Дарина Гнатко - Катерина

Сказав це, а сам знову простягнув до неї руки, бажаючи чи то заспокоїти, чи… І Катерина, злякавшись самої себе, своєї слабкості, обернулась і побігла геть. Побігла берегом, відчуваючи на собі обпікаючий погляд темних панських очей. Бігла ж вона не до села, а за село, туди, де під березами лежав вірний рудоволосий Микола. А там упала на м’яку, шовкову травицю й застигла.

– Господи, що ж я наробила? – прошепотіла вона, торкаючись тремтливими пальцями палаючих вуст. А потім погляд упав на могилу Миколи, й очі наповнились сльозами.

– Прости мені, Миколо, – тихо промовила вона, опускаючи чорняву голову. І завмерла так, відчуваючи, як серце дзвенить, мов та кобза, від хвилювання й солодкого відчуття, яке опанувало її в обіймах пана. О, ну чому він не простий козак, не простий, а пан? Ну чому?

Замислившись, вона просиділа так деякий час, але в якусь мить відчула, що не сама під цими березами. Напружившись, Катерина різко обернулась, але навколо нікого не було. Відчула, як спиною пройшовся холод. Ізнов подумавши про той свій страх перед незнайомим страшним мерцем, на якого перетворився Микола, Катерина знову озирнулась.

І відчула, як крик застряг у горлі.

Під березами стояв сотник Яковенко.

* * *

Пройшовши місток, що сполучав між собою два береги річки, Криштоф Гнатовський, польський пан, геть мокрий від свого купання, купання гарячкуватого та несподіваного, попрямував до палацу.

Сюди, у ці мальовничі малоруські краї, такі пронизливо-чарівні, його привела не любов до тутешніх природних красот, а дещо інше. Це була втеча. Утеча від свого нещасного кохання. Від кохання до польської красуні, дочки князя Любомира Стадовського, Терези. Реготухи, блакитноокої чарівниці із золотавим волоссям, котра, граючись, порушила його спокій у Варшаві, а потім просто кинула, погодившись стати дружиною графа Якова Звяковича. А він, гордий і заможний граф Гнатовський, не тільки лишився з розбитим серцем, а й зробився посміховиськом на всю Варшаву, його рідне місто. І він просто втік. Можливо, це не гідно, не по-чоловічому, однак він просто не зміг залишатись у Варшаві, у місті, де жила зрадлива Тереза, де вона всюди з’являлась зі Звяковичем. І втік не до матері в Київ, а сюди, у маєток, що зостався йому від дядька. Щось було такого в цих Борисах, що раптово вчарувало його, ваблячи до себе з неослабною силою.

Так само, як ця юна дівчина, як ця Катерина.

Згадка про той поцілунок на березі, що обпік його кілька хвилин тому, примусила Криштофа знову нахмуритись. На відміну від дядька, який замолоду полюбляв кріпацьких дівчат, сам він ніколи не вирізнявся прихильністю до служниць. За тридцять років життя в нього, звісно, були жінки, але ніколи не було служниць. І єдиною, хто спромігся заволодіти серцем, була Тереза. Утім, про неї думати зараз не хотілось. Болючий образ із серця гнали вологі, золотаво-зелені очі на пів лиця, що дивились на нього з незрозумілою ніжністю, мов у саму душу заглядали, у саме серце, зганяючи з нього блакитні очі Терези.

Дійшовши до свого садка, що розкинувся навколо будинку, Криштоф спохмурнів іще більше. Побачивши сьогодні Катерину, він раптом зрозумів, що ця проста дівчина цікавить його, цікавить набагато більше, ніж йому б того хотілося. Він надзвичайно здивував себе самого, коли, уздрівши її на протилежному березі річки, поліз у воду, якоюсь силою змушений був припливти до неї, зачудувати й таку – зачудовану та заціпенілу – схопити в обійми та цілувати, певне, найсолодшим і найхвильнішим поцілунком у своєму житті. І як могло так статись, що поцілунок цієї невинної та вбогої дівчини схвилював його набагато сильніше від, неначе крадених, поцілунків у Терези, та цілування її холодних вуст? То були поцілунки з мармуровою статуєю. Цілуючи Катерину, він чи не вперше в житті позабув про все на світі.

– Вибачте, пане графе, – обірвав його думки глухуватий чоловічий голос, і, підвівши очі, Криштоф побачив перед собою високу постать свого управителя Максима Злотника. Худорлявий, досить привабливий, цей чоловік подобався йому своєю чесністю.

Він змусив себе відкинути думки про Катерину.

– Так, Максиме Петровичу.

І наступні декілька хвилин Криштоф чесно намагався вслухатися у слова Злотника про пожежу в одному з його сіл, але думки вперто повертались до неї, тієї ясноокої дівчини, яка мала дивовижне лице панянки й руки кріпачки.

– Скажіть, Максиме Петровичу, – пройшовши до будинку, раптом запитав він, обірвавши управителя на півслові. – А ви знаєте дівчину на ймення Катарина, нареченого якої нещодавно вбито?

Злотник здивовано заблимав.

– Катерину? Так… знаю.

– І що ви можете мені про неї розповісти?

Злотник зовсім розгубився.

– Вибачте, пане графе… але я не розумію…

Криштоф налив собі вишнівки, яку чудово готував старий прислужник його дядька, випив і замислено поглянув на управителя, подумавши враз, що вона ж, наливка ця, така сама п’янка, як і ті вуста, що він цілував допіру.

– Мене цікавить усе, що ви про неї знаєте.

Злотник кинув на нього здивований погляд і почав:

– Вона напівсирота, донька належного вам Гната Малька. Родина ця завбога, пане графе. Гнат жонатий удруге, там у них у маленькій хатці така прірва людей: два сини Гнатової дружини з родинами, їхній син, ще баба. Та ще ця Мальчиха, баба до біса злоблива…

Криштофу знову пригадались натруджені руки Катерини.

– Вона примушує Катарину працювати? – запитав він тихо.

– Ще і як, пане. Бідна дівчина не бачить світу Божого, від рання до смеркання трудиться.

– А як же батько? Дозволяє?

Злотник знизав худими плечима.

– Та, певне, що дозволяє. Цей Малько взагалі якийсь дивний чоловік, увесь час похмурий, та воно й не дивина при таких злиднях. Хоча… – оживився раптом управитель, – ось незабаром життя Катерини може змінитися на краще. Подейкують, що її має сватати відставний козацький сотник Макар Яковенко. Пан його мають пам’ятати, він був на похороні вашого покійного дядька.

Криштоф повільно обернувся до Злотника й пригадав того Яковенка, ще досить привабливого високого пузаня в літах із пишними козацькими вусами. Пригадав і відчув, що цей чоловік йому глибоко неприємний. Він уперто не бажав зізнаватись собі в тому, що то прояв ревнощів.

– І що, то правда? – запитав повільно.

– Та, певне, що правда, – відповів Злотник, – по селу вже давно славлять. Та й Катерині після смерті Миколи Галушки, я гадаю, нічого не лишається іншого, як вийти за Яковенка.

Криштоф напружився.

– Чому?

– Ну, хто її посватає? Дівка ж вона без посагу, хоч і вродлива дуже, цього в неї не забрати. Та не всі в нас парубки такі, як покійний Микола. – Злотник ще щось бубнів, та Криштоф уже не слухав.

То вона майже посватана! Нічого, окрім обурення та злості, ця новина в нього не викликала. Посватана, і хто ж посватав? Якийсь старий пузань? А вона ж така дивна, ніжна й тендітна! І що ж він сам може зробити, аби не допустити її шлюбу із цим сотником? Забрати у свої покої, як полюбляв робити це покійний дядько, у якого коханок було ого-го…

Коханка!

Перед очима знову, мов вимальовані вмілою рукою уяви, промайнули великі вологі золотаво-зелені очі, що дивились на нього замріяним і затуманеним поглядом, юне чарівне лице, підняте до нього, коли він цілував її з такою жагучою пристрастю, – і Криштоф зітхнув. Бо знав, що вона його зненавидить у ту мить, коли він примусить стати його коханкою, недарма ж так просила не губити честь.

– Пане!

У двері до кабінету Криштофа просунулась довга та велика голова в неохайній перуці старшого лакея Тараса.

– Так.

– До вас там гості прийшли.

Криштоф покривився.

– Хто?

– А козак Мирон Шуляка з дочкою, – позіхнувши, відповів Тарас, і Криштоф знову покривився, навіть на відстані зачувши сморід горілки, що вирвався з широкого тонкогубого рота Тараса. Сам затятий шанувальник випивки, дядько й лакеїв своїх попривчав до цієї кепської звички, і Криштоф тепер майже постійно бачив перед собою не зовсім тверезі