Олексій Миколайович Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

— рум’яні, незважаючи на його любов до віршів.

— Я здорово бився, — грубим голосом сказав він. — Якби мені не підставили ніжку, мене нізащо не взяли б!

Мальвіна підтвердила:

— Він бився, як лев.

Вона обхопила П’єро за шию і поцілувала в обидві щоки.

— Годі, годі лизатись, — пробуркотів Буратіно, — біжімо! Артемона потягнемо за хвіст.

Вони всі троє вхопилися за хвіст нещасного собаки й потягли його вгору схилом.

— Пустіть, я піду сам, для мене це так принизливо, — стогнав забинтований пудель.

— Ні, ні, ти занадто слабкий.

Та тільки-но вони видерлися до половини схилу, як на кручі постали Карабас Барабас і Дуремар. Лисиця Аліса показувала лапою на втікачів, кіт Базіліо настовбурчував вуса й огидно сичав.

— Ха-ха-ха, ну просто здорово! — зареготав Карабас Барабас. — Сам золотий ключик іде мені до рук!

Буратіно квапливо мізкував, як виплутатися з нової халепи. П’єро пригорнув до себе Мальвіну, збираючись дорого продати життя. Цього разу на порятунок не було жодної надії. А Дуремар ще й підбурював:

— Хворого песика-пуделя, синьйоре Карабасе Барабасе, віддайте мені, я кину його у ставок моїм п’явочкам, щоб вони розжиріли.

Гладкому Карабасові Барабасові ліньки було спускатися донизу, він поманив утікачів пальцем, схожим на сардельку:

— Ідіть, ідіть до мене, діточки…

— Ані руш! — наказав Буратіно. — Як помирати — то весело! П’єро, прочитай якісь найгірші свої віршики. Мальвіно, регочи на все горло…

Мальвіна попри деякі недоліки була добрим товаришем. Вона втерла сльози й засміялася дуже образливо для тих, що стояли на кручі. П’єро одразу ж склав віршики й завив найнеприємнітттим голосом:

Ох, нещасна ти лисиця, –

Ніхто тебе не боїться!

Кіт Базіліо — злодюга,

І жебрак, і волоцюга!

Дуремар наш нетямкий!

Незугарний та бридкий!

Карабас ти Барабас,

Не злякалися ми вас!

А Буратіно тим часом кривлявся й дражнився:

— Гей ти, директоре лялькового театру, старе пивне барило, повний лантуху, натоптаний глупством, спустися, спустися до нас, — я наплюю тобі в обскубану бороду!

У відповідь Карабас Барабас грізно загарчав, Дуремар здійняв худющі руки до неба.

Лисиця Аліса криво посміхнулася:

— Дозвольте скрутити в’язи цим нахабам?

Ще хвилина — і все було б скінчено…

Та раптом над кручею із свистом пронеслися стрижі:

— Сюди, сюди, сюди!

Над головою в Карабаса Барабаса пролетіла сорока, голосно цокотячи:

— Хутчіш, хутчіш, хутчіш!

І враз на кручі з’явився старий тато Карло. Рукави в нього були закачані, в руці сучкуватий ціпок, брови насуплені…

Він плечем штовхнув Карабаса Барабаса, ліктем — Дуремара, ціпком оперіщив по спині лисицю Алісу, чоботом швиргонув убік кота Базіліо…

Потому, нахилившись і дивлячись із кручі вниз, де стояли дерев’яні чоловічки, радісно сказав:

— Синку мій, Буратіно, шалапуте, ти живий-здоровий, — ходи-но швидше до мене!

Буратіно нарешті повертається додому разом із татом Карло, Мальвіною, П’єро та Артемоном

Несподівана з’ява Карло, його ціпок і насуплені брови нагнали жах на негідників. Лисиця Аліса поповзла в густу траву і там дала дьору, лиш іноді зупиняючись, щоб очухатися після удару ціпком.

Кіт Базіліо, відлетівши кроків на десять, сичав від люті, наче проштрикнута велосипедна шина.

Дуремар підсмикав поли зеленого пальта й поліз із кручі вниз, повторюючи:

— Я тут ні при чому, я тут ні при чому…

Та на стрімкому місці зірвався, покотився і з страшенним шумом та плескотом шубовснув у ставок. Карабас Барабас закляк на місці. Він тільки втягнув усю голову аж до маківки в плечі; борода його висіла, як клоччя.

Буратіно, П’єро та Мальвіна видряпалися нагору.

Тато Карло брав їх по черзі на руки:

— Глядіть мені, пустуни!

І клав їх за пазуху.

Потім він спустився на кілька кроків по схилу і присів над нещасним собакою. Вірний Артемон підвів морду і лизнув Карло в ніс. Буратіно тут же висунувся із-за пазухи:

— Тату Карло, ми без собаки додому не підемо.

— Е-хе-хе, — відповів Карло, — важкенько буде, та вже якось донесу вашого песика.

Він узяв Артемона на плече і, відсапуючись од важкої ноші, подерся нагору, де й досі, втягнувши голову й вирячивши очі, стояв Карабас Барабас.

— Ляльки мої… — пробурчав він.

Тато Карло суворо відповів йому:

— Ех, ти! З ким на старість зв’язався, — з відомими всьому світові шахраями, з Дуремаром, з котом, з лисицею… Маленьких кривдите! Соромно, докторе!

І пішов дорогою до міста.

Карабас Барабас, похнюпивши голову, подався слідом за ним.

— Ляльки мої, віддай!

— Нізащо не віддавай нас! — пискнув Буратіно, висовуючись із-за пазухи.

Так вони йшли, ішли. Проминули харчівню «Трьох пічкурів», де на порозі кланявся лисий хазяїн, обома руками показуючи на сковорідки, в яких щось шкварчало. Біля дверей туди й сюди, туди й сюди походжав півень з обскубаним хвостом і обурено розповідав про хуліганську витівку Буратіно.

Кури співчутливо підтакували:

— Ах-ах, який жах! Куд-кудах, який жах!

Карло зійшов на пагорб, звідки видно було море, подекуди вкрите тьмяними смугами від подмухів вітерця, біля берега — старе містечко піщаного кольору під гарячим сонцем і полотняний дах лялькового театру.

Карабас Барабас, стоячи за три кроки позад Карло, пробуркотів:

— Я дам тобі за ляльки сто золотих монет, продай.

Буратіно, Мальвіна й П’єро затамували подих — чекали, що скаже Карло.

— Ні! Якби ти був добрий, хороший директор театру, я тобі, так тому й бути, віддав би маленьких чоловічків. А ти — гірший за звичайнісінького крокодила. Не віддам і не продам, забирайся геть.

Карло зійшов з пагорба і, вже не звертаючи уваги на Карабаса Барабаса, ввійшов до містечка.

Там на безлюдному майдані непорушно стояв поліцейський. Від спеки й нудьги в нього обвисли вуса, повіки злиплися, над трикутним капелюхом кружляли мухи. Карабас Барабас раптом засунув кінець бороди в кишеню, схопив Карло ззаду за сорочку й загорлав на весь майдан:

— Тримайте злодія, він украв у мене ляльки!

Але поліцейський, якому було душно й нудно, навіть не поворухнувся. Карабас Барабас підскочив до нього, вимагаючи, щоб він заарештував Карло.

— А ти хто такий? — ліниво спитав поліцейський.

— Я доктор лялькових наук, директор славнозвісного театру, кавалер найвищих орденів, найближчий друг тарабарського короля, синьйор Карабас Барабас…

— А ти не кричи на мене, — відповів поліцейський.

Поки Карабас Барабас з ним сперечався, тато Карло, квапливо постукуючи ціпком по бруку, підійшов до свого будинку. Відімкнувши двері до напівтемної комірки під сходами, він зняв з плеча Артемона, поклав його на ліжко, з-за пазухи дістав Буратіно,