Олексій Миколайович Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Славнозвісна казка російського класика Олексія Миколайовича Толстого (1883–1945) про маленького дерев’яного чоловічка Буратіно, якого змайстрував із балакучого поліна столяр тато Карло, про те, як Буратіно вдалося вивідати в синьйора Карабаса Барабаса таємницю золотого ключика та про незвичайні пригоди, які він пережив разом зі своїми друзями Мальвіною, П’єро і пуделем Артемоном.

Олексій Толстой

ЗОЛОТИЙ КЛЮЧИК, АБО ПРИГОДИ БУРАТІНО

Повість-казка

©

  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Малюнки Ігоря Вишинського та Ніни Котел

Переклад з російської Наталі Забіли

Друкується за виданням: Толстой О. Золотий ключик, або Пригоди Буратіно. — К.: Веселка, 1995

Присвячую Людмилі Іллівні Толстой

ПЕРЕДМОВА

Коли я був маленький, — це було дуже-дуже давно, — я прочитав одну книжку: вона називалась «Піноккіо, або Пригоди дерев’яної ляльки» (дерев’яна лялька італійською мовою — буратіно).

Я часто розповідав моїм друзям — дівчаткам та хлопчикам — про цікаві пригоди Буратіно.

Та оскільки книжка загубилася, я щоразу розповідав по-інакшому, вигадував такі пригоди, яких у книжці зовсім не було. Тепер, через багато-багато років, я пригадав мого давнього друга Буратіно й вирішив розповісти вам, дівчатка та хлопчики, незвичайну історію про цього дерев’яного чоловічка.

Олексій Толстой

Столярові Джузеппе потрапило до рук поліно, яке пищало людським голосом

Колись давно в містечку на березі Середземного моря жив старий столяр Джузеппе, на прізвисько Синій Ніс.

Якось потрапило йому до рук поліно, звичайнісіньке поліно, яким топлять узимку піч.

— Непогана штука, — сказав сам собі Джузеппе, — можна змайструвати з нього ну хоча б ніжку до столу. Джузеппе надів окуляри, обмотані мотузкою, — бо окуляри теж були вже старі, — покрутив у руці поліно й заходився тесати його сокиркою.

Та тільки-но він почав тесати, як чийсь незвичайно тоненький голосок пропищав:

— Ой-ой, тихіше, будь ласка!

Джузеппе зсунув окуляри на кінчик носа, оглянув майстерню — анікогісінько…

Він зазирнув під верстат — нікого…

Потім подивився у кошик зі стружками — нікого…

Висунув голову за двері — нікого не було й на вулиці…

«Невже мені почулося? — подумав Джузеппе. — Хто б це міг пищати?» Він знову взяв сокирку і знову — тільки-но цюкнув по поліну… — Ой, кажу ж, що боляче! — завив тоненький голосок. Цього разу Джузеппе злякався неабияк, у нього навіть окуляри запітніли. Він оглянув усі закутки в кімнаті, заліз аж у пічку і, задерши голову, довго дивився в димар.

Нікогісінько…

«Може, я випив щось не те і в мене дзвенить у вухах?» — подумки міркував Джузеппе.

Ні, сьогодні він нічого такого не пив. Трохи заспокоївшись, Джузеппе взяв рубанок, грюкнув по ньому молотком, щоб у міру — не дуже багато й не дуже мало — вилізло лезо, поклав поліно на верстат і — тільки-но повів стружку…

— Ой, ой, ой, ой, послухайте, чого це ви щипаєтесь?! — несамовито запищав тоненький голосок.

Джузеппе впустив рубанок, позадкував, позадкував та й сів просто на підлогу: він здогадався, що тоненький голосок линув зсередини поліна.

Джузеппе дарує балакуче поліно своєму другові Карло

У цю мить до Джузеппе завітав його давній приятель, катеринщик, на ймення Карло.

Колись Карло у крислатому капелюсі ходив із чудовою катеринкою від міста до міста і співом та музикою заробляв собі на хліб. Тепер Карлос був уже старий і хворий, і катеринка його давно поламалася.

— Добридень, Джузеппе, — сказав він, зайшовши до майстерні. — Чого це ти сидиш на підлозі?

— А… я, бач, загубив маленького гвинтика… Та хай йому грець! — відповів Джузеппе і скоса глянув на поліно. — Ну, а ти як ся маєш, старий?

— Погано, — мовив Карло. — Все думаю — як би мені заробити на хліб… Хоч би ти мені допоміг, порадив би, чи що…

— Простіше простого, — сказав весело Джузеппе, а сам подумав: «Спекаюся я зараз цього клятого поліна». — Простіше простого: бачиш, лежить на верстаті прекрасне поліно, візьми-но ти це поліно, Карло, та й віднеси додому.

— Еге ж, — понуро мовив Карло, — а далі що? Принесу я поліно додому, а в мене навіть і пічки в комірці нема.

— Я тобі діло кажу, Карло… Візьми ножа, виріж із цього поліна ляльку, навчи її говорити різні кумедні слова, співати й танцювати, та й носи по дворах. Заробиш на шматок хліба й на скляночку вина.

В цей час на верстаті, де лежало поліно, пискнув веселий голосок:

— Браво, чудово придумано, Синій Носе!

Джузеппе знову затремтів від страху, а Карло тільки здивовано огледівся — звідкіля цей голос?

— Ну, спасибі, Джузеппе, що порадив. Давай, мабуть, твоє поліно.

Тоді Джузеппе схопив поліно й мерщій сунув його другові. Та чи він його не втримав, чи то воно само підстрибнуло й торохнуло Карло по голові.

— А, то он які твої подарунки! — ображено вигукнув Карло. — Пробач, друзяко, це не я тебе вдарив.

— Виходить, я сам себе хряснув по голові?

— Ні, друзяко, — певно, само поліно тебе торохнуло.

— Брешеш, ти вдарив…

— Ні, не я…

— Я знав, що ти п’яниця, Синій Носе, — сказав Карло, — а виходить, що ти ще й брехун.

— Ага, то ти — лаятись! — заверещав Джузеппе. — Ну, давай, підійди ближче!

— Сам підійди ближче, я тебе ухоплю за носа!

Обидва діди понадувалися, мов сичі, та й почали наскакувати один на одного. Карло схопив Джузеппе за синій ніс.

Джузеппе вхопив Карло за сиве волосся, що росло біля вух.

Після цього вони щосили заходилися тусати один одного попід ребра.

Пронизливий голосок на верстаті тим часом пищав і під’юджував:

— Товчи, товчи дужче!

Нарешті старі стомилися і захекались.

Джузеппе сказав:

— Давай помиримось чи що…

Карло відповів:

— Ну що ж, давай помиримось…

Старі поцілувалися. Карло взяв поліно під пахву й пішов додому.

Карло майструє дерев’яну ляльку й називає її Буратіно

Карло жив у комірці під сходами, де в нього нічого не було, крім гарної печі — в стіні навпроти дверей.

Але гарна піч, і вогонь у ній, і казанок, що кипів на вогні, — були не справжні, а намальовані на шматині старого полотна. Карло зайшов до комірки, сів на один-однісінький стілець біля безногого столу і, покрутивши і так і сяк поліно, почав ножем вирізати з нього ляльку.

«Як би мені її назвати? — роздумував Карло. — Назву-но я її Буратіно. Це ім’я принесе мені щастя. Я знав одну родину — там усіх звали Буратіно: батько — Буратіно, мати — Буратіно, діти — теж Буратіно… Всі вони жили весело й