Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Амелія

— Руслан! — посміхаюся йому своєю найгарнішою посмішкою, тому що рада нарешті побачити його.

— Привіт, Лія, — посміхається у відповідь хлопець. — Як твої справи?

Руслан — мій найкращий друг. Ще коли я жила в Україні, перед тим як поїхати вчитися закордон, то ми майже щодня бачилися і проводили час разом.

З Русланом ми познайомилися, коли я навчалася в 9 класі. В мене не було друзів і він замінив мені всіх. Руслан і я були одним цілим. Ми завжди все робили разом. Навіть коли він зустрічався з кимось, то ніколи не забував про мене.

— Все добре. А в тебе як?

— Чудово!

Ми розмовляли близько двадцяти хвилин. Він розповідав останні новини свого життя, потім їх розповідала я. Ми разом сміялися, ділилися враженнями та просто насолоджувались цим недовгим часом разом. У нас не часто виходило розмовляти, не кажучи вже про те, щоб зустрітися.

— До речі, я забув ще одну важливу новину. Пам'ятаєш Анну?

— Звичайно. Це одна із найкращих дівчат, з якими ти тільки міг зустрічатися, — з посмішкою відповідаю я.

Анна була сонцем посеред дощових хмар, яке завжди піднімало нам настрій. Ця неймовірна дівчина кохала Руслана всім серцем, як і він її. Вони зустрічалися чотири роки, але їй довелося поїхати з міста. Ніхто не знав причину, окрім Руслана. Навіть я — його найкраща подруга.

Але згодом вона повернулася і вони продовжили спілкування. Не знаю, що відбувалося між ними. Руслан мовчав весь місяць і не розповідав мені.

— Отже, я б хотів, щоб ти перша про все дізналася..

— Все гаразд?

Я почала хвилюватися. Раптом щось із нею трапилося? Чому Руслан був таким схвильованим?

— Так, все гаразд.

— Тоді в чому справа?

Він глибоко вдихає, перш ніж відповісти мені:

— Я зробив їй пропозицію.

— Що?!

Піднімаюсь з дивану, на якому тільки що сиділа. Як мені взагалі реагувати на це?

В мене досить змішані почуття. Радість. Сум. Щастя. Страх. Гордість. Злість. Що першим показати? Все таки, я змушую себе посміхнутися і вітаю його, поки він пояснює мені всю ситуацію.

Руслан та Анна деякий час були не разом, але коли вона повернулася до рідного міста, то вони не втрималися і в секреті від усіх продовжили стосунки. Це дійшло до пропозиції, на яку Руслан наважився дуже скоро.

Я дійсно була щаслива за Руслана. Він запросив мене на весілля. Навіть сказав, щоб за можливості, я була не сама, а з хлопцем. Звичайно, цього не буде. Він сам це розумів. Він сам знав причину.

***

Після того, як я помстилася Даніелю, пройшло два дні. Весь цей час я присвятила собі і місту, в якому я живу. Я обійшла абсолютно кожну вуличку і насолоджувалася прекрасною архітектурною і навіть спілкувалася з жителями. Тут було добре. Відчувалося, ніби я вдома.

— Привіт, — посміхнувся Крістоф. — Шкода, що кожен твій робочий день не співпадає із моїм, інакше ми б постійно проводили час разом.

— Полегше, Ромео, — сміється Мія. — Амелія, напевно, не з тих, хто так швидко закохується. За цією квіточкою потрібно добре доглядати.

— Саме так, — посміхаюся я і стаю поруч з Крістофом.

— Ну нічого, ми ще побачимо хто кого, — сміється Крістоф і я здивовано на нього дивлюся. — Жартую.

— За такі жарти можна і ляпаса отримати, — кажу я, жартуючи у відповідь.

Мія прощається з нами і йде до ресторану, а ми із Крістофом починаємо працювати. Я не настільки наївна, як він думає. Я бачу, що подобаюся йому. На жаль, я ніколи не зможу відповісти йому взаємністю. Я ніколи не зможу йому навіть сказати причину цього. До того ж, в готелі діє заборона на службові романи.

— Доброго дня, раді вітати вас в «D&B Hotel», — промовляє Крістоф до хлопця, який заходить в хол. — Чим я можу вам допомогти?

— Доброго дня. Я шукаю дівчину, на ім'я... — він дивиться до телефону, — ... Амелія Скотт.

— Це я, — відповідаю йому і він посміхається. — Щось трапилося?

— Вам надіслали квіти. Розпишіться, будь ласка, — каже він, протягуючи мені бланк. — Ось Ваш букет. Гарного дня, пані.

Я беру до рук букет і швидко розглядаю його. Рожеві еустоми, обгорнуті рожевим пакувальним папером. Вони неймовірно гарно виглядали. Але на мій погляд, тут було занадто багато рожевого.

— Від кого букет? — запитує Крістоф.

Я шукаю хоча б якусь записку, але нічого немає. Напевно, той хто їх надіслав, вирішив залишитися анонімом.

— Не знаю. Тут не написано, — кажу я, насолоджуючись квітами.

Шкода, що це не мої улюблені півонії.

— Я принесу вазу, — каже Крістоф і ховається за дверима.

Я тримаю букет в руках, насолоджуючись квітами. Хто б його не відправив — він знав, що мені буде приємно.

— Боже, чортенятам ще квіти дарують?

Звичайно. Як же без нього.

Піднімаю погляд і бачу, як до стійки йде Даніель. Він пильно розглядає мене та квіти в моїх руках. У нього немає ні краплі хорошого. Нахабний Філц.

— Так. На відміну від тебе, я комусь подобаюсь.

— Натякаєш на те, що мене ніхто не любить?

— Здається, я прямо це сказала. Без жодного натяку.

— Паскудне дівчисько, — бормоче Даніель з якоюсь дивною посмішкою. — За що мені це все?

— За всі твої гріхи.

— Припини зі мною говорити на «Ти».

— Коли ти на це заслуговуватимеш, тоді, можливо, припиню.

— Я тебе...

— Звільниш? Не набридло вже погрожувати мені цим? Якщо хочеш — то звільни вже, а не розкидуйся порожніми погрозами.

Даніель нахмурився. Чудово, тепер я ще його розлютила.

— Попередження, пані Скотт.

— Справді? Тепер будеш цим мені погрожувати?

— Друге попередження. Я не жартую. Ще одне і ти підеш.

Він справді не жартував. Я це бачила в його очах. Даніель дуже гнівався і, якби я продовжила далі так розмовляти, він би із радістю мене звільнив.

— Прошу вибачення, пане Філц, — тихо бормочу я і помічаю його здивований погляд.

Він киває мені і йде до ліфту, востаннє дивлячись на квіти. Я проводжаю його поглядом і приходжу до тями тільки коли рука Крістофа лягає на моє плече.