Олексій Миколайович Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

синьйор Карабас Барабас, міцно приклеєний бородою до італійської сосни.

У печері

Мальвіна і П’єро сиділи на вогкій теплій купині в очереті. Згори їх заслоняли павукові тенета, засмічені крильцями бабок та висмоктаними комарами. Маленькі блакитні пташки, пурхаючи з очеретини на очеретину, з веселим здивуванням поглядали на дівчинку, яка гірко плакала. Здалека долинали відчайдушні зойки й скавуління, — це Артемон і Буратіно, мабуть, дорого продавали своє життя.

— Я боюся, я боюся! — повторювала Мальвіна й листочком лопуха розпачливо затуляла мокре обличчя.

П’єро намагався втішити її віршами:

Ми сидимо на купині,

Де квітнуть квіти осяйні,

Яскраві, золотисті,

Приємні, запашисті.

Ми будемо все літо

На цьому місці жити,

Ох, ох! — на самотині,

Весь час удвох, як нині…

Мальвіна затупала на нього ногами:

— Ви мені набридли, набридли, хлопчику! Зірвіть свіжий лопух, — ви ж бачите, що цей геть промок і в дірках.

Зненацька галас і вереск удалині ущухли.

Мальвіна повільно сплеснула руками:

— Артемон і Буратіно загинули.

І впала долілиць на купину, в зелений мох.

П’єро безпорадно затупцював біля неї. Вітер тихо посвистував волоттям очерету. Нарешті почулася чиясь хода. Без сумніву, це йшов Карабас Барабас, щоб схопити й засунути у свої бездонні кишені Мальвіну й П’єро.

Очеретини розхилилися — і з’явився Буратіно: ніс догори, рот від вуха до вуха. За ним шкандибав обідраний Артемон, нав’ючений двома клунками.

— Теж мені — схотіли зі мною битись!.. — мовив Буратіно, не звертаючи уваги на радість Мальвіни й П’єро. — Що мені кіт, що мені лисиця, що мені поліцейські собаки, що мені сам Карабас Барабас — тьху! Дівчинко, сідай на собаку, хлопчику, тримайся за хвіст. Гайда…

І він мужньо почимчикував по купинах, ліктями розхиляючи очерет, — довкола озера на той бік.

Мальвіна й П’єро не наважилися навіть спитати його, чим закінчився бій з поліцейськими собаками і чому їх не переслідує Карабас Барабас. Коли дісталися того берега озера, шляхетний Артемон почав скавуліти й кульгати на всі лапи. Треба було зробити привал, щоб перев’язати йому рани. Під величезним корінням сосни, що росла на кам’янистому пагорбку, побачили печеру. Туди втягли клунки, і туди ж заповз Артемон.

Шляхетний пес спочатку облизував кожну лапу, потім простягав її до Мальвіни. Буратіно роздирав стару Мальвінину сорочку на бинти, П’єро їх тримав, Мальвіна перев’язувала лапи. Після перев’язки Артемонові поставили градусник, і собака спокійно заснув.

Буратіно сказав:

— П’єро, збігай до озера, принеси води.

П’єро слухняно поплентався; бурмочучи вірші й спотикаючись, дорогою загубив накривку, приніс трошки води на дні чайника.

Буратіно сказав:

— Мальвіно, назбирай хутенько хмизу для багаття.

Мальвіна докірливо глянула на Буратіно, знизала плічком і принесла кілька сухих бадилинок. Буратіно сказав:

— Справжня кара з цими добре вихованими…

Він сам приніс води, сам назбирав хмизу й соснових шишок, сам розпалив біля входу до печери багаття, та таке гуготливе, що аж захиталось гілля на високій сосні. Сам зварив какао на воді.

— Нумо! Сідайте снідати…

Мальвіна весь цей час мовчала, підібгавши губи. Але тепер вона сказала твердо й незаперечно:

— Не думайте, Буратіно, що коли ви билися з собаками й перемогли, врятували нас від Карабаса Барабаса і далі поводилися мужньо, то це звільняє вас від необхідності мити руки й чистити зуби перед їдою.

Буратіно так і присів — от тобі й маєш! — і вилупив очі на дівчинку з залізною вдачею.

Мальвіна вийшла з печери й плеснула в долоні:

— Метелики, гусениці, жуки, жаби…

Не минуло й хвилини, як поприлітали великі метелики, замащені квітковим пилком. Приповзли гусениці й похмурі жуки-гнойовики. Причалапали жаби…

Метелики, зітхаючи крильцями, сіли на стіни печери, щоб усередині було гарно і земля, яка осипалася зі стін, не потрапляла в їжу. Жуки-гнойовики все сміття на долівці печери збивали в кульки й викидали їх геть.

Гладка біла гусениця виповзла на голову Буратіно і, звісившись з його носа, вичавила трохи пасти йому на зуби. Хоч-не-хоч довелося їх почистити!

Інша гусениця почистила зуби П’єро.

Прибув заспаний борсук, схожий на волохате порося…

Він брав лапою коричневих гусениць, вичавлював з них коричневу пасту на взуття і своїм хвостом ретельно почистив усі три пари черевиків — Мальвінині, П’єро й Буратіно.

Почистивши, позіхнув: «А-хаха», — і пішов собі перевальцем. До печери залетів метушливий, строкатий, веселий одуд з червоним чубчиком, який ставав сторчма, коли птах чогось дивувався.

— Кого причесати?

— Мене, — відповіла Мальвіна. — Зробіть мені завивку й причешіть, бо я розпатлана.

— А де ж дзеркало? Послухайте, серденько…

Тоді вирлоокі жаби пробурмотіли:

— Зараз принесемо.

Десять жаб залопотіли черевами до озера. Замість дзеркала вони притягли дзеркального коропа, такого гладкого й сонного, що йому було байдуже, куди його тягнуть попід плавці. Коропа поставили перед Мальвіною на хвіст. Щоб він не задихався, йому лили в рот воду із чайника.

Метушливий одуд закучерявив і причесав Мальвіну. Обережно зняв зі стіни одного з метеликів і припудрив ним дівчинці носа.

— От і все, серденько…

Та й — ффрр! — строкатим клубком вилетів із печери.

Жаби потягли дзеркального коропа назад в озеро. Буратіно і П’єро хоч-не-хоч помили руки й навіть шию. Мальвіна дозволила їм сісти до сніданку.

Після сніданку, зметнувши крихти з колін, вона нагадала:

— Буратіно, друже мій, минулого разу ми з вами зупинилися на диктанті. Продовжимо наш урок…

Буратіно захотілося вискочити з печери світ за очі. Але не можна було покинути безпорадних товаришів і хворого пса! Він пробуркотів:

— Письмового приладдя не взяли…

— Неправда, взяли, — простогнав Артемон.

Він доповз до клунка, зубами розв’язав його й витяг каламарчик з чорнилом, пенал, зошит і навіть маленький глобус.

— Не тримайте руку так близько до пера, бо забрудните чорнилом пальці, — сказала Мальвіна, підвела гарненькі очі до стелі печери на метеликів і…

В цю мить почувся хрускіт гілок, грубі голоси, — повз печеру пройшли продавець лікувальних п’явок Дуремар і Карабас Барабас, що ледве волочив ноги.

На лобі в директора лялькового театру червоніла величезна ґуля, ніс набряк, борода повискубувана та ще й зліплена смолою. Охкаючи й відпльовуючись, він весь час повторював:

— Вони далеко не могли втекти. Вони десь тут, у лісі.

Буратіно вирішує будь-що вивідати у Карабаса Барабаса таємницю золотого ключика

Карабас Барабас і Дуремар поволі пройшли повз печеру. Під час бою на рівнині продавець лікувальних п’явок нишком сидів за кущем. Коли все скінчилося, він почекав, поки Артемон і Буратіно