Дарина Гнатко - Катерина

червононосі лиця з поблискуючими очима під криво вдягненими перуками. – То як, пане Криштофе, гукати цього старого, а чи послати? – гикнувши, запитав Тарас.

Криштоф зітхнув.

– Мабуть, прийму. Запроси їх сюди!

Тарас хитнув червононосою головою.

– Так, пане, веду.

Криштоф поглянув на Злотника запитливо.

– Що це за козак такий? Ви його знаєте?

Злотник реготнув.

– А хто ж його, діда Шуляку ж то, не знає? Це, пане графе, такий дід, що без його уваги й бджола по селу не літає. Одного часу вони з вашим дядьком дуже стоваришувалися, подейкували навіть, що Шуляка мав намір посватати старому графові свою доньку Горпину, та не вийшло. А там і дружба охолонула.

Криштоф звів брови.

– То що, її зараз мені будуть сватати?

Злотник не розсміявся, але його губи дриґнули.

– Хтозна, від цього діда можна чекати чого завгодно. А взагалі, коли вас цікавить моя думка, то маю сказати, що дід Мирон не надто приємна людина. Пліткує забагато, усе щось винюхує, нишпорить… – Він не договорив, тому що двері широко відчинилися та з’явилась п’яна постать Тараса в пом’ятій бруднуватій лівреї, а за ним повагом зайшов неймовірно худий і високий літній чоловік у вишитій сорочці, білій свитці й червоних шароварах, і Криштоф упізнав цього старого, який вертівся то на похоронах у дядька, то розмовляв із ним біля вбитого нареченого Катерини. За ним до кабінету повагом уплила висока повновида молодиця з товстою русявою косою, оповитою навколо гордовитої голови.

Тарас п’янувато всміхнувся.

– Козак Мирон Шуляка та козачка Горпина Миронівна, – промовив він, і було чутно, як заплітається в нього язик. Потому задки відступив, а відступаючи, зачепивсь об поріг і мало не випростався на повен зріст.

Криштоф провів його похмурим поглядом.

– Пане графе, – почав слебезувати дід Шуляка, кланяючись. – Ви вже пробачте старому козакові його зухвалість, та ви в Борисах уже з місяць, а моя донька до цього вас іще не бачила, а жінки ж бо, знаєте, які сороки допитливі. – Дід реготнув. – Та і я з вашим дядьком добре товаришував.

Криштоф відповів похмурим поглядом.

– Справді? То проходьте, друзі дядька – мої друзі.

Він поглянув на Горпину Миронівну. Вродлива, ще досить молода, приблизно його віку, із великими, навіть дещо випуклими очима прозорої блакитно-сірої барви. Вона досить приваблива та спокуслива жінка, і, зустрівшись поглядом із її знадливими очиськами, Криштоф відразу ж завважив, як у їхній глибині яскраво загорівсь призивний, відвертий вогник.

Вона простягнула йому руку.

– Для мене велика честь познайомитися з вами, пане графе, – промовила, а радше промуркотіла Горпина, й усміхнулась спокусливою усмішкою впевненої в собі жінки. Криштоф узяв у руку її білосніжну, випещену й пухку ручку та нахмурився. Гостро, до болю гостро пригадалися йому інші, загрубілі, шершаві та подряпані ручки, що торкались його лиця з невимовною ніжністю ще годину тому.

– Навзаєм, Горпино Миронівно, – дещо різкіше та непривітніше, ніж збирався, відповів він, не поцілувавши тієї пухкої руки, а тільки ледь помітно стиснувши й помітивши розчарування, що промайнуло у випуклих очах. – Прошу, влаштовуйтесь!

– Дякую.

Наступну годину Криштоф провів, вислуховуючи завзятого у словах козака Шуляку та час від часу ловлячи на собі погляди його дочки, яка так і сочилась спокусою. Але він удавав, що не помічає цього зазивного зваблювання. Іноді він обертався до гостей спиною, знову й знову його погляд повертався на берег, де він тримав в обіймах просту сільську дівчину та втрачав розум.

5

Поглянувши на перекошене від люті лице Макара Яковенка, Катерина мало не закричала й хутко скочила на ноги. А потім, здивована, відступилась, із острахом дивлячись у налиті кров’ю, вирячені очі.

– Що вам потрібно? – запитала вона, помітивши, як тремтить голос. – Чого шпигуєте за мною?

Яковенко засопів, а потім рикнув:

– А що, я тобі заважаю? Га, Катруню? Заважаю лизатися з панами та вдавати із себе святу невинність?

«Він бачив, як я цілувалася з паном», – із жахом подумала Катерина, удивляючись, як гладке, угодоване лице сотника повільно червоніє від люті, що його переповнювала.

– Чого мовчиш? – гаркнув знову сотник, і Катерина ледве втрималась, щоб не гайнути геть.

– А що мені вам казати?

– Що обманюєш, святу із себе робиш, а з панами он як…

Катерина норовисто закинула голову.

– А вам що до того?

Яковенко почервонів ще більше.

– Мені що? Ах ти ж, душа блудлива. Мене, який сватає тебе, злидню нещасну, ти гониш, тікаєш від мене, наче від прокаженого, а сама он яка! Гадаєш, як молода, то я й попсовану візьму?

– Не візьмете, я тільки вдячна буду!

– Мовчи! – Лице сотника перекосилось. – І затям, Катерино, що як я ще раз побачу тебе з тим недобитим ляхом, то…

– Та йдіть ви, знаєте куди? Хто ви мені такий? – перебила його Катерина, і, не бажаючи більше вислуховувати образливих слів цього зовсім чужого чоловіка, обернулась та побігла до села, геть забувши про корито з відрами. Гірка образа стискала груди, а очі обпікали сльози, і зовсім не хотілося йти додому, туди, де порядкувала мачуха.

Килина стояла біля тину та, лускаючи насіння, про щось залюбки завзято пліткувала з тіткою Мариною Кирилихою, коли Катерина, бліда й заплакана, добігла до двору. Кирилиха так і вп’ялася поглядом у розгублене лице, обдивившись із ніг до голови, мов чуючи довгим своїм, гачкуватим носом, що сталося з нею щось особливе.

Мачуха спохмурніла.

– Ти чого? Де була? Де корито з одежею? – ураз накинулась вона на Катерину, мов шуліка.

Катерина спіткнулась.

– Біля річки… забула.

Мальчиха недобре зіщулилась.

– Ну, то чого ж витріщилась? Іди забирай, поки не потягнув хто. Я ж тебе послала діло робити, а ти де вешталась? Іди, чого стала?

Катерина мовчки обернулася й пішла до річки. Сил бігти в неї вже не було. А в спину їй котився голос тітки Кирилихи.

– Дивна вона якась у вас, Климівно.

Килина важко зітхнула.

– І не кажіть! Узялося ж нещастя на мою бідну голову. Робити нічого не хоче, нагаїв на неї треба, бо ж як сонна муха. Та ви ж самі бачили: ціла хата ледащів на моїй шиї, продиху немає…

Більше Катерина не чула, та й того вистачило, щоб здригнутись. Прийшовши до річки, вона відшукала мачушину сорочку й почала полоскати одежу, намагаючись не згадувати того, що відбулося з нею на цьому місці. І вона виполоскала половину корита, коли з боку панських садів зачулися голоси. Серце вмить нерівно забилось у грудях, і, швидко піднявши голову, вона побачила, як до містка наближається… ні, не пан Криштоф, а дід Шуляка, та не сам, а з дочкою.

Катерина покривилась і зачаїлась біля річки, біля рідкого куща смородини. І несе ж важка година цього старого пліткаря, усе немає йому спокою. Катерина дуже сподівалась, що дід Шуляка з Горпиною пройдуть повз, не помітивши її. Та не так сталось, як бажалось. Довгий ніс діда, мов почув її присутність, зарухався й повернувся в її бік.

– Катерино, – вигукнув він своїм неприємним і пронизливим голосом так гучно, що з очерету вилетіла зграйка качок. – Гей, дівко, а ти чого там ховаєшся?

Катерина кинула на нього похмурий погляд.

– Нічого я не ховаюся.

– Ну-ну. А тебе наш сотник шукав…

– Знайшов уже.

– Ага. – Дід Мирон помовчав, поглянув на дочку, а потім, мов не терпілось йому хутчіше вихвалитись, запитав. – А чи знаєш ти, дівко, де ми зараз були?

Катерина байдуже відвернулась.

– Звідки ж мені знати?

– У пана Криштофа ми були, – переможним голосом відповів Шуляка так, неначе хотів ще й у долоні заплескати. – Чула, дівко?

– Чула, не глуха.

– Ну, то слухай далі, щоб не було більше дурниць. Пан дуже вподобав Горпину, запросив нас іще раз завітати, коли буде нагода. Отож-бо, ти, Катре, покинь мені навіть думати про пана, зрозуміла?..

– Батьку, – перебила його Горпина, позіхнувши та кинувши на Катерину зневажливий погляд. – Ну що