Олексій Миколайович Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

зникнуть у густій траві, і тільки тоді з великими труднощами відірвав від стовбура італійської сосни бороду Карабаса Барабаса.

— Ну й розмалював же вас той хлопчисько! — мовив Дуремар. — Доведеться прикласти вам до потилиці дві дюжини найкращих п’явок.

Карабас Барабас заревів:

— Сто тисяч чортів! Швидше в погоню за тими негідниками!

Карабас Барабас і Дуремар пішли по слідах утікачів. Вони розхиляли руками траву, оглядали кожен кущ, обнишпорювали кожну купину.

Вони бачили димок від багаття біля коріння старої сосни, але їм і на думку не спало, що в цій печері переховуються дерев’яні чоловічки, та ще й розклали багаття.

— Цього негідника Буратіно я поріжу ножиком на шматочки! — буркотів Карабас Барабас.

Утікачі причаїлися в печері.

Що тепер робити? Тікати? Але Артемон, увесь забинтований, міцно спав. Пес повинен був спати двадцять чотири години, аби загоїлися рани. Хіба ж можна покинути шляхетного собаку в печері напризволяще? Ні, ні, якщо рятуватися — то всім разом, гинути — теж усім разом…

Буратіно, П’єро і Мальвіна в глибині печери, носом до носа, довго радились. Вирішили: пересидіти тут до ранку, вхід до печери замаскувати гіллям і, щоб скоріше одужав Артемон, зробити йому поживну клізму. Буратіно сказав:

— Я все-таки хочу будь-що вивідати у Карабаса Барабаса, де ті дверцята, що їх відмикає золотий ключик. Дверцята охороняють щось надзвичайне, дивовижне… І воно повинно принести нам щастя.

— Я боюся залишатися без вас, боюся, — простогнала Мальвіна. — А П’єро вам нащо?

— Ох, він тільки віршики читає…

— Я захищатиму Мальвіну, як лев, — промовив П’єро хрипким голосом, яким розмовляють великі хижаки, — ви мене ще не знаєте.

— Молодець П’єро, давно б так!

І Буратіно кинувся наздоганяти Карабаса Барабаса й Дуремара. Невдовзі він їх побачив. Директор лялькового театру сидів на березі струмка, Дуремар прикладав йому до ґулі компрес із листя кінського щавлю. Здалека було чути люте бурчання в порожньому шлунку Карабаса Барабаса і нудне попискування в порожньому шлунку продавця лікувальних п’явок.

— Синьйоре, нам конче треба підкріпитися, — сказав Дуремар, — пошуки негідників можуть тривати до глибокої ночі.

— Я з’їв би зараз ціле поросятко та двійко качечок, — похмуро відповів Карабас Барабас.

Приятелі попленталися до харчівні «Трьох пічкурів» — її вивіска видніла на пагорбку.

Але швидше, ніж Карабас Барабас і Дуремар, туди помчав Буратіно, пригинаючись у траві, щоб його не помітили. Біля дверей харчівні Буратіно підкрався до великого півня, який, знайшовши зернятко чи шматочок курчачої кишки, гордовито стріпував червоним гребінцем, гріб пазурами землю й турботливо кликав курей на учту:

— Ко-ко-ко!..

Буратіно простяг йому на долоні крихти мигдалевого тістечка:

— Пригощайтеся, синьйоре головнокомандувачу.

Півень суворо глипнув на дерев’яного хлопчиська, але не втримався й дзьобнув його в долоню.

— Ко-ко-ко!..

— Синьйоре головнокомандувачу, мені треба пройти до харчівні, але так, щоб господар мене не помітив. Я сховаюся за ваш чудовий барвистий хвіст, і ви доведете мене до самої печі. Гаразд?

— Ко-ко! — ще гордовитіше промовив півень.

Він нічого не зрозумів, але, щоб не показати цього, поважно пішов до відчинених дверей харчівні.

Буратіно схопив півня попід крила, за боки, прикрився його хвостом і навпочіпки прокрався на кухню аж до печі, де порався лисий хазяїн харчівні, обертаючи на вогні рожни та сковорідки.

— Іди геть, старе бульйонне м’ясо! — гримнув хазяїн і так турнув півня ногою, що той з несамовитим криком — куд-ку-да, кудку-да! — вилетів на вулицю до переляканих курей. Буратіно непомітно прошмигнув повз ноги хазяїна і присів за великим череп’яним глеком.

У цю мить, голосно розмовляючи, до харчівні наблизилися Карабас Барабас і Дуремар.

Хазяїн, низько вклоняючись, вийшов їм назустріч.

Буратіно швидко заліз усередину череп’яного глека і причаївся там.

Буратіно дізнається про таємницю золотого ключика

Карабас Барабас і Дуремар підкріплялися смаженим поросятком. Хазяїн підливав у склянки вина.

Карабас Барабас, обсмоктуючи поросячу ногу, сказав хазяїнові:

— Кепське в тебе вино, налий-но мені з отого жбана! — І показав кісткою на череп’яний глек, у якому сидів Буратіно. — Синьйоре, цей глек порожній, — відповів хазяїн.

— Брешеш, покажи.

Тоді хазяїн підняв череп’яний глек і перекинув його. Буратіно щосили вперся ліктями в боки глека, аби не випасти…

— Там щось чорніє, — прохрипів Карабас Барабас.

— Там щось біліє, — підтвердив Дуремар.

— Синьйори, чиряк мені на язик, простріл мені в поперек — глек порожній!

— Тоді став його на стіл — ми скидатимемо туди кістки.

Глек, де сидів Буратіно, поставили між директором лялькового театру й продавцем лікувальних п’явок. На голову Буратіно посипались обгризені кістки та скоринки. Карабас Барабас, добряче надудлившись вина, простяг до вогню свою бороду, щоб з неї скапала налипла смола.

— Покладу Буратіно на долоню, — п’яно вихвалявся він, — другою долонею приплесну — від нього тільки мокре місце зостанеться!

— Негідник цілком на це заслуговує, — підтакував Дуремар, — але спочатку добре було б прикласти до нього п’явок, щоб вони висмоктали всю кров…

— Ні! — грюкав кулаком по столу Карабас Барабас. — Спочатку я відберу в нього золотого ключика.

У розмову втрутився хазяїн, він уже знав про втечу дерев’яних чоловічків:

— Синьйоре, вам нема чого стомлювати себе пошуками. Зараз я покличу двох моторних хлопців, і, поки ви підкріпляєтесь вином, вони хутко обшукають увесь ліс і притягнуть сюди Буратіно.

— Гаразд. Посилай хлопців, — наказав Карабас Барабас, простягаючи до вогню величезні підошви. А що він був уже п’яний, то на всю горлянку заспівав пісню:

Мій народ малий, чудний,

Дерев’яний та дурний.

Я — ляльок володар,

Всім світам на подив,

Грізний Карабас,

Славний Барабас!

Всі ляльки передо мною.

Низько стеляться травою,

Бо нагай у мене є,

Той, що спуску не дає, –

Аж на сім хвостів,

Аж на сім хвостів!

Мій народ сумирний,

Боязкий, покірний.

Пісеньки співає,

Грошики збірає

До моїх кишень,

До моїх кишень!

Тоді Буратіно завив із середини глека:

— Відкри-ий таємницю, неща-а-сний, відкри-ий таємницю!

Карабас Барабас із несподіванки гучно клацнув щелепами й вирячився на Дуремара.

— Це ти?

— Ні, це не я…

— Хто ж сказав, щоб я відкрив таємницю?

Дуремар був забобонний, до того ж він теж випив багато вина. Обличчя його посиніло й перекосилося від жаху. Воно стало схоже на стару печерицю.

Дивлячись на нього, Карабас Барабас і собі зацокотів зубами.

— Відкри-ий таємницю, — знову завив таємничий голос із середини глека, — бо інакше не встанеш з цього стільця, неща-а-сний!

Карабас Барабас спробував підхопитися на рівні ноги, але не зміг навіть відірватися від стільця.

— Як-як-яку таємницю? — спитав він затинаючись.

— Таємницю