірне щастя і не могла намилуватись. Скільки в одній людині може бути талантів? Адже мій майбутній чоловік розумний і вихований, добрий і уважний, талановитий бізнесмен, а ще солодкий коханець і він моя божевільна пристрасть...

Після душу на двох – ми свіженькі й щасливі сиділи в авто і продовжували вранішню нараду:

– Любий мій босе! А я про місце проведення подумала. Може, там де ми зустрілись? Клуб великий і для нас знаковий. Без Веронічиного Голлівуду ми б зараз, мабуть, не їхали на роботу такі окрилені. Навіть страшно подумати: я ж їй тоді відмовити хотіла...

– А я тільки того дня там і був. Златочко-золотко, таки є Бог на світі! А, спробуймо. Я від цієї твоєї ідеї навіть знову додому в ліжечко захотів...

– Ти невиправний і невтомний, але ж за це я тебе ще більше кохаю. Потерпимо до вечора? Ой-ой-ой! Прошу, мовчи! Ледве не зачепились, – заплющила очі я, бо мій божевільний Шеремет вправно відвернув зіткнення свого елітного авто з якимось бусиком. Ми обоє полегшено зітхнули, розсміялись і вийшли на стоянці під Гулівером.

Та здавалось, що Богдан зараз не думав ні про авто, ні про Екстраваганзу. Його очі обмацували моє тіло і я розуміла, що цей день, як і всі наступні, будуть заповнені нестримним щастям, що зашкалює всередині й нестримно рветься назовні.

Розділ 21. Щастя з Inwey

Зранку прибіг стурбований чимось завскладу Захар Абрамович. Він завжди так гучно висловлював свої емоції, що чуло два поверхи навколо, але людина була дійсно золота. Богдан йому сьогодні ні в чому не відмовив і, коли чоловік вибіг до мене в приймальню, підійшов і вже тихенько, на вушко, прошепотів:

– Не зупиняйся на досягнутому, квітко наша! Адже босу навіть піджак замалий – крила не вміщаються...

І побіг собі. Виходить він вміє розмовляти тихо, якщо про інтимне! Я збуджено посміхнулась та й почала невідкладно готувати дизайнерський проєкт нашого запрошення на щорічний захід фірми. Думати мені не треба було. Я вже мала наше з Богданом учорашнє неймовірно щасливе фото, до якого додала колаж з моєю запаморочливо прекрасною обручкою та красномовним написом: «Щастя з Inwey».

Бос вийшов подивитися на мене, бо вже скучив і побачив на екрані готове запрошення. Він навіть не роздумував, а просто схилився ззаду, обійняв за плечі й наказав:

– Розсилай! Більше доповнити нічого. Хіба тільки те, що я тебе божевільно кохаю й хочу додому... А ще ти в мене дивовижно талановита.

Я пригорнулась до його теплого стану і попросила:

– Додому потім. Коханий, з’їздьмо до Ніки, в клуб.

– Точно! Господи, ти ще й розумна! А я лише подивлюсь на тебе й забуваю про все на світі. Прошу: керуй мною, доки не звикну, який я неймовірно щасливий.

– Почекай, Богданчику! Я їй тільки зателефоную, – пошукала я очима телефон.

Вероніка була «вдома», тобто на місці, в клубі! Бідна дівчина, що завдяки своєму покійному п’яниці-батькові жила в темному закутку на роботі, зовсім не падала духом. Та ще й подарувала нам з коханим чарівне щастя і ми розуміли, що перед нею в неоплатному боргу!

Ми поїхали на лівий берег, в Голлівуд. Вероніка зустріла нас щирими обіймами і їй, як Абрамовичу, зовсім не треба було нічого пояснювати. Взагалі, я вже встигла зрозуміти, що не дивлячись на відсутність вищої освіти, ця нещасна дівчинка по життю мала відмінний диплом психолога. А ще майбутні Шеремети виглядали так красномовно, що навіть сліпий відчув би наш шалений стан.

– Привіт, красунечко! А хто це з тобою? Невже той серйозний чоловік з глянцю? Тільки він тепер якийсь, по-київськи, щасливий і квітучий.

– Вітаю, янголе! Бо саме ти янгол-рятівник нашого щастя, Нукусю! І ми приїхали, щоб сказати, що той «глянець» їде сюди до тебе. Якщо, звісно, дозволите?

– Та годі тобі, Златко, який я янгол? Скоріше Єва, бо майже завжди гола. Вибачайте, пане Шеремет.

Але Богдан зараз уже не чув і не бачив наших дівочих розмов. Він знову, наче хижак, вже впився бізнесовими кігтиками в розміри сцени, колір стін і по обличчю було видно, що включив внутрішнього калькулятора та прикидав: скільки народу тут поміститься.

– Нукусю, не будемо пану заважати. Він уже весь в роботі. А що це ти імідж змінила? – спитала я, бо фіолетовий колір та дике начісування волосся кудись зникло, а моя чарівна спасителька виглядала зараз, наче Клеопатра. В неї було гладеньке золотаве волосся і довга стрижка «паж».

– Помітно, так? Та хотіла стати трішечки Златою. Може й мене хто побачить, коли стану «золотою»? А ви взагалі просто з ввічливості заїхали, чи що ти там про «глянцевих привидів» казала? Тільки хіба нам з вами зрівнятись? Ви он які величні! – вголос розмірковувала «золота» Клеопатра-Ніка.

– Нікусю, а ми спробуємо зрівняти шанси. Це ж ти мені казала, що все в наших руках. А ще – ось!

Я підняла долоньку та продемонструвала дівчині обручку. Вероніка схопилась обома руками за щічки й очі в неї запалали зовсім не заздрощами, а просто щастям за мене:

– Вітаю, Златко! Боже, яка краса! Я такого в житті ніде не бачила. Ну, ясно, замовне. А коли урочистість?

– А це вже коли ви дозволите. Ми збираємось тут у вас його провести. Ти не проти? Бо це ти нас тут заручила і від дурних вибриків мене рятувала. Нікусю, я тобі тепер все життя молитися буду. Він неймовірний і я дихаю ним, наче уві сні!

– Та бачу я, не сліпа. Тільки навіщо вам наш хлів? Він же гидотою, з підлоги до стелі, обмазаний!

– А ми його відмиємо і наповнимо щастям. А тебе заміж віддамо за красивого та багатого, – мріяла я, щоб підтримати Вероніку. – Сонечко, а де зараз твій бос? Бо ми йому привезли пропозицію, від якої він не зможе відмовитись. Богданчику, ну як, підійде?

Шеремет підійшов ближче і вже було видно, що він прийняв своє єдине рішення. Бос обійняв мене за стан й щиро посміхнувся:

– Підійде! Не гоже відмовлятися від того, хто тебе породив. Трішки внесемо зміни, але я заплачу стільки, що думаю власник не відмовиться. Вероніко, а як зв’язатися з вашим керівником? – більш ввічливо і спокійно спитав тепер Богдан.

– Та він взагалі ввечері з’являється, але ж можете зателефонувати та домовитись про зустріч, – знизала худенькими плечиками танцівниця-Ніка.

Богдан відійшов і доволі довго розмовляв з власником нічного клубу, аж поки той зрозумів, що до його закладу планують приїхати грошовиті мішки з усього світу. Можливо, після бурхливої ночі проведеної серед дівчат клубу, він ще не міг усвідомити розміри щастя, яке накотилося так зненацька. Але згоду дав і, звичайно, вимагав авансу. Та мій Шеремет, що звик до різних варіантів «передплат» і їх неоднозначних наслідків пообіцяв всю суму, але ж лише після повного узгодження з вищим керівництвом компанії.

Нікуся запрошувала нас на коктейль, але ми ввічливо відмовились, зробили з нею декілька селфі та й поїхали додому. По-перше, вже наближався обід та від стрімких справ дуже розігрався апетит, але той інший – гарячий і грішний, був куди важливішим! Ми мчали через Південний міст і я чомусь згадала про нещасну Вероніку.

– Уявляєш, Богданчику! Ніка вже кілька років живе у підсобці того клубу...

– Чому? Ти ж казала, що ви з нею ходили до однієї школи. Значить вона з Центру? – здивувався уважний бос.

– Так, ми закінчували сімдесят шосту, на Гончара, і жила вона з батьком нижче по вулиці, в комуналці. А потім він підписав з якимись пройдисвітами папери на кімнату і скоро помер від горілки. Так Нікуся потрапила в підсобку Голлівуду. Добре, що хоч там їй прихисток дали.

– А ще ти розповідала, що в неї Ягуар? – знову не розумів дівчачої логіки поміркований бізнесмен.

– Так є, старенький. Але ж він з відкритим верхом і там жити незатишно. Та вона, по-моєму, й не жаліється.

– Ось проведемо в них успішну Екстраваганзу, піднімемо продажі й купимо їй нормальне житло, – випалив Шеремет.

– Коханий, я люблю Нікусю всім серцем і навіки залишусь її боржницею через тебе, але я не мала на увазі нічого такого, – щиро відповіла йому я.

– А я маю, навіть дуже. Я ж не знав. Все нормально, Златочко, ми справимось. Я ж у тебе ходячий калькулятор. От напасть, знову затор...

– Та копають же, бачиш? Господи, коли вони вже накопаються? От скільки себе пам’ятаю: весь Київ перекопаний! – обурювалась я й не розуміла, що ті чоловіки в оранжевих жилетках теж просто заробляють собі на хліб, а ще роблять життя киян затишнішим та безпечнішим.

Скоро ми з Богданом, щасливі та піднесені, вже стояли в ліфті й не могли дочекатися, коли відчиняться двері, щоб опинитись в нашому раю розпусти й бажань. Наразі ми виглядали, неначе два стурбовані кролики, що весь час жадали бути єдиним-цілим... А пояснити й зрозуміти наш стан можуть тільки люди, що вірять і знають сутність величного КОХАННЯ.

Розділ 22. Дві смужечки

Пройшло кілька тижнів з того часу, як ми з Богданом задумали відібрати у Маніли пальму першості та запросити працівників і гостей Inwey на Естраваганзу до Києва. Кожного дня керівники підрозділів надсилали нам офіційні підтвердження, що їх команди готові прибути на форум саме до Української столиці. Ті діячі нашої сфери, що жили та працювали в Європі, з радістю, згодились поміняти далеку мандрівку до Філіппін на відвідини квітучого Києва. По-перше, наше місто багато людей дуже любили, а по-друге, не треба було пертися на інший кінець світу. І головне, чого ніхто й ніколи раніше не робив під час цього заходу – це привітати з одруженням молодого й чарівного представника вищого світу Inwey і його молоду дружину.

Якось з Варшави мені зателефонувала Тарнавська. Вона була збуджена й скривджена тим, що чоловік її серця – Богдан Шеремет все-таки став МОЇМ, а вона так і залишилась нічийною успішною бізнесвумен з Білої Церкви, десь там посеред Польщі.

– Що хитрожопа? Вхопила таки долю за хвіст? Та він же покрутить тобою як захоче та й полетить одружуватись вчетверте, – почула я відгук про мого коханого від тридцятишестирічної матері-одиначки й тільки посміхнулася:

– І тобі доброго ранку, Ларисо!

– Цвітеш, значить? Ну, і як же той скарб у ліжку? Мабуть, запаморочливий? – чого їм всім не йметься дізнатись: який Богдан у ліжку? Може жінки на природному рівні відчувають, що дійсно неймовірний.

– Як там погода у Варшаві, Ларо? Приїдеш до нас на Екстраваганзу? – відповіла я.

– Ого! Які ти слова вже вивчила з Шереметом, дитинко! Мабуть, не одну ніч навчав? Ну, добре, якщо вже ти спитала, то я категорично проти Києва! Що там можна нового побачити? Я підтримую, виключно, Манілу і тільки її та буду відмовляти від цієї дурної ідеї всіх інших. Так і знай та жеребцю своєму перекажи.

Тарнавська кинула трубку, а я сиділа й не розуміла: ну звідки у жінок збирається аж стільки негативних гормонів? Хоча, якби мені було тридцять шість і на мене зовсім не звертав уваги найчарівніший у світі чоловік – Богдан Шеремет, я на таке життя теж була б страшенно ображена.

Ой, як же зараз захотілося таранки! Аж слинки потекли. Коли до нас тоді приїздили одесити – вони привезли кілограмів п’ять неймовірно смачнючих бичків. Я залишила спочатку в офісі, всім для частування, але скоро тими ароматами пропахла вся приймальня й Адамович подарував мені зі складу якогось ароматизатора та звабливий запах риби скоро вивітрився. Я ж щедро поділилась з нашим завскладу тим добром й довго смакувала дома, наче цукерками. Наразі я навіть очі заплющила від насолоди, згадуючи смак бичків. Взагалі, я з дитинства не любила ні тістечок, ні кремів, а от гарнюня рибка та добре закопчена!.. Ой, краще не думати про це.

Від спогадів про таранку в горлі зовсім пересохло і я швиденько підхопилась, щоб попити води, але відчула як голова пішла обертом, тому я знову сіла. На вулиці був гарний яскравий ранок, ми з Богданчиком добре виспалися й відпочили, а зі мною діється щось зовсім незрозуміле? Трішки посиділа з заплющеними очима і стало краще... Саме в цей час до приймальні влетів осяяний чимось Шеремет. Він взагалі ганяв тепер наче вітер і більше нагадував закоханого школяра, а не серйозного представника закордонної корпорації, яким я Його побачила вперше.

– Золотко моє, радій. Бути в Києві Екстраваганзі! Тільки-но президент мені особисто це підтвердив. Я навіть не повірив, коли номер його побачив... Ти чого така сидиш? – помітив коханий мій стан і доповнив: – Тобі недобре? Ти якась незвично бліда. Що вже тут встигло трапитись?

– Богданчику, та нічого тут не трапилось, все добре. Хіба що тобі привіт від Тарнавської. Казала, що не приїде до Києва на Екстраваганзу і взагалі наш задум – фуфло...

– Та сама вона фуфло. Базарна баба з-під Білої Церкви. І ти від цього так засмутилася? Плюнь на неї й забудь! У нас роботи море. Готуватися треба. Люди приїдуть серйозні, нізащо не можна осоромити столицю Батьківщини. Поїхали десь поїмо, бо дома я розслабляюсь так, що працювати потім вже не можу, – зізнався коханий.

Я взялась за сумочку та знову сіла в крісло з закритими очима.

– Златочко, що? Ти не лякай мене, будь ласка. Хочеш, нікуди не поїдемо? Пішли додому.

– Зараз, мій вогнику. Крутиться чогось усе...

Тепер Шеремета наче осяяло! Він дивно посміхнувся й запитав:

– А ти нічого не пропустила? Якось довго вже не проганяла мене від себе на два дні?

Це він звичайно про місячні. Але я й так пам’ятала, що в мене затримка цілих три тижні. Думала, що це через наші неймовірні заняття коханням гормони скачуть. А бажання погризти таранку взагалі зі станом здоров’я ніяк не пов’язувала. І до чого тут запаморочення? Працюємо ми багато. Наразі від цих думок та хвилювання в горлі наче застрягло щось і роті зробилось якось гидко... З останніх сил я посміхнулась коханому і впала йому на руки.

Прокинулась, коли в нашій приймальні був лікар та медсестра зі «швидкої». Богдан тихенько стояв біля вікна і вигляд у нього був такий, наче він наївся гіркого меду. Жінка-лікар вже змірила мені тиск та з посмішкою сказала:

– Ну, можете ще попісяти на тест, але це нічого не змінить. Вагітність перша, адже дівчина нічого не тямить. Та не хвилюйтесь: за дев’ять місяців всьому навчитеся. Не проводжайте, вихід ми знайдемо.

Тепер мій бос підійшов, сів близенько в крісло і ніжно пестив мої щічки:

– Я ж говорив, що ти неймовірна. Сказала-зробила! Господи, який же я щасливий. Тільки за мою крихітку дуже боюсь. Кажуть, в жінці стільки всього болить і змінюється...

– Милий мій, про що ти говориш? Що зі мною? – поки ще зовсім не ладнала я з власними думками.

– Допалався твій вогник! Ні, я зараз найщасливіший чоловік на землі, але все одно страшно. Ще й ту Екстравагантну придумали. Може скасувати? – знітився мій коханий бос.

– Навіщо? Я трішки полежу та все пройде, – посміхнулась я йому.

– Ага! Через дев’ять місяців відразу й пройде, – надув свої красиві губенята Шеремет, а очі просто сяяли блаженством.

– Ти серйозно? Я вагітна? Богданчику, не може бути... Хоча, якщо подумати, що в мене вже три тижні затримка? – вголос розмірковувала я про свій новий стан.

– Господи! А чому ж ти мовчала? Може не треба було так налягати на наше солодке спілкування? Хочеш зробити підтвердження? – простягнув він мені куплений у медиків тест.

– Зараз зроблю! – підвелась я й почувалась набагато краще. – Тільки не ходи зі мною і не хвилюйся. Пісяю я поки що самостійно!

Я зупинила очманілого від новини коханого, бо він серйозно ринувся супроводжувати мене до нашої кімнати відпочинку. Там я дістала з пакетика довгеньку штучку, пішла в туалет і зробила справу, а по ходу прочитала інструкцію на пакетику. Слухняно почекала кілька хвилин та ясніше ясного побачила у віконці дві яскраві смужечки... Спочатку в мене знову почало темніти перед очима, але тепер вже від радості. Потім я попротирала все серветкою, привела себе до ладу й причесалась. Якийсь час постояла перед нашим великим дзеркалом і не могла відірватись від свого відображення, адже погляд сяяв дурнуватим щастям.

– Як швидко, Господи! – сказала я дзеркалу. – Але ж ми так сильно цього хотіли та мені зовсім не страшно, бо я виконую Його доленосне бажання.

Не випадково вчора ми побували в РАЦСі, на проспекті Перемоги, й разом з Нікусею та тим директором, поставили чотири підписи в Книзі державної реєстрації актів цивільного стану. Це точно доля, бо напередодні я офіційно й радісно прийняла прізвище Шеремет, а сьогодні дізналась, що в мені вже росте маленький Шереметик.

Коли я вийшла до Богдана, то він чекав мене більше ніж тоді, коли ми мирились.

– Ну що? Показуй! Я ж тут посивіти можу, – в нетерплячці тупцював він.

– На тобі іграшку. Вчора я сказала «так» в РАЦСі, а сьогодні воно маленьке теж сказало «так» цими двома смужечками. Ти кого хочеш спочатку: дівчинку чи хлопчика? – захлиналась щастям я.

Він підхопив мене не руки й прошепотів:

– Всіх-всіх! Ну, по черзі, звичайно. Златочко, я не знав, що вмію таке відчувати. Дякую! Ти все моє життя на землі... Поїхали я відвезу тебе відпочивати.

Розділ 23. Я їду додому

Скоро до запаморочень додався ще й дикий токсикоз. Я весь час відчувала себе наче в літаку, під час найжахливішої турбулентності. Хоча в літаку мене зроду не нудило! Літати я любила і завжди, дивилась за вікно на хмари та вигадувала якісь історії про фантастичних створінь, що супроводжують політ.

Та зараз молодій сім’ї Шереметів було не до фантастики. Адже у Богдана горіли строки підготовки до міжнародного заходу, який ми самі зажадали провести в Києві й нам пішли назустріч. Деякі делегації вже вимагали конкретної кількості місць, а в лівобережному Голлівуді робочі ще навіть не закінчили перемальовувати стіни. Мій коханий бос, тобто чоловік, змарнів і з усім намагався справитися сам, а я валялась вдома на подушках та інколи ледве встигала добігти до ванної кімнати.

Лікарка, що як кажуть, «буде вести мою вагітність» нічого особливого в моєму стані не бачила та просто прописала якісь вітамінки й запросила через тиждень на УЗД, щоб дізнатись: хто там і як себе почуває? Я дуже хотіла на повітря, але сама виходити боялась. Богдан вирвався на пів годинки й ми заїхали на Бесарабку, щоб скупитись. Я випадково забрела в ряди, де бабуні торгують травами.

– Що, дитино, мучить вагітність? – почула я й зупинилась, бо ніякого живота в мене не було видно.

– Ви до мене? – здивовано спитала я.

– Ну, не до нього ж! – кивнула старенька на Богдана. – Їм аби діло зробити, а мучимось ми. Ось візьми цієї травички й завари на ніч. Та попий зранку кілька разів по столовій ложці. Я там даю рецепт, свою візитку й домашню адресу, про всяк випадок. Мені проблеми не потрібні, я людям допомагати звикла. Через тиждень будеш як новенька, ні нудоти, ні запаморочення не буде. Якщо сподобається травичка – прийдете ще. Я тут завжди середами та п’ятницями буваю.

– Златочко, може ну його? – прикрив мене собою Богдан. Але якби ж він відчував ті муки, що я! Тоді хапаєшся за будь-яку соломинку.

– Богданчику, я тільки спробую. Може й допоможе? Давайте! Скільки з нас?

– Е, ні! На пробу даю безплатно. Всіх грошей не забереш. А що, як справді не допоможе? – сказала дивна бабуся й загорнула травичку в папір.

Ввечері мій сміливий бізнесмен сам заварив та напився, але до ранку не завагітнів і навіть не народив нікого. Тому вранці я теж спробувала трішки гіркого пійла й чекала, що помру? Та, на диво, пройшла годинка і мене майже відпустило. А до обіду я забула про всі свої симптоми та під ранкове шоу зварила смачний курячий супчик та ще й запустила прання. Ні аромати кухні, ні прального порошку мене більше до божевілля не доводили! За день я випила майже весь «пробний» напій і заварила ще. Поговорила з мамою, з Веронікою та пішла на балкон очікувати Богдана.

Воно бідолашне примчало зморене та змарніле, але миттю кинулось на кухню готувати вечерю. Яким же було здивування мого коханого, коли він побачив на плиті каструлю супу і забув про втому. Його прекрасні очі засяяли, але не від радості, що є їжа; а від щастя, що я оживаю.

– Звідки це у нас? – весело спитав він.

– Була тут кухонна фея та й подарувала. Богданчику, ну я ж у тебе не зовсім каліка, приготувала звичайно. Насипай, зараз поїмо.

– Тобто ти хочеш сказати, що трава діє? – аж затанцював біля плити він.

– Виходить, що так. Коханий, розкажи мені краще: що у світі діється. А то я тут наче злочинець перед стратою застрягла...

– Наша маленька мамуня жартує! Це добре, – ніжно погладив Богдан мій живіт та насипав нам ароматного супчику. Вперше за місяць я поїла з хорошим апетитом і, змучений своєю чоловічою виною Шеремет, не міг нарадуватись подібним змінам. – Зранку поїду розцілую бабцю та візьму зілля ще на вісім місяців вперед. Завтра ж у нас середа?

– Бідолашний мій бос зовсім зашивається без мене! Богданчику, але ж ми самі вирішили робити все й відразу. Тепер не жалійся! – була нудною я.

– Господи! Хіба я жаліюсь? Я кохаю вас до нестями та буду страшенно радий мучити сусідів криками маленького Шереметика й бігати містом з памперсами... – шалів він.

Зілля Богдан купив і скоро я вийшла в офіс на роботу. Хто його знає, що то була за трава, але вона точно чудодійна. Я забула про всі страхіття початку вагітності й скоро ми з радістю дізнались, що чекаємо на маленького хлопчика. Шеремет схуд, але носився з потроєною енергією та вже майже підготував нічний клуб до великого шоу. Зрозумівши, що зможу взяти участь в тому довгоочікуваному заході, я навіть купила одну привабливу сукню та приготувалась виглядати нареченою. Прилетіли тато з мамою. Дивно, але Богдан їм дуже сподобався. Правда, його батьки вирішили чекати нас у себе вдома та це не зменшувало щастя мого коханого.

І ось настав день відкриття Київської Екстраваганзи. Народу приїхала тьма-тьмуща. Жінки в красивих дорогих шубах, чоловіки з глянцевих обкладинок ходили по залу й схвально кивали, поглядаючи на два величезні жовто-блакитні стяги, які Шеремет спеціально замовив для цього заходу. Прапорці всіх країн-учасниць майоріли над входом в Голлівуд і прикрашали столики гостей та були розвішані над сценою. Веронічин пілон довелося зняти, бо він зараз був недоречним, а ще заважав би працювати музичним групам, які ми запросили на захід. Сама Вероніка сьогодні була зовсім не схожа на ту, яку я побачила тут в день нашого знайомства з Богданом. Вона гуляла поміж гостей в довгій червоній сукні, з бокалом шампанського в руках і дійсно здавалась Клеопатрою. Тато з мамою сиділи за столиком для гостей, а працівників фірми розмістили ближче до сцени так, щоб вони легко могли піднятися на неї та розповісти про свої досягнення за рік.

Але коли до зали зайшов невисокий сивий чоловік в смокінгу, народ як по команді встав і зааплодував. Запрошені Богданом з 1+1 ведучі урочисто оголосили, що в залі присутній президент компанії Inwey. Легкою ходою чоловік піднявся на сцену, взяв мікрофона і покликав до себе Богдана. Він обійняв його за плече й сказав:

– Панове! Я добре пам’ятаю, як років десять тому цей хлопчина вперше прийшов на наш рядовий захід і з того часу стрімко та впевнено видряпувався нагору по сходинках нашого бізнесу. Сьогодні він на вершині, ну хіба що скине мене. А ще він підкорив більш важливу вершину: став коханим чоловіком і скоро буде щасливим татом свого спадкоємця. Де твоя чарівна доля? А, ось вона! – Я вийшла і стала поряд. – У нас тут усі зрячі?

– Т-а-а-к! – засміявся зал.

– Тоді не треба Вам пояснювати, що нікого прекраснішого містер Шеремет не міг зустріти в цілому світі. Його наречена... Перепрошую! Його неперевершена дружина допомогла підняти бізнес в Україні на неочікувану висоту. Дякую Вам, місіс Шеремет і вітаю в компанії Іnwey!

– Дякуємо, сер! – взяв Богдан у нього мікрофона й провів до сходинок. Він окинув поглядом оновлений зал нічного клубу, де зустрів мене і його очі засяяли ще яскравіше. – Вітаю, колеги! Вітаю, гості! Вітаю, тату з мамою! Пів року тому саме в цьому залі я вперше побачив Вашу доньку і більше не зміг жити без неї. З нашим бізнесом я побував вже, мабуть, в половині країн світу, але ніде не побачив такої краси. Вибачте, але для українця немає у світі нічого дорожчого за Батьківщину і синьооку кохану. Я радий вітати Вас всіх у столиці моєї квітучої неньки-України та сподіваюсь, що цей вечір принесе Вам натхнення для співпраці саме з нами. Дякую, гарного вечора!

Напівпрозора завіса з підсвіткою кольорів Іnwey піднялася і я побачила... групу «Океан Ельзи» зі Славком Вакарчуком на чолі. У нього в руках був мікрофон і, традиційно, жовто-блакитний прапор. У мене навіть дух перехопило. Ні, я вже напилась сьогодні чудодійної травички та токсикозу в мене й близько не було. Просто я поняття не мала, що Богдан запросив їх до нас на вечір. Залунала неповторна: Я їду додому...»

А ми спустились у підсобку, де чекала нас Вероніка.

– Люди! Ви чого мене покликали? Я дуже хочу побачити так зблизька Вакарчука...

– Не спіши, Вероніко. Він нікуди не дінеться. У групи по програмі завершальна пісня. Тримай, це тобі, – простягнув Богдан їй ключі.

– Що це? – здивувалась Ніка.

– Ти дала мені найдорожче в житті – ЇЇ. А це всього лише маленька подяка, – ніжно обіймав мене за плече Богдан і щиро посміхався. Знаєте: робити добро страшенно приємно, особливо хорошим людям!

– Бери, Нікусю. А то де ти будеш, за нашої відсутності, приглядати за своїм похресником, – додала я.

– Що? Ви даруєте мені квартиру та ще й зробите хрещеною свого маленького Шереметика? Цього не може бути! – вона кинулась зі сльозами обіймати нас обох відразу, а ми щасливі, дивились одне на одного й читали в очах улюблену фразу: «Погане пообіцяй забути, тільки хороше обіцяє бути...»

Розділ 24. Лети негайно

Київське зібрання компанії Inwey пройшло на неймовірно натхненній хвилі. Давно Богдан не пам’ятав такого стрімкого зростання продаж, адже навіть наш молодняк, що тільки починав вивчати інструкції товарів, від успіху просто захмелів. Новенькі дистриб’ютори бігали з шаленими чортиками в очах та не встигали складали нові Угоди з підписниками. Звичайно, бізнесмен Шеремет знав, що після високо підйому запросто може прийти деяке падіння і тому цілеспрямовано продовжував наставляти новачків: не вестись на миттєві злети, та йти до вершин сміливо й настирливо.

Та до легкодоступного й щирого боса у них весь час з’являлось стільки запитань, що інструктажі він проводив, без оголошень прямо в нашому офісі, інколи по кілька разів на день. Це мене трішки бентежило. Вірніше, нас з маленьким Шереметиком у животі. Раніше, коли я бачила як щасливі матусі прямо на вулиці, не соромлячись, ніжно пестять обома руками власний живіт – думала, що ці блаженні трохи не сповна розуму. Та зараз сама часто не могла відірватись від нашого маленького хлопчика й відчувала бентежливий ком у горлі. І мені було байдуже, що подумають малі дурепи, які ще не можуть зрозуміти цього неймовірного щастя, аж поки не відчують його у собі! А ще я обіцяла колись бути завжди стрункою, та природі важко перечити, й тому тепер ходила пухкенька, а мій живіт все більше округлявся з кожним днем.

Наша орендована на Лумумби квартира була велика й гарна, але домашні турботи для мене стали заважкі. Тому Богдан наполіг, щоб офісна технічна працівниця, раз на тиждень, приходила до нас попрацювати. Я згодилась, бо страшенно боялась хоч чимось нашкодити чарівній малечі, що почала активно тупцяти в мені.

Виклик відеодомофона був приємним.

– Заходь, Веронічко! Богдан навчився, наче привид, зникати вранці і я трішки проспала, – відчинила я тепер своїй найкращій подрузі, що після тієї Екстраваганзи теж кардинально змінилась. Ніка більше не фарбувала волосся в дикі неприродні кольори, а на виступи просто одягала яскраві перуки. Вона стала серйозною і весь час перепитувала: як живеться її «синочку»? Пам’ятаючи, що дівчина сказала про власних дітей – я ніколи не сміла жартувати на цю тему та давала їй потримати живіт стільки, скільки вона захоче.

– Златко, віриш: ніколи не думала, що тямлю щось в дизайні! – весело крутила педалі велотренажера Ніка, хоч її кісточкам форму підтримувати не треба було. Мабуть, щоб зрівняти шанси – вона поставила на підставку блюдце з тістечками та вминала їх за обидві щічки.

– А чого ти так вирішила? – зацікавилась я й уже блаженно розтягнулась посеред вітальні на килимі.

– Це не я, а будівельник сказав, що моє покликання – то переобладнання квартир. А я дурна ще й досі пілон собою протираю.

– Ось бачиш, Нукусю, і тобі професія знайшлась, – зраділа я за подругу.

– Але ж я нічогісінько не тямлю ні в комп’ютері, ні в архітектурі, – комплексувала дівчина тому, що ніхто й ніколи не підтримував її в цьому житті.

– Господи! Та для цього є тисячі курсів. Закінчиш – і вперед. Будеш заробляти зовсім інакше, не чекаючи вечорами подачок від багатих засранців. Адже це так приємно: нести людям те, чого вони бажають, а самі зробити не можуть... Ой, вибач, це вже мене здається занесло в нашу презентацію для новачків, – розсміялась я й відчувала, як моє маленьке диво радіє разом зі мною.

Ніка принесла в наш дім веселощів та пообіцяла прийти зовсім скоро. Вона зникла у своїх невідкладних справах, залишивши мене в прекрасному настрої. І нічого дивного не було в тому, що ця дівчина, яка й створила мій щасливий світ, тепер стала вже частинкою нашої родини. Адже батьки трішки пораділи за мене та й знову помчали відкривати нові нафтові горизонти на іншому континенті. Виходить, якби я тоді відмовила Вероніці у поході до її нічного клубу, то й досі плакала б ночами у подушку через страшний сум та самотність.

Сьогодні мій коханий прийшов навіть пізніше, ніж коли та виглядав не тільки втомленим, а ще й чимось дуже занепокоєним. Після ванної, як зазвичай, він кинувся ніжитись біля свого спадкоємця та обціловував майбутню матусю дбайливо й обережно, але я відчувала біду.

– Богданчику, ти знову боїшся мене? – намагалась я міцніше притискати його до себе. – Пам’ятаєш: я не хвора, а тільки трішечки вагітна...

При цих моїх словах він застиг на хвильку, наче від болю, а потім тяжко зітхнув та мовчки продовжив пестити нас з маленьким. Але ж я вміла відчувати його через океан, а зараз він був настільки близько, що я не стрималась:

– Що не так? Я чую, сонечко, говори! Молодняк десь налажав, чи щось гірше?

– Та ні, в бізнесі все ОК. Але є й гірше... Тільки прошу тебе: не хвилюйся, воно утрясеться! – оцих його передумов я страшенно не любила.

– Тобто? Про що ти говориш, коханий мій? – як кліщ в собачку, вже вчепилась в невідому інформацію я. Бо таємниць між нами не було з дня знайомства; ну хіба що тоді, коли його друга дружина за океаном вдалася до гидких і непотрібних вибриків.

– ...Телефонувала мама. Татові зі своїми старими проблемами треба негайно лягати до лікарні. Та вони видряпаються, як завжди. Тільки ти не переживай, будь ласка, – наче скинувши тягар своєї біди, полегшено зітхнув мій чоловік.

– Богданчику, ти думай, що говориш! Як то «видряпаються»? Негайно замовляй квиток та лети на допомогу, – не роздумуючи, наказала йому я.

– Але ж ти не полетиш зі мною, а я так не можу, – заглядав мені в душу він і його очі були відданими й сумними.

– Звичайно не полечу. Я б з радістю, але ж треба трішки почекати й поберегтись. А ти мчи, я навіть слухати нічого не хочу. На, замовляй негайно! – вклала до його рук телефон я.

– Ні, я не можу залишити тебе тут зовсім одну. Нехай буде, що буде, – розривався на часточки від болю мій єдиний і на це було неможливо дивитись.

– Богдане, пам’ятаєш: нас з маленьким не можна турбувати спротивом? Ось тому ти полетиш! Зі мною буде Вероніка. Кращої помічниці не знайти. Дівчина вижила одна, в підсобці нічного клубу, а тепер вона наче сестра. Сьогодні теж заходила послухати, як товчеться в мені Шереметик. Просто я побачила твої очі й зовсім забула розповісти. Дзвони я тобі кажу! – наполягала я.

– Точно? Можна? – наче дитя зрадів він, і я лагідно обійняла його за плачі. – Розумієш, гроші тут ні до чого. Потрібна моя присутність. Я вмію натиснути де треба, бо вже до цього звик. Там інакше не виходить, – виправдовувався коханий.

– Милий мій! Та воно хоч там хоч тут, ніде без натиску не виходить. Тому лети та рятуй батька, а ми тут будемо чекати та рости, – заспокоювала я й відчувала його на грані отієї своєї відданої боротьби.

«Господи! Де ж ти взяв для мене на світі таке надприродно чисте й щире створіння?» думала я і в душі молилась за людину, що дала Богдану життя і тим самим подарувала його мені.

З навичками особи, що облетіла вже пів світу, мій Шеремет швидко зібрав маленьку валізку та замовив на завтра доволі дорогий, але ж такий потрібний квиток.

– Маленькі мої! Пообіцяйте, що у вас тут все буде добре, – наче молився мій чарівний коханий, а я страшенно хотіла заспокоїти його. Якщо бути чесною, то не менше ніж тоді, коли він повернувся і ми мирились. Але з того миру у нас і з’явилося наше маленьке диво. А зараз я повинна бути обачною й терпіти свої гормональні бажання заради високої мети, щоб і самій не потрапити до гидкої лікарні.

– Обіцяю, коханий! Я буду тихше водички та нижче травички. У мене ж тепер така неймовірна відповідальність і висока ціль: робити нас найщасливішими раз, два, три... Скільки вийде! Не бійся, я сильна. Мені взагалі здається, що заради нас я можу все на світі...

– Златочко, а я зараз так шалено хочу відчути вас зовсім близенько, що в очах темніє, – звабливо шепотів мій коханий, напередодні розставання і я не встояла.

– Зовсім тихенько, добре любий? Богданчику, ти навіть не уявляєш: як це маленьке створіння доводить мене до божевілля! Зізнаюсь: я зараз хочу всього набагато більше ніж тоді, коли ти приїхав оглядати цю квартиру. Пам’ятаєш? – зводила з розуму я бідолашного.

– Так. О, Господи! Як я тебе кохаю... Як мені добре у тобі... – стримано й обережно заходив він і це викликало ще більш дикі бажання. Я розгорілась так, що навіть відчула в голові старе запаморочення. Трішки перелякалась та розуміла, що то від гостроти насолоди та хвилювання про розлуку.

– Єдиний мій, ось так ти будеш у мені аж доки не повернешся. Я обіцяю... – шаліла я від неймовірного злиття і відчувала себе найщасливішою у всесвіті. Лише хвороба його тата не давала спокою моїй блаженній душі.

Розділ 25. Вже пізно

Боїнг в аеропорту Джона Кеннеді приземлився вчасно і Богдан, миттю схопивши таксі вже телефонував мамі, але вона чомусь не відповідала. Тоді Шеремет набрав номер медичного закладу, де завжди лікував своє хворе серце Мирослав Шеремет й те, що він почув – вже не забуде ніколи у житті...

Чергова медсестра на телефоні сказала найстрашнішу річ, яку може почути кожна людина про батька й матір, та не хоче цьому вірити:

– Сорі, містере Шеремет, але я повинна сповістити Вам сумну звістку. Сьогодні о третій ночі серце Вашого батька зупинилося назавжди. Ми зробили все, що могли. Співчуваю Вашій втраті. Місіс Шеремет теж у нас. Після втрати чоловіка їй довелось надати деяку медичну допомогу, але зараз її стан стабільний і вона вже може піти. А відносно тіла зверніться за номером...

Зараз Богдан погано пам’ятав, чи сказав він тій жінці: дякую. За що він повинен дякувати? За те, що його веселого татка більше ніколи не буде на цій землі? За те, що він не здійме маленького Богданчика над головою до неба? За те, що вже ніколи не пожартує про перші вуса, що пробились у сина під носом? За те, що мама зараз лежить там і не може прийти до тями, бо з нею більше ніколи не буде чоловіка, який пройшов поряд по всьому життю? Господи! Як же боляче... Навіщо ти даєш людям такі муки?

У Богдана по щоках котились сльози й водій таксі уважно запитав:

– Містере, Вам допомога не потрібна?

– Дякую, вже ні. До Пресвітеріанської лікарні, будь ласка.

– О’кей – кивнув водій і без слів зрозумів, що у пасажира сталося горе.

Богдан Шеремет був людиною самостійною й цілеспрямованою, але тепер відчував себе рослиною, яку вирвали з землі, де вона росла та кинули в простір і він летить, наче у страшному сні й не знає: куди йому притулитись. На ватяних від горя ногах він пройшов, куди сказали та вирішив спочатку побачити маму.

– Прошу сюди, – сказав лікар і Богдан не очікував побачити того, кого побачив:

– Мішель? – приголомшено спитав він, бо поряд з ліжком його мами сиділа перша дружина та тримала свекруху за руку. Мама повела оченятами й залилась сльозами:

– Богданчику, ми його втратили...

Шеремет кинувся перед ліжком на коліна й почав пестити сиву голівку:

– Мамо, не треба. Себе пожалій, та й мене заодно. Я ж не можу вас обох відразу втратити... Тримайся, бо ти в мене одна залишилась і дуже мені потрібна!

Вони поплакали разом, а потім Богдан підвівся і тихо спитав:

– Мішель, що ти тут робиш?

– Пані Орися зателефонувала мені. І ось я тут, – без будь-яких зайвих емоцій відповіла білява красуня, що відійшла в куток і стояла, наче статуя.

Це була його перша закордонна любов. Ще коли Богдан почав працювати на Іnwey, та ганяв літаками по всьому світу, якось двічі підряд він зустрів у нью-йоркському Боїнгу її – красуню-стюардесу Мішель та закохався в її чарівну посмішку. Вони почали зустрічатись і Богдан, як дуже порядний католик і чоловік, запропонував дівчині з Марселя руку та серце. Вона відповіла: так! Дівчина була хороша, але гарної дружини з неї не вийшло, бо жила стюардеса за графіком міжнародних перельотів, а сімейного щастя це не додавало. Але ж і молодий та настирливий чоловік теж ганявся за контрактами свого мережевого бізнесу, тому скоро вони почали гучно з’ясовувати відносини та розлучились. Нічого спільного, окрім короткої пам’яті, у них не було і пара залишилася друзями. Правда, потім Богдан Шеремет переметнувся на стосунки з чорнявою моделлю Леслі й жінка не сперечалась з вибором колишнього. З Богданом вони не бачились Бог знає скільки років, але француженка Мішель з того часу майже не змінилася та зараз підсвідомо Шеремет подумав, що вона чимось нагадує йому свою нинішню кохану дружину, тобто мене. Жінку, з якою він вирішив продовжити свій рід на землі.

Виходить, нічого не буває у всесвіті просто так. Коли на небі загоряється нова зірка, інша повинна згаснути? Але ж хлопчик у мені ще не народився, та Богдан уже точно знав його ім’я, ми звичайно назвемо його на честь тата – Мирославом. І тоді на землі збережеться рівновага й гармонія.

– Мамо, мені сказали, що тобі можна звідси йти. Ходімо, матусю, додому, – допоміг підвестися він убитій горем матері.

– А знаєш, синочку, коли ми їхали сюди у «швидкій» я просила його зателефонувати тобі, але батько посміхнувся так дивно, наче все вже знав, попестив мою руку і сказав: «Не турбуй нашого синочка, Орисю! Вже пізно...» Потім пообіцяв, що ми з ним ще обов’язково зустрінемось і відключився та до тями кажуть більше не приходив, хоча на їхніх трубочках ще пів доби прожив...

– Тихо, тихо, тихо, матусю! Ти в мене сильна і зателефонувала правильно. Дякую, Мішель! Якщо ми тебе затримуємо своїми проблемами, можеш іти, я вже далі сам справлюсь. За участь, правда, я щиро вдячний тобі, – став невблаганним її колишній і жінка зрозуміла, що знову зайва в його житті. Вона знизала плечима й сказала:

– Буде потрібна допомога, мама знає, як мене знайти. Якщо це зараз доречно: я була рада тебе побачити.

Потім вона гордо здійняла свою біляву голову та зникла серед відвідувачів. А Богдан відвіз маму до своїх місцевих друзів з Inwey та поїхав оформляти тіло. Вони з ненькою вже вирішили, що зроблять так, як завжди просив батько. Ну, не хотів він цих зелених Нью-Йоркських галявин і пишних проповідей перед знайомими. Дуже просив, коли прийде час, повернути його до Львова, на Батьківщину, де під величезним дубом вони з матір’ю давно обрали собі останній прихисток. Так і буде. Вони полетять додому та зберуть тих, хто пам’ятав сім’ю Шереметів. Може їх залишилось не так багато зі старих часів, але то будуть найрідніші, свої – українці!

Богдан завжди хотів зробити для батьків якнайкраще і коли зміг це собі дозволити, привіз сюди, та вони так і не прижились на чужій землі й страшенно сумували за кривими вуличками рідного міста. Ось тепер тато назавжди повертається додому, а разом з ним назавжди покидає чужі краї й мама. Вона відразу сказала:

– Богданчику, ти щасливий молодий чоловік. У вас з дружиною попереду ціле життя, а я повинна бути там, де він. Більше мені нічого не треба, – так і полетіли вони всі разом до України, щоб виконати останню волю тата. У мами по області були ще аж три сестри й вона поклялася синові, що постарається не сумувати. Тим більше, що він поки поряд, в Києві, а ще дуже потрібен молодій дружині. Пані Орисю окриляло те, що вона скоро стане бабусею, оце й тримало її у житті.

До нас Богдан телефонував кожного вечора й настирливо дізнавався про все, що відбувається в мені. Він навіть просив прикладати трубку до живота і тихо слухав. А сам, наче той партизан, грав роль та не хотів турбувати нас сумною звісткою. Потім суворо наказував дати телефон Нікусі й перепитував у неї про все, що я не доповіла. Наша вірна подруга всі ці дні жила зі мною й навіть не потикалась до свого нічного закладу. Вона якось домовилась зі своїм керівництвом та й вони вже зрозуміли, що на роль «солістки» треба шукати нову дівчину, адже ця виходить з-під їх контролю назавжди.

І я не змушувала Богдана розповідати мені страшні речі, через які він наразі проходив, бо неймовірний зв’язок між нами, що весело пхається ніжками у мені, передавав його біль і так. А ще розуміла й відчувала: чого коштує моєму коханому так стійко володіти собою. Нехай закінчує сумні справи без телефонної сльозливості, а потім ми з маленьким Шереметиком постараємось розрадити та зцілити його у своїх обіймах.

Розділ 26. Бо ти моє життя

Був день, коли я стояла перед Ним на порозі цієї квартири. Тоді Богдан вперше розкинув переді мною свої щирі обійми й ми стали сім’єю. Хорошою й міцною – одного разу і назавжди. Інакше вже ніколи не буде!

Тепер Він стояв на порозі гарного, хоч і чужого помешкання, та виглядав таким змарнілим і нещасним, що я не знайшла слів, а просто розкинула йому назустріч свої обійми та відчувала, що це допоможе. Мій неперевершений бізнесмен, гарне лице з глянцевої обкладинки, винахідливий вчитель новачків і жартівливий кокетливий чоловік – зараз був змученим та слабким від горя, яке спіткало. Він більше не терпів і не крився, а здригався у моїх обіймах від ридань і не міг зупинитись. Я не зупиняла його. Не треба! Нехай все горе вийде назовні, а потім я постараюсь викорінити його з наших стін та заповнити як зможу добром і щастям, бо мій коханий на це точно заслуговує.

Я тихенько прикрила вхідні двері й повела його у крісло. Посадила, сіла на м’який поручень, обійняла й прошепотіла:

– Бідолашне моє. Мені страшенно шкода, але ти поплач. Не залишай усередині. Я хочу тобі допомогти, та не знаю як?

– Просто кохай мене, як він маму кохав. Більшого мені не треба... Як добре, що ти в мене є. Як добре, що у нас є Мірчик... Я його так побачити хочу...

– Любий мій, потерпи трішки. Я й сама хочу. І так! Він обов’язково буде Мирославом, клянуся...

Тепер вже і я плакала, а Богдан Шеремет, не будь він Шереметом, миттю відчув мій стан та попросив:

– Ні-ні! Тільки не це. Не плач, не треба. Я вже не буду, – а потім подивився на мене тим своїм неймовірним жовто-зеленим поглядом і я не витримала:

– Бідний мій коханий! Саме такі очі я хочу побачити у нашого синочка. Вони найгарніші й найщиріші на землі. Я кожної ночі чую його перший крик та бачу ці прекрасні оченята, а потім просинаюсь, а він ще там – у мені. Пішли, мій любий, потихеньку. Треба тебе зігріти, нагодувати та вкласти, щоб поспав.

Він мовчки підкорився й виглядав зараз так, наче мале дитя, яке не розуміє, що саме йому треба робити. Тому слухається того, кому довіряє і від цього йому стає набагато легше. Богдан полежав у ванній і знову плакав та я не заважала. Звичайно він надриває цим своє серце, але ж залишати камінь у душі теж не можна. Від їжі бідолашний відмовився, а тільки побрів до ліжка на слабких ногах і просто попросив:

– Побудьте зі мною поряд, мої найрідніші...

– Господи! Звичайно так, – я закутала його, як мале дитятко, в ковдру і це було неймовірно приємно, а потім прилаштувалась поряд та тихо пестила плече, аж доки не заснув. Спав мій чоловік спочатку тривожно і його гарні брівки здригались від болю, а потім притих та засопів, солодко посміхаючись. На тепер це була мені найбільша нагорода, бо людина яка тільки-но втратила батька, заспокоїлась в Моїх обіймах. Хто не знає, про що я кажу – нехай так і живе. Але ж то найбільше щастя і відповідальність: давати коханій людині розраду у найстрашніші моменти життя. Бо саме тобі вона довіряє свою відкриту наболілу душу...

Через пережиті тяжкі випробування та кілька безсонних ночей, Богдан спав довго й міцно. Я вже трішки зморилася так сидіти, але це було байдуже. Головне, щоб наш маленький Мірчик не страждав в моєму животі. Та, здавалось навіть він розумів, що татові дуже погано й треба потерпіти, бо перестав пхатись ніжками й тихенько чекав, коли вже можна буде розгулятись.

Богдан здригнувся й прокинувся, а потім побачив мене товстеньку та навіть посміхнувся:

– Кохана моя, я вдома. Бо дім це там, де ви.

– Так! І наш дім там, де ти. Інакше уже ніколи не буде, – ніжно обійняла його змучену голівку я, а він притулився ще ближче і зітхнув: – Я голодний!

– Краще й не сказати! Пішли, мій хороший. Я теж голодна. Я тепер весь час голодна! А ще я товста... – намагалась відвернути мого єдиного від пережитої біди я, а він знову обійняв мене всю і навіть затремтів від насолоди:

– Ти найкрасивіша й найдорожча жінка на землі, бо ти моє життя... Що тут є смачненького? Будемо годувати Шереметиків. Вони такі ненажерливі!

Господи, Він знову посміхається! Дякую тобі! Що? Це мені треба дякувати? Та, за що? Я просто кохаю його кожен день до нестями й ніколи не перестану! Інших ліків я не знаю і для себе інших не хочу.

Коли Богдан перед виїздом на Київ все ж видавив з себе правду про смерть батька та переїзд мами, ми з Нікусею почали добросовісно готуватись. Наварили справжнього червоного, на реберцях, українського борщу. Наліпили котлеток та зробили фруктовий пудинг. А потім Вероніка поїхала до себе, щоб не дай Боже не завадити нам, а ще не згадувати власного горя. Як сама поховала батька того, що на згадку про себе залишив її без житла. І бідолашна перебивалась по чужих кутках, хоча народилася киянкою.

Здається зараз, з кожною ложкою борщу, Богдану ставало легше. Він поглядав на мене з-під лоба і вже трішки починав посміхатися тією чарівно-звабливою посмішкою, від якої я танула, як сніг на сонці. А ще після тяжкого очікування й розуміння, що сталося непоправне, але воно вже позаду – я крутилась навколо мого «господаря» й не могла стримати шаленого щастя від того, що він знову поруч. І він, розуміючи своє міцне місце у житті, раптом спитав:

– Золотко моє, от скажи: за що мені стільки щастя? Коли ти поряд – вже нічого не страшно. Горе відступає і біда тьмяніє, а залишається лише твоє сяйво і я тягнусь на нього як метелик та готовий палати у твоїх променях все життя.

– Богданчику, але все це завдяки тобі! Я раніше жила, наче суха квітка серед поля. А з’явився ти й мені хочеться перетворитись на квітучий сад, але й цього буде замало, – обіймала я його позаду за плечі й пригорталась животиком до теплої спини.

І наша малеча відчула таткове тепло та знову почала товктися в мені ніжками.

– Ти дивись: яке воно у нас компанійське! – повеселів ще більше Богдан. – Як же я страшенно сумував за вами, там вдалині. А може ну його той Нью-Йорк? Поселимося вдома назавжди, а туди будемо ганяти по бізнесу? Тепер мене там зовсім нічого не тримає, а тут все моє життя!

– Богданчику, як хочеш. Ти ж знаєш: моє життя там, де ти. Якщо скажеш поїхати з тобою в Антарктиду – куплю валянки та й полечу слідом...

При цих моїх словах нагодований та зігрітий Богдан Шеремет підбадьорився, підхопив нас з маленьким на руки та поніс до ліжка.

– Таточку! Але ж ми не прибрали на столі, – вчепилась йому за шию я, адже це був просто захисний рефлекс. Я підсвідомо тряслася за дитинку.

– Нічого не знаю. За час, що я був без тебе – став страшенним нечупарою. І мене знову треба перевиховувати. Будеш перевиховувати?

Господи! Як я раділа, що він знову жартує.

– Буду! З радістю, коханий мій. Яка ж я щаслива, що ти до нас повернувся, – обіймала я свій скарб, бо страшенно скучила за його тілом і пестощами.

– Покажеш, яка ти щаслива? Точно? Господи, як мені тебе не вистачало, – обціловував все, що потрапляло його ніжним вустам мій чарівний чоловік. – Хочу всю відразу. Я знаю, що не можна як раніше, але ж трішки можна...

– Чому ж трішки? ... Богданчику, живіт! Мати рідна, як я вже хочу, щоб маленький народився, – божеволіла я від бажань і своєї неповороткості. А до народження малого залишався ще цілий місяць.

Розділ 27. Все тільки розпочинається

Час летить дуже швидко. А коли чекаєш на появу маленького сонечка – час взагалі не має значення. Є тільки його дихання десь там, у тобі, та блаженне бажання вже побачити його крихітне личко й зрозуміти: на що ти у цьому житті здатна.

Кілька останніх днів ми з Богданом жили, неначе на пороховій діжці. У передпокої, на окремому почесному місці стояли всі речі, які нам наказали зібрати суворі лікарі, а ще мама телефоном та моя подруга, яка вже проходила через це. Словом, виглядало все так, ніби Богдан вигнав мене з дому і я ніяк не наважувалась виконати команду «з речами на вихід!»

Сам мій коханий Шеремет став смиканим і при кожному моєму подиху вночі, підіймався над подушкою та слухав тишу, а я вдавала, що сплю. Хоча, як для даної ситуації, спала я зовсім непогано! Мені ж сказали: відпочивати перед найважливішим моментом у житті – я й відпочивала.

Та якось рано-вранці я пішла попісяти та не зрозуміла, чого не можу зупинитись. Взагалі все, що з людиною відбувається вперше – не завжди приємно. Звідки мені знати, як відходять ті води? А вони взяли й відійшли... Тепер я точно зрозуміла, що не треба чекати, поки манюнє почне свій невпинний шлях на білий світ та краще потихеньку збиратись. І хоч в нашому ліжечку було приємно й затишно, а там у лікарні – страшно та незрозуміло, я вирішила їхати.

– Вставай, Богданчику! Здається, почалося, – зітхнула я, а він зірвався на ноги й прошепотів:

– Дуже болить? Я зараз! – тут же вдарився боком об стіл і я не витримала:

– Пане Шеремет, якщо Ви зараз же не перестанете панікувати, я викличу таксі й поїду на ньому. Ну, чого ти вештаєшся? Все нормально. Буде. Мабуть. Давай мене одягати...

Богдан почув мій суворий голосок та спробував заспокоїтись. Адже він умів це робити. Навіть коли зникали гроші на рахунках, або його звинувачували в якихось уявних махінаціях. Міжнародний бізнес – то страшна штука. Інколи він безжальний і підлий, але ж мій Шеремет дійшов до своєї вершини. От і я сьогодні постараюсь взяти свою вершину – вперше стану мамою. Бо я цього неймовірно хочу!

– Ой-ой-ой! – тепер я відчула такий дикий біль, що відразу забула про філософію й про цілий світ взагалі. Схопилась за живіт та розуміла, що наше маленьке диво, не стало анонсувати своє рішення та просто почало свій шлях назовні. Але раптом все пройшло...

Думаєте, що ми зовсім не підготовлені? Та ходили ми разом на всі ті курси й лекції й знаємо теоретично все про перейми й дихання та проміжки часу, але ж насправді це страшенно боляче. Тому розгублений чоловік знову кинувся до мене й чекав, що прямо зараз у нього народиться спадкоємець.

– Може приляжеш, – наївно спитав тридцятисемирічний «хлопчик», а я тільки закивала головою й попросила:

– Богданчику, давай мені он ту легеньку сукню. Її краще натягати та мокасини, бо відчуваю, що через кілька хвилин воно знову мене добиватиме...

Він виконав наказ і тихенько повів до дверей, але тепер у мене в очах знову заграли яскраві зайчики, адже наш чарівний хлопчик теж «попрямував до свого виходу».

З горем пополам ми з’їхали в ліфті на підземну стоянку і Шеремет миттю відчинив для мене дверцята.

– Лягай! Я опустив крісло, як зміг, – намагався обережно запхати дружину-гору у своє чудове авто він, але цього разу мені здалося, що я точно помираю і вже нікуди їхали не треба. Я скрикнула так, що якийсь інший водій вискочив зі своєї машини на стоянці та, мабуть, хотів мене рятувати, а потім зрозумів ситуацію, підняв обидві руки великими пальцями вгору та з посмішкою спитав:

– Хочете, буду прокладати шлях? Я недавно пережив те ж саме. Все буде добре!

– Дякую, брате! Ні, не треба, ми справимось, – гордо відповів мій Шеремет і зараз між чоловіками відчувалась дивна спорідненість. Наче то вони приймають у цьому процесі такі страшні муки!

Не встигла я вмоститись на сидінні, як те страхіття повторилось й накрило мене довше й безжальніше.

– Богдане, вирушай прошу тебе, бо це точно станеться тут, де нічим перерізати пуповину...

– Що? – здригнувся він і я пожалкувала про сказане. Але ж нас чекав ще дуже довгий шлях. З усіх інших, ми обрали гарний пологовий на Куренівці. Кажуть, найкращий у місті. От тільки добиратись до нього з Хрещатика, в кращому разі, з пів години. Добре, що ще не настав «час пік» й на вузькій дорозі по ходу слідування вісімнадцятого тролейбуса транспорту було зовсім мало.

Днями в пологовому мене запрошували лягти раніше і чекати там. Але ж я терпіти не можу ті палати, халати та виглядання з вікна, наче арештант перед стратою. Тому ось тепер і відчувала неймовірний екстрим руху та дикий біль у животі.

– Коханий, ти їдь правильно і не звертай на мене ніякої уваги. Я може трішки постогну чи покричу, щоб було легше. А ти дивись не на мене, а краще на дорогу, – бурчала я і здавалось, що від цього стає не так боляче. От тільки Богдан зціпив зубки й тяжко зітхнув:

– Тобі добре говорити, а я на грані. Ніколи не думав, що все це так жахливо виглядає.

– Але ж це ти хотів футбольну команду в домі! А я так – лише виконавиця твоїх мрій. І мені дуже добре, тільки воно трішки вбиває. Просто їдь...

Від сильного болю мене почало злегка тіпати, але я трималась. А коли ми врешті добрались до Мостицької – я була вже майже непритомна й лікарі відразу поклали мене на ноші та повезли готувати до таїнства.

Не пам’ятаю: як переодягли і я опинилась у яскраво освітленій великій кімнаті на спеціальному кріслі. Біля мене крутились кілька медиків, але коли до кімнати зайшов «космонавт», незалежно від болю – мені стало смішно. Мого Богдана одягли так, наче він точно скоро полетить у космос, адже в полі зору залишились лише прекрасні жовто-зелені очі. Хоча, окрім них мені більше нічого й не треба.

Акушерка, що буде вести пологи спитала у нас обох:

– Народжувати будете під анестезією? Тоді треба підписати...

– Ні в якому разі! Я витерплю. Мабуть, все життя я готувалась почути крик свого першого синочка і ні за що не пропущу цього моменту. Я сильна. Ви тільки, будь ласка, за ним слідкуйте. Ой-ой!!!... Бо він може знепритомніти, – впевнено попросила я, а жінка-професіонал посміхнулась і відповіла:

– Та я Вас прошу! Вони всі однакові. Це там, на вулиці їх кличуть сильною статтю, а тут, де дружина приймає муки відразу за трьох – падають як мухи, ще й крові не побачивши. Думайте зараз про себе і слухайте все, що я буду говорити. Добре?

– Та-а-а-к! О, Господи!.. – тепер мені здавалось, що я вже не така сильна, але медики зайняли свої місця і «процес нашого сімейного щастя був запущений»...

В якийсь момент я думала, що вже здохла, але потім знову поверталась очима до яскравого світла на стелі й слухала та виконувала все, що наказувала ота розумна й неймовірно жорстока пані. В якусь мить я почула:

– Бачу голівку... Тримаю... Йде, добре...

Я знову хотіла відключитись, та інша медикиня легенько торкалась моїх щічок і я поринала в страшний біль та божевільну агонію десь там у собі. Мені було вже байдуже до того: як я виглядаю і чи виглядаю взагалі, але тут я почула Його!

ОТОЙ ЗВУК, ЯКИЙ НЕ СПЛУТАЄ НІ З ЧИМ НА СВІТІ ЖОДНА ЖІНКА НА ЗЕМЛІ !!!

Перше привітання зі світом, з мамою й татом, з життям і долею. Воно заволало так, що мені більше не потрібна була допомога медиків. Я забула про себе й про біль, а тільки підняла голову й потягнулась на звук та побачила своє творіння. Воно було мокре і трішки зморщене та заплутане у власну зачіску на крихітній голівці, але нічого прекраснішого я не бачила у житті. Адже то був мій СИНОЧОК! Воно схлипувало й розповідало людям, що його оточували, свою першу казку чи пісню, чи все відразу... Тепер розум зовсім залишив мене, коли його загорнутого в стерильну тканину, поклали мені на груди й воно миттю притихло. Пригорнулось і стало сопіти, засинаючи...

– О, почув маму. Ну що, шановні, вітаю! У вас народився хлопчик. Хоча це ви вже, здається, зрозуміли. Перерізати пуповину чоловікові ми не пропонували, бо йому в кутку з нашатирем й так було добре. Таточку! Може вже наважитесь підійти й поздоровити дружину? Вона трималась доволі стійко. А ще познайомтесь: ось Ваш син, – жартувала акушерка, стомлено скинула свою шапочку та сказала: – Дівчата! Я вийду на повітря...

Тепер я побачила свого старшого Шеремета, бо маленький і так похрюкував уві сні біля мого обличчя. А той стояв з очима, повними сліз і не знав, що сказати. Стільки всього вмів наговорити зі сцени про свою компанію в різних країнах світу, а зараз застиг, наче німий і тільки вуста чомусь тремтіли.

– Богданчику! Ну, чого ти? Все вже позаду, повертайся до нас. Ось той, кого ти так хотів. Він на тебе дуже схожий і неймовірно красивий, – щасливо посміхалась я і не відчувала, що там зі мною робили жінки за завіскою. Тільки одна подивилась на нас і таємниче сказала:

– Яке там позаду? У вас все тільки розпочинається...

Розділ 28. Священна корова

Коли мене перевезли до палати, там уже з нетерпінням, міряв кроками простір щасливий таточко. Він майже прийшов до тями й залишався у звичайній медичній накидці, бо костюм «космонавта» з нього зняли.

– Господи, як ти? – кинувся до мене Богдан і візуально намагався зрозуміти: чи не порушили ті кляті лікарі чогось в його найдорожчій «власності».

– Привіт, коханий! Ще не знаю, не розібралась, – чесно відповіла я і дуже зраділа, що він поряд.

Далі настала сама бентежлива мить, бо в палату принесли нашого Мірчика. Він вже був вимитий і професійно сповитий та схожий на гарнюній маленький кокон. Зараз наше диво тихенько спало й уві сні весь час смішно причмокувало та наче шукало чогось ротиком. Богдан стояв на дозволеній відстані перед ліжечком і його гарні очі були наповнені сльозами.

– Ти чого, Богданчику? З ним же все в порядку, – намагалась відірвати його спантеличений погляд від сина я, а мій колишній врівноважений та гордий бос тепер був більше схожий на зомбі та здавалось нічого не розумів.

– Вибач, що? – подивився на мене він і сором’язливо скинув слізки з обличчя.

– Та нічого. Просто ти ж так не дурій, а то знову прийдеться аміак діставати, – розпирала мене неймовірна гордість і щастя за нас усіх.

– Я ще не зовсім зрозумів, що це наш маленький синочок так близько, поруч. Я страшенно хочу його обійняти, але не смію...

– Ну, ти й мене колись боявся та не смів... Пам’ятаєш? Але ж все вийшло! Дивись, який красунчик з мене вибрався, а це ти його таким запроєктував... Ой! – похвасталась я та відчула легенький біль десь внизу. Тепер Богдан забув про високі матерії й знову присів біля ліжка навпочіпки та обережно доторкнувся обома руками до моїх рук:

– Що? Покликати когось?

– Богданчику, заспокойся. Ну болітиме ще трохи, але після того, що я вже відчувала – можна мене й навпіл зламати та я лише посміхатимусь...

– Не дозволю! А можна тебе хоч обійняти?

– ...Рано ще обійматись! – зайшла до палати та лікарка, що приймала в мене пологи. Вона вже помітно відпочила та, мабуть, була готова допомагати поповнитись іншій щасливій родині. Без зайвих слів перевірила мій лоб, потім потрималась за пульс і сказала:

– Гарна дівчинка, містере Шеремет. Здорова й цілеспрямована. Та й спадкоємець у Вас нівроку! Я боялась, що при вазі в п’ять двісті він наробить більше проблем тілу Вашої дружини. Але все в нормі. Ми трішки підправили красу, де треба, та вона скоро відновиться. Ну, що матусю, погодуєш синочка?

Вона обережно, як показують в рекламних відеороликах, взяла нашу крихітку й поклала мені під пишні, майже вдвічі роздобрілі, груди. Богдан спостерігав за цим дійством, наче заворожений, але потім до нього дійшло оте «містере» і він поцікавився у жінки:

– А чому Ви мене так назвали?

– Та була якось на вашій Екстраваганзі на лівому березі. Там вперше й побачила прекрасну пару, а ось тепер рада була допомогти поповнитися родині.

– Тобто Ви учасниця програми Inwey? – загорілись звичними хижими вогниками очі Богдана.

– Поки ще ні. Я тоді була просто серед запрошених. Моя подруга працює на Вашу корпорацію, а я лише придивляюся. І часу в мене на цю справу поки немає. Ще трохи допоможу діточкам з’являтися на світ, а там пенсія не за горами. От тоді вже можна буде серйозніше подумати про Ваші програми. Дещо з товарів я вже спробувала і, знаєте, сподобалось.

– До компанії, ласкаво прощу, звертайтесь! – автоматично вручив Богдан їй візитку. – Але ж за сьогоднішнє неймовірне диво в нашому житті, скажіть: як я можу Вам віддячити?

– О, це дуже просто. По-перше, всі послуги Ви повністю проплатили, а якщо ще хочете зробити внесок у розквіт нашого центру - зайдіть до завідувачки та візьміть реквізити. Але це зовсім не обов’язково. Ну, як виходить? – повернулась вона до мене. – Ось так, притискаєш легенько поки що. Пройде зовсім мало часу і воно звикне та буде саме хапатись рученятами й брати стільки, скільки захоче. Так добре. Більше питань до мене немає?

– Тільки вічна подяка за маленьке диво! – відповів мій Шеремет і жінка посміхнулась та пішла працювати.

Тепер мені знову здавалося, що я літаю за хмарами у тому сні, котрий вперше побачила вночі, після зустрічі зі своїм майбутнім коханим чоловіком. Тільки на сьогодні найрідніших Шереметів у мене вже двоє! Один тихенько сидить та не може відірвати очей від годування синочка, а я відчуваю таке піднесення й насолоду, наче наковталась наркотиків, хоч ніколи їх не пробувала. Від рідного тепла та крихітних настирливих губенят я знаходилась наразі в стані глибокої ейфорії й тому лише мовчки посміхатись та вдивлялась в нове – Наше прекрасне творіння на землі. А йому маленькому мамина страва подобалась, бо тягнулось і причмокувала воно задоволено й ніжно.

Якось нещодавно, коли в мене тільки почали з’являтись перші викиди молока - Богдан додумався теж спробувати, але йому чомусь не сподобалось! Сказав, що зовсім несмачно. Ну не вистачало, щоб йому у тридцять сім смакувало молоко для грудного вигодовування! Але ж мій колишній бос завжди такий настирливий у своїх бажаннях та дослідах, що відмовляти йому байдуже. Тепер він розумів, що для нього то кака! А Мірчик, здається, просто в захваті. На якусь мить чарівне дитя відірвалося від грудей, уважно подивилося на мене своїми прекрасними татовими оченятами, хоч ще не дуже добре бачило, а потім знову потягнулося ротиком до маминої сісі й продовжило свій щасливий перший обід.

Від усього, що діялось перед очима Богдана я відчувала, як накопичується в ньому щастя та очі сяють тисячами поки нездійсненних бажань. Щоб хоч якось викинути назовні збурені емоції, він поцілував мене в маківку і запитав:

– Можна я привезу під лікарню феєрверків?

– Ні, не можна! Богданчику, ти з глузду з’їхав? Це ж лікарня, а не Хрещатик в день Незалежності! Зрозумій: у нас неймовірна радість і все добре. А хтось з жінок ще тільки приймає страшні муки, або не дай Боже, щось гірше. Перекинь краще клініці «копієчку», ото й буде для них свято. Ну, поїдь купи їм квітів, чи що?

– Та це я миттю зроблю, але ж у мене всередині зараз палає таке неймовірне вогнище, що я не знаю: куди мені його спрямувати, – чесно, наче школяр, зізнався мій колишній серйозний бос. – Скажи, кохана, а я довго був там у відключці?

– А ти не пам’ятаєш, як дівчата кинули мене напризволяще та ледве встигли посадити тебе у кутку? Навіщо ви претесь роздивлятись ці страхіття? Все одно ж нічого не встигаєте побачити, хіба що сни... – стібалась сильна жінка над слабкою чоловічою статтю, бо зараз мала на таке повне право!

– Ні, я тільки побачив, як ти зблідла, а ще кров... Все - далі безодня, – жалівся мій Шеремет та щасливо посміхався. – Я від’їду ненадовго, лише розрахуюсь й миттю повернусь. І ще знайте: я вас обох божевільно кохаю...

– І ми тебе теж! До речі, коли будеш дарувати дівчатам квіти, запитай, коли мені можна звідси злиняти додому? Адже зі мною все в порядку, то навіщо місце займати? Нехай інші долучаться до демографічного сплеску в країні. Ой, що це я наче на лекції? Мабуть, заспокійливе діє.

– Звісно, спитаю. Бо я ж без вас вдома спати не зможу, – поглинав родину хижацьким поглядом Богдан.

– Але ж тут, коханий, вони тобі точно заночувати не дозволять. Тому готуйся спати без нас, – добивала я бідолаху.

– Не хочу і не буду! Я теж впертий, – послав він мені повітряний поцілунок.

– Ось саме так нашій лікарці й скажеш, – розсміялась я й миттю обхопила низ живота руками.

– Я її зараз покличу, – перелякався Богдан.

– Ні! Йди, зі мною все в порядку, – запевнила я цього блаженного, що ніяк не хотів відірвати погляду від нас з маленьким.

Він пішов, а до мене прийшла медсестра й обережно перенесла крихітного Шереметика у його перше ліжечко. Дивно, та наше дитя було неймовірно спокійним і здавалось теж блаженствувало від щастя, що народилося.

Скоро приперлася Вероніка. Вона нанесла багато кольорових кульок, а ще квітів, торт працівникам та здавалась не менше щасливою, ніж батько малечі. Сім’я сходилась до купи й це було надзвичайно приємно. Я вже й не пам’ятала, як спочатку вважала її нерозбірливою та нерозумною за те, що танцює у нічному клубі. Так вже вийшло, що саме Нікуся благословила нашу з Богданом зустріч. Та й пізніше, коли я проявляла свій дурний характер і не бажала зрозуміти, що саме Богдан Шеремет – моя невідворотна доля, вона ставала рятівницею й наставницею наших непростих стосунків. І поволі ми стали найкращими подругами, а тепер вона радісно готувалась до священної місії – бути хрещеною мамою нашого маленького Мірчика.

Вероніка ніжно обцілувала мене в щічки, а потім зачаровано зупинила погляд на ліжечку:

– Господи! Златко, не уявляю наскільки це страшно, але ж прекрасно.

– Нікусю, повір мені: біль просто дикий. Але тепер я найщасливіша у світі. Дивлюсь на нього і ще не вірю, що все вже здійснилось і там тихенько сопе моє перше продовження на землі. Мені тут дали його погодувати, так думала що зовсім з глузду з’їду. Це такий неймовірний кайф. От тільки груди в мене тепер наче у корови виросли. Як їх повернути в попередній стан, втямити не можу? – зітхала я, роздивляючись своє добро.

– Навіщо повертати? Ти й так красуня, Златко. А ще будеш тепер у нас, наче та священна корова, – приколювалась моя подруга, а мені це зараз смішним зовсім не здавалося.

– Ось встану, я тобі дам корова! Як тільки на ноги зіпнусь – відразу почну худнути, – знову й знову журилась я за своїми забутими тендітними формами.

– Та не переживай про це! Тим більше я так зрозуміла: тобі сподобалось і ви не збираєтесь зупинятись на досягнутому? – піймала мене на слові уважна Ніка. – А ще повинна тебе заспокоїти відносно форм. Знаєш, Златко, у нас одна народила, так через три місяці на пілон полізла. Казала, що дитя так вимотує – ніяких тренажерів не потрібно.

Наразі в мене забринів телефон і я побачила, що там мама. А коли сказала, що все вже сталося, то з трубки полився такий потік емоцій, що треба було берегти вуха. Так я й сиділа зараз посеред ліжка – з мамою біля вуха, Нікусею поряд на стільці, а ще прекрасним синочком у ліжечку. Чекала, що скоро знову примчить мій ненормальний від щастя Шеремет та навіть не уявляла: чи можна бути щасливішою?

Розділ 29. Гріхи не пускають

Прилетіла мама. Вона навіть не завітала спочатку додому на Прирізну, а ще забула попередити нас про свою появу. Ні, вона звичайно вихована жінка й педагог, але в нинішній ситуації – неймовірної радості, з неї геть вивітрились будь-які правила елементарної культури та етикету.

Ми з хлопчиками пробули вдома лише кілька днів і ще навіть самі не адаптувались до кардинальних змін життєвого графіка. Від співу нашого синочка ночами не спали кілька поверхів у будинку, а ще ми активно вивчали в Інтернеті все, що тільки можна вивчити про новонароджену дитинку. Купати страшенно боялись, але ж очі бояться, а руки роблять! І от, як сніг на голову, нам впала Бабуся! Це та людина, що вже має життєву мудрість про новонародженого, хоча проходила практику вона лише зі мною, один раз та й зовсім давно...

Зараз вона стояла на порозі нашої орендованої квартири, зі своєю улюбленою валізою така щаслива, що вранішнього сонця в ясній кімнаті стало набагато більше.

– Привіт, а ось і я! Бабуся приїхала! Тільки не здумайте називати мене так на вулиці, а вдома, будь ласка, – з самого привітання почала качати права моя ненька.

– ... Мама! – сіла я на той пуфик у передпокої, на якому колись вперше роззував мене до нестями закоханий Шеремет. – Чого ти не сповістила, що прилетиш?

– А хіба ви не раді мене бачити? Де він, показуйте! – Богдан поглядав то на мене, то на тещу і я читала його думки. Зараз він з усмішкою наче знову повторював: «То ось звідки ти в мене така...»

– Чого ж? Раді! Але ж Богдан міг тебе зустріти в аеропорту, – намагалась вирівняти ситуацію та наше здивування я.

– Ще чого? Наші бориспільські перевізники – це як жива мапа Києва. Поки довезуть, то навіть народженій в столиці обов’язково відкриють щось новеньке. Я чудово провела час. То де ж мій онук?

– Мамо, він зараз спить. Тому, будь ласка, розмовляй трішки тихіше, – попросила я, бо сама вона б навряд чи зупинилась.

– А ви чого такі сонні? Все кохання спати не дає, – чудила матуся.

Ми з Богданом тихенько зітхали та розуміли, що за двадцять п’ять років вона дещо призабула про життя біля маленької дитинки, а заодно й про правила суворої гігієни в приміщенні, де живе манюній громадянин світу і нам прийдеться їй про це скромно нагадати.

– Мамо, а ти не хочеш прийняти душ з дороги? Шлях був довгий і гарячий. Як там пустеля поживає? – натякала я та вже підсвідомо перегородила рідній ненці дорогу до свого синочка. Бо на тваринному рівні захищала зараз сон малюка, що давався нам дорогою ціною.

– Сохне пустеля, що їй зробиться? А, це ти так підказуєш мені непорушні правила спілкування з маленьким створінням? Я зрозуміла! Вже йду. Зятьочку, візьми в мене оцю потвору, бо страшне яка важка, – веселилась моя мама більше ніж тоді, коли я подарувала їй свій відмінний диплом з університету. Щаслива «бабуся» зникла в ванній кімнаті та увімкнула воду, а ми з Богданом розсміялись і весело обійняли одне одного.

– Ось так, коханий, я й жила до тебе. Тримайся, бо моя мама набагато дивніше створіння, ніж я сама. А найліпше – нічому не дивуйся, та не сприймай серйозно, – прошепотіла я йому на вушко й поцілувала мочку. Тим самим викликала у стурбованого чеканнями чоловіка гарячі бажання і не встигла зреагувати, як він розтанув звабливим поцілунком на моїх губах. Я завжди буду втрачати розум від його вуст та віддаватись їм блаженно і щиро. Богдан тяжко зітхнув та навіть затремтів, а потім сказав:

– Але ж я ще навіть не натішився поцілунками з тобою. І тут такий тайфун!

– Сонечко, нічого. По-перше, у нас є гостьова кімната. А по-друге, у моєї матусі бажання перетікають з неймовірною швидкістю. Ось не поспить з нами дві-три ночі та й поїде додому, на Прирізну. Побачиш! Я свою матінку добре знаю, – запевнила я коханого.

Мама вийшла страшенно загоріла й худенька, як дівчисько. На ній був мій махровий халат та свіжий рушник на голові:

– Знезараження я пройшла успішно! Тепер вже можна побачити: заради кого я жила на землі?

– Мамо! А я? Хіба не заради мене? – вже відверто сміялась я, бо бачила як щаслива бабуся зовсім відпустила гальма. На сьогодні я навіть раділа, що деякі риси свого характеру взяла від нашого спокійного та врівноваженого тата.

– Ой! Ну звичайно й заради тебе теж, – не дивлячись у мій бік, махнула вона рукою. – Але ж це ОНУК! Остання забава старої жінки, – хвасталась вона знаючи, що виглядає доволі моложаво.

– Це ти стара? Мамо, якби я не знала, що у вас з татом все о’кей, то подумала б, що ти закохана. Т-с-с-с!.. Ну, ось той, заради кого ми всі тепер живемо, – пригорнулась я ніжно до Богданових грудей, а він тільки змучено зітхнув та обійняв мене всю разом.

– Боже, яке диво! І так тихенько спить... – здивовано шепотіла зараз мама й не могла відірвати очей від нашого прекрасного синочка. У неї на очі навіть навернулись слізки.

– Мамо, а в нього перевернутий графік. Вночі – гуляє, а вдень – спить. Ну, і ми спимо по кілька годин, теж за графіком, щоб зовсім «дах не поїхав».

– Ага, то ось як живуть щасливі батьки з новонародженим? – вже з ноткою сарказму пожартувала вона. – Але повинна тобі сказати, що за чверть століття маленькі дітки зовсім не змінились. Ти співала своїм дзвінким голосочком так, що сусіди одягали, хто вушні затички, хто навушники. Та нічого, он яка красуня виросла. Так, Богданчику?

– Так, мамо! Ніколи не перестану дякувати Вам за мій скарб. Ніде у світі більше такого не бачив, а Ваш схопив відразу і вже ніколи не відпущу, навіть якщо проситися буде, – засяяли хижацькі зорі в очах мого чоловіка.

– Пішли, мамо. Нехай поспить. А то мені скоро його годувати. Тому спочатку погодуємо тебе, згодна? – здавалась більш розважливою тепер я.

– Ой, Господи, побачила внука й забула про все на світі. Я ж там пустельних смаколиків для вас привезла. Від митників приховала, та вони не дуже й шукали. Такі, як я їх не цікавлять. Їм же приємніше постібатися над новачками, що перетинають кордон вперше. Пішли мої дітки, – обійняла вона нас обох за боки й ми вийшли до кухні.

До речі, відносно гостювання у нас, я була абсолютно права! Мама не поспала з нами лише одну ніч, спробувала допомогти з купанням, а потім взяла свою валізку та й кинулась додому, на Прорізну. Вона мотивувала це тим, що заважає нам милуватися одне одним, а ще їй конче потрібно поспілкуватися з подружками та проінспектувати власну квартиру. Не важко здогадатись, що спротиву їй ми не чинили!

З цією щасливою напастю ми, здається, справились. Та вже кілька днів не могли знайти майбутню хрещену маму Мірчика. З часів неймовірного зближення, Вероніка телефонувала по кілька разів на день і заливалась соловейком. Вона весь час дізнавалась: як наші справи й розповідала про себе щось новеньке. А на тепер зв’язок наче завмер. Оскільки ми були невідкладно зайняті малесеньким синочком, то якийсь час ще чекали, але ця незвична ситуація починала напружувати. Я знайшла в мережі контакт нічного клубу і зателефонувала:

– Це Голлівуд?

– Ні, це лівобережний Київ! – розсміялись на тому кінці. – Так, перепрошую! Ви дійсно зателефонували в найкращий нічний клуб міста – Голлівуд. Слухаю Вас уважно, – продовжувала невиховано жартувати дівчина в трубці.

– Розумієте, у вас працює моя подруга Матвієнко Вероніка і я маю її особистий контакт та він вже кілька днів не відповідає. Можете, щось сказати з цього приводу?

Те, що я почула здивувало ще більше, бо дівчина відповіла так:

– А, Ви про цю хвойду! Та втекти від нас хотіла, але ж старі гріхи не пускають...

Потім я почула шурхіт в трубці й зв’язок обірвався. Дівчині там натякнули, що вона бовкнула зайвого, а на цивілізоване прощання з такого закладу розраховувати, скоріше за все, не варто.

– Богданчику, здається з Веронікою біда, – сіла я на стілець і загіпнозувати тримала телефон у руці.

– Маленька моя, от тільки цього зовсім не треба, добре? – наче коршун глянув на мене Богдан і розправив свої широкі крила. – Ти ж нашу крихітку повинна годувати. Тому не хвилюйся, я все зроблю. Є в мене вже деякі київські напрацювання в подібній сфері. Не сумуй ні про що та поїж. Скоро, наче вихор, примчить моя теща. Тоді я від’їду в офіс та спробую все з’ясувати. А що саме вони тобі сказали?

– Що Ніка хотіла від них піти, та її старі гріхи не пускають…

– Златочко, абсолютно прогнозована ситуація, як для такого бізнесу. Не бійся, розберемось. Я ж теж не в пісочниці ці роки провів. Давай трішки поїмо і ти поспиш, – як професор на лекції розкладав все по поличках мій коханий.

– А ти? Чому ти зі мною не хочеш спати вдень? – надула я свої губенята.

– Тому, що я хочу з тобою всього, що робив і не робив... Чуєш, всього! Але ж ще ніяк не можна. Та це нічого. Згадай, що я сказав тобі, коли вперше мені відмовила: «Я вмію чекати».

Тепер я дивилась зачарованими очима на бізнесмена Шеремета, свого прекрасного боса, неймовірно коханого чоловіка, дбайливого тата мого синочка і пригадувала, як інколи в запалі кричала: «Пообіцяй забути все, що було з нами!» А він тільки терпляче посміхався та завжди відповідав: «Ні за що у світі. Обіцяю завжди з тобою бути...»

Богдан накривав на стіл, а я сиділа, підпираючи лице обома руками й розуміла, що віддам йому все своє життя, до останньої краплинки.

Розділ 30. Доленосна Вероніка

Богдан Шеремет доволі довго жив у Нью-Йорку й там навчився знаходити вихід з найрізноманітніших життєвих ситуацій, в основному, коли треба було відстоювати інтереси фірми. В Сполучених Штатах на будь-який бізнес, як і на все інше, розповсюджувались непорушні закони, а тих хто їх намагався порушити – невідкладно чекали доволі серйозні наслідки.

Та коли він приїхав до Києва й почав розслідувати обставини, підпорядковані йому місцеві дистриб’ютори відразу порадили босу:

– Тут нічого не робиться без узгодження з однією дуже важливою людиною.

– Але навіщо? Я голова своєї ланки в Inwey і можу робити що завгодно. Винайму офіс, склад, замовлю продукцію та й будемо плідно працювати на клієнта, – здивовано відповів тоді він.

– Без наслідків це не обійдеться. Краще перестрахуватися, – прохали люди й дали йому контакт. Богдан зателефонував. Його змусили почекати, а потім сказали, що Маркіян Дем’янович може вислухати пропозицію в нічному клубі Голлівуд. Шеремет заніс дані в навігатор та й помчав містом на зустріч. Богдан був уважним водієм, але краєчком ока він милувався широким Дніпром і перетнув його та опинився під тим клубом. Час був вечірній і навколо пілона вже крутились дівчата. Його спрямували до сивого поважного чоловіка. Не дивлячись на високу підготовку Богдана переводити будь-яку розмову у приязне річище – цей діалог вийшов доволі неприємним. Все виглядало доволі дивно, але «зелене світло» бізнесу Шеремета в Києві таки дали.

Богдан вже хотів піти, але дівчина-танцівниця спустилась зі сцени й підійшла до столика, де сиділа пара: афроамериканець з неймовірною красунею. Шеремет зітхнув і пішов на вихід, але танцівниця обійняла чорнявого хлопця й поцілувала в щоку. А потім покликала офіціанта й замовила всім коктейлі. З побаченого Богдан зробив висновок, що прекрасна незнайомка прийшла без пари, а то просто її друзі.

Йому страшенно захотілося відразу підійти й познайомитись, але це виглядало б сумбурно й невиховано, тому Шеремет вирішив вчинити інакше. Вночі Богдану снились великі сині очі й чарівна посмішка тієї красуні, тому вранці він відклав все на потім та повернувся до клубу. На щастя дівчинка-танцівниця була всередині і її покликали до нього. Бізнесмен Шеремет готувався працювати в Києві довго та плідно й тому дізнавшись про мою освіту, миттю вирішив запропонувати місце своєї помічниці. А оскільки я виявилась ще й незаміжньою, сподівався на щасливий шанс – сподобатися мені. Він залишив для претендентки номер телефона й саме так Вероніка мимоволі стала посередницею в нашій доленосній зустрічі. Звідки Шеремету було знати, що з першої миті знайомства він глибоко запав мені в душу і саме тому я погодилась працювати на корпорацію Inwey. Так, ми відразу закохались одне в одного, але я була норовлива й дурна, а Богдан вже двічі обпікся тим коханням. Ось і мучились деякий час, відтягуючи неминуче. Але ж суперечити долі не вдається нікому. І дякувати Богу – нам теж не вдалося. Ми стали найщасливішими у світі, а тепер вже навіки нас поріднив гарнюній малесенький хлопчик.

А у бідолашної Вероніки весь час з’являлись нові проблеми. Не дивлячись на те, що Богдан виконав свою обіцянку та, з подяки за нашу щасливу зустріч подарував Нікусі невеличку, але власну квартиру, щоб не жила в підвалі клубу – непереливки ліпились до неї все одно. Звичайно при такій роботі воно й не дивно. І коли дівчина захотіла скинути ярмо – прийшла справжня біда.

Наразі Богдан піднявся до свого офісу в Гулівері та зателефонував людині, що напевно була обізнана зі справами нічного клубу, а крім того мала репутацію всемогутнього у цьому місті. Мова йде про все того ж Маркіяна Дем’яновича, який свого часу «дозволив» Шеремету працювати в Києві... З одного боку таке виглядало смішним, але місцеві чомусь думали інакше. Та в нинішній ситуації це було якраз логічно і Богдан попросив допомоги. На його прохання відгукнулись, а щоб не сидіти без діла – Шеремет уважно передивлявся електронні звіти по бізнесу з інших міст. Звітами він лишився задоволений і тут почув очікуваний дзвінок.

– Коротше так, Богдане Мирославовичу, дівчина жива і майже здорова. Ті тварини її трохи зім’яли, але на тепер відпустили та обіцяли більше не чіпати. Можете не хвилюватися, все обіцяне мені – виконується беззаперечно. У Вас до мене ще є якісь питання?

– Ні-ні. Я щиро вдячний Вам, Маркіяне Дем’яновичу, за допомогу й неймовірну оперативність. Дівчина вона хороша, добра, от тільки потрапила по молодості не в те середовище. Це вона познайомила мене з дружиною і я буду їй завжди вдячний.

– Розумію, містере Шеремет. До речі, вітаю Вас з поповненням сім’ї.

– Дуже дякую! Ви теж чули? – розцвів щасливий таточко.

– Звичайно. Наш Київ – такий маленький і в ньому нічогісінько не приховаєш, – розсміявся «всемогутній». – Ну, якщо питань більше немає, буду змушений розпрощатись. Справ, знаєте, дуже багато.

– Не смію більше затримувати. Гарного дня! – поклав Богдан слухавку та невдоволено зморщив своє гарне личко, але змовчав.

Тепер містер Шеремет глянув на свій Rolex і зрозумів, що я вже погодувала Мірчика та поклала спати. Мій телефон завібрував, коли ми з мамою пили каву на кухні.

– Так, коханий! Вдалося щось дізнатись про Вероніку? – схвильовано запитала я.

– Все добре, Златочко. Жива й здорова. Скоро я привезу її до нас, можна?

– Яке ж ти в мене диво! Звичайно можна. А де вона була? – невідкладно хотіла все знати я.

– Вона тобі сама розповість. До зустрічі й цілую! – прошепотів мій сором'язливий коханий, бо відчував що теща поряд.

– Які ж ви змовники! – відреагувала моя матуся. А Богдан уже мчав на квартиру до Веронічки.

Вона дійсно вже була вдома. Під оком у бідної дівчини сяяв гарний синець, а на зап’ястках залишились сліди від зв’язування та вона весело запросила Богдана зайти й навіть не знітилась свого вигляду.

– Заходь, Богдане. Я тут трішки заслабла... Як почувається твоє прекрасне сімейство?

– Хто вони й чого від тебе хотіли? – роздратовано, питанням на питання відповів Богдан, бо призвичаюватися до таких столичних реалій бізнесмену Шеремету було неприйнятним.

– Облиш, Богдане. Все нормально. Хіба я вперше бита, чи що? – прибирала зайві речі з дивану дівчина. – Сідай, будь ласка.

– А не вперше? – знову допитувався цивілізований чоловік, що не міг зрозуміти: як це можна бити жінку.

– О, містере! Як Ви відстали там у своїх Америках від звичайного життя. Мене й рідний таточко не гребував тицьнути кулаком, коли бував зовсім п’яний. А потім у клубі. Та нічого, жінка створіння живуче. Каву будеш? – ховала синці на спині під халатиком Вероніка.

– Ні, дякую. Поїхали до нас. Там моя теща з Катару зненацька прилетіла і в нас весело! Та й Мірчик скоро прокинеться, він за тобою сумує. Але з синцями щось зроби, бо ти ж знаєш Златку. Вона в нас така жаліслива, що затаїться у своїй журбі, а потім маленький без молока залишиться.

– Зараз-зараз, я це добре вмію, ніхто й не помітить. Піду пошукаю одягти щось закрите. А спати треба більше, пане Шеремет. Синці навколо очей гірші, ніж у мене! – жартувала дівчина та переодягалась за дверцятами шафи.

– Та яке там! Ми зі Златочкою всю ніч, наче вартові на посту. Але за це щастя, я тобі вік буду вдячний! – знову яскравіше засяяли очі Богдана, бо саме Вероніка була рукою нашої Долі.

– Ой, до чого тут я? Ти ж розумієш, що ви зі Златкою повинні були зустрітись. А в моєму клубі, чи де інде – байдуже. Головне, що результат правильний! А ну дивіться, містере, як я? – показала личко дівчина й Богдан тільки повів головою: