Олексій Миколайович Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Від жаху Дуремар поволі порачкував під стіл. У Карабаса Барабаса одвисла щелепа.

— Де ті дверцята, де ті дверцята? — наче вітер у комині осінньої ночі, завив голос.

— Відповім, відповім, замовкни, замовкни, — прошепотів Карабас Барабас. — Дверцята — у старого Карло в комірці, за намальованим вогнищем…

Тільки-но він вимовив ці слова, як знадвору ввійшов хазяїн.

— Ось надійні хлопці, за гроші вони приведуть до вас, синьйоре, хоч самого чорта…

І він кивнув у бік лисиці Аліси та кота Базіліо, що стояли на порозі. Лисиця шанобливо зняла старого капелюшка.

— Синьйор Карабас Барабас подарує нам на бідність десять золотих монет, а ми віддамо вам до рук негідника Буратіно, не сходячи з цього місця.

Карабас Барабас поліз рукою під бороду в кишеню жилета й витяг десять золотих.

— Ось гроші, а де Буратіно?

Лисиця кілька разів перерахувала монети, зітхнула, віддаючи половину котові, й показала лапою:

— Він у цьому глеку, синьйоре, у вас під носом…

Карабас Барабас схопив зі столу глек і люто швиргонув його на кам’яну підлогу. Із череп’я та купи обгризених кісток вистрибнув Буратіно. Поки всі стояли, роззявивши роти, він мов стріла метнувся з харчівні у двір — просто до півня, який набундючено розглядав то одним, то другим оком дохлого черв’ячка.

— Це ти мене виказав, старий котлетний фаршу! — грізно витягнувши носа, вигукнув Буратіно. — Ну, тепер шквар щодуху!

І він міцно вчепився у його генеральський хвіст. Півень, нічого не тямлячи, розчепірив крила й кинувся бігти цибатими ногами. Буратіно вихором за ним, — з гори, через дорогу, полем, до лісу…

Карабас Барабас, Дуремар і хазяїн харчівні оговталися нарешті від подиву й вибігли слідом за Буратіно. Але хоч скільки вони оглядалися, його ніде не було видно, тільки десь удалині полем мчав щодуху півень. Та оскільки всім було відомо, що цей півень — дурень, то на нього ніхто не звернув уваги.

Буратіно уперше в житті впадає в розпач, але все закінчується щасливо

Дурний півень заморився й ледве біг, роззявивши дзьоба. Буратіно відпустив нарешті його зім’ятий хвіст.

— Іди, генерале, до своїх курей…

І сам пішов туди, де крізь листя яскраво блищало Лебедине озеро. Ось і сосна на кам’янистім горбку, ось і печера. Навкруг розкидані наламані гілки. Трава прим’ята колесами. У Буратіно тривожно забилося серце. Він зістрибнув із горбка, зазирнув під корячкувате коріння.

Печера була порожня!!!

Ні Мальвіни, ні П’єро, ані Артемона.

Тільки валялися дві ганчірочки.

Він підняв їх, — це були відірвані рукави від сорочки П’єро.

Друзів хтось викрав! Вони загинули! Буратіно впав долілиць, ніс його глибоко ввігнався в землю.

Він тільки тепер усвідомив, які дорогі для нього друзі. Нехай Мальвіна виховує його, нехай П’єро хоч тисячу разів підряд читає свої віршики, — Буратіно віддав би навіть золотий ключик, аби швидше знову побачити їх.

Біля його голови нечутно виріс пухкий горбочок землі, виліз оксамитовий кріт з рожевими долоньками, пискляво тричі чхнув і сказав:

— Я сліпий, але я прекрасно чую. Сюди під’їжджав візок, запряжений вівцями. У ньому сиділи Лис, губернатор Міста Дурнів, і нишпорки. Губернатор наказав: «Схопити негідників, які побили моїх найкращих поліцейських під час виконання обов’язків! Схопити їх!

Нишпорки відповіли:

— Гав! — кинулися до печери, і там почалася страшна метушня». Твоїх друзів зв’язали, кинули у візок разом із клунками та й поїхали.

Яка користь була від того, що Буратіно лежав, устромивши носа в землю?! Він схопився на рівні ноги й побіг слідами від коліс. Оббіг навколо озера і вийшов на поле з густою травою.

Ішов, ішов… Ніякого плану в голові у нього не було. Треба врятувати товаришів, та й по всьому! Він дійшов до кручі, звідки позаминулої ночі зірвався в лопухи. Внизу побачив брудний ставок, де жила черепаха Тортіла. Дорогою до ставка спускався візок; його тягли дві худющі, мов скелети, вівці з обідраною вовною.

На передку сидів гладкий кіт з надутими щоками, у золотих окулярах, — він служив при губернаторові таємним нашіптувачем. Позад нього — поважний Лис, губернатор… На клунках лежали Мальвіна, П’єро і ввесь забинтований Артемон, — завжди такий розчесаний хвіст його волочився китичкою по пилюці. Позад візка йшли дві нишпорки — добермани-пінчери.

Раптом нишпорки підвели собачі морди й угледіли над кручею смугастий ковпачок Буратіно.

Дужими стрибками пінчери почали дертися стрімкою кручею вгору. Але перш ніж вони дісталися верху, Буратіно, — а йому вже не було куди ховатися чи тікати, — склав руки над головою і — ластівкою — з найвищого місця шугнув у брудний ставок, укритий зеленою ряскою. Він описав у повітрі криву і, звичайно, потрапив би в ставок під захист тітки Тортіли, якби не сильний порив вітру.

Вітер підхопив легенького дерев’яного Буратіно, закружляв, завертів його «подвійним штопором», швиргонув убік, і він, падаючи, гепнувся просто у візок, на голову губернатора Лиса.

Гладкий кіт у золотих окулярах од несподіванки звалився з передка, а що він був негідник і боягуз, то прикинувся, ніби знепритомнів. Губернатор Лис, також страшенний боягуз, скавулячи, кинувся навтіки по схилу і зразу ж заліз у борсукову нору. Там йому було непереливки: борсуки суворо розправляються з такими гостями. Вівці рвонулися вбік, візок перекинувся. Мальвіна, П’єро й Артемон разом з клунками покотилися в лопухи.

Усе це сталося так швидко, що ви, любі читачі, не встигли б порахувати всіх пальців на руці.

Добермани-пінчери величезними стрибками кинулися вниз по схилу. Підскочивши до перекинутого візка, вони побачили непритомного гладкого кота. Побачили, що в лопухах валяються дерев’яні чоловічки і забинтований пудель.

Але ніде не було видно губернатора Лиса.

Він зник, наче крізь землю запався, той, кого нишпорки повинні охороняти мов зіницю ока.

Перший нишпорка, підвізши морду, розпачливо завив по-собачому.

Другий нишпорка зробив те саме:

— У-у-у! У-у-у!..

Вони метнулись і обшукали весь схил. Знову тужливо заскиглили, бо їм уже ввижалися нагай та залізні ґрати.

Провинно вихляючи задами, вони побігли до Міста Дурнів, щоб набрехати в поліцейському відділку, нібито губернатора було взято на небо живим, — так дорогою вони зметикували собі на виправдання.

Буратіно потихеньку обмацав себе — руки, ноги були цілі. Він поповз у лопухи і визволив з мотуззя Мальвіну та П’єро.

Мальвіна, не кажучи ні слова, обхопила Буратіно за шию, але поцілувати не змогла — у цьому їй перешкодив його довгий ніс.

У П’єро по лікоть були відірвані рукави, біла пудра осипалася з його щік, і виявилось, що щоки в нього звичайні