Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

За браком вертольоту Олексій був щасливий, виявивши за рогом «Джип пажеро» другої свіжості, без номерів, із затемненими вікнами. Ключ запалювання був у замку, і машина завелася з півоберта.

Олексій раптом зрозумів, що він босий, і штани на ньому ледь тримаються через його худорбу й відсутність ременя.

«Вагу потім наберемо і зі взуттям визначимося», — подумав він, поклав автомат на коліна, а пістолет на шкіряне пасажирське сидіння, натиснув на газ і, вибивши ворота, рвонув униз по дорозі.

Він без проблем проїхав на блатній машині чотири чи п’ять чеченських блокпостів, де бородаті, обвішані всіма видами зброї мужики незмінно привітно махали йому руками. А коли махати перестали, почавши не дуже влучно стріляти (отже, росіяни), зупинив джип посеред роздовбаної дороги. Різко вискочив і став поряд на коліна з піднятими руками, щосили загорлавши: «Я свій, свій!».

Йому знову пощастило. Його почули.

Згодом з’ясувалося, що бабця, яку він убив, була тещею Бараєва по першій дружині, а очкарик, гордість сім’ї, випускник московського Першого медичного й перспективний хірург (дуже престижна й прибуткова професія, на Кавказі особливо), був молодшим братом бандита. На пишних велелюдних похоронах Бараєв заприсягся знайти російського американця хоч на краю землі. Знайти й помститися цьому «шакалу»!

Ось на цьому місці читач, який усе життя насолоджувався гарною літературою, можливо, замислиться, навіщо йому читати цю х…рню і навіщо автор псує книгу й образ, опускаючись до рембування героя.

У літературі, якою розпещений читач, герой ніжний, жалюгідний, рефлексивний, фізично слабкий, морально виснажений і дивиться на все «очима клоуна». Там усе, як у житті, де гарні хлопці гуляють із дівчатами по мосту, а їх убивають пострілом у спину.

Гарні хлопці вкрали п’ять копійок, а їх саджають за мільйон. У реальному житті часто-густо трапляється, що один поганий хлопець може вбити, посадити у в’язницю, заморити голодом, кинути в топку війни мільйони гарних людей, нацькувати одне на одного цілі країни й народи — і йому за це нічого не буде. Більше того, мільйони тих, хто вижив, боготворитимуть його навіть після його смерті, довічно обиратимуть на царство й битимуть камінням усіх, хто говорить про нього правду. Усіх, хто взагалі говорить правду.

Починаючи з найголовнішої книги — Книги Буття, — гарних людей розпинають і через століття, і це вимушене чи добровільне непротивлення злу насильством давно стало чи не найголовнішим законом їхнього короткого життя.

А коли позитивному раптом, через хворобу голови, успадкованої від автора, припече, наприклад, убити гидку старушенцію, яка «над златом чахне», а заразом перевірити, «чи твар він тремтяча», він наступним ударом убиває «сестру її Лізавету». В усьому зізнається і страждає решту життя, намагаючись очиститися від духовної скверни в товаристві ще більш людяної дівчини Соні.

Однак часом трапляються серед читачів і такі, яким страшенно не до душі раз-у-раз читати, як гарні хлопці проводять життя в зінданах і смиренно чекають, коли їм відріжуть не тільки пальці, а усе інше по черзі.

Олексій, навіть якщо він узагалі й був іноді гарним хлопцем, хоч убий не любив проводити час у холодній смердючій ямі. Він цю справу просто ненавидів, так, що «їсти не можу». Він виріс на глухій московській окраїні, на тушинській вулиці Свободи, і завжди бив першим, незалежно від розміру, ваги й віку супротивника, знаючи, що перша кров (із носа) може багатьох, навіть дуже крутих і дуже сильних, напоумити й остудити.

Можливо, читач дорікне й тим, що, мовляв, герой, бачте, не справжній журналіст, що він порушив моральний кодекс журналістики, узяв до рук зброю й т. д., про що товкмачать їм на першому курсі цієї неіснуючої в природі науки. Так, не справжній журналіст. Так, він політично не коректний. А чи не пішли б ці читачі лісом із усією цією лабудою?

Олексій любив життя, любив дружину й сина і хотів вижити й повернутися додому. Навіщо відмовляти йому в цьому дивному бажанні, навіть якщо він журналіст? Скільки журналістів залишилися б живими та здоровими, якби в Іраку, Сирії, Афганістані та інших чорних дірах вони не йшли, як барани, на забиття, а боролися б за своє життя до кінця, як мужики?

Олексію набридло сидіти в ямі й бути об’єктом знущань дикунів, і, так, він узяв і вбив трьох із них і вибрався на свободу. Тож не будемо його й автора за це засуджувати.

Якась найвідданіша читачка тихо скаже: так не буває, або — так буває в поганому індійському чи в гарному американському кіно про Рембо. А як, б…дь, буває? Нехай він сидить у ямі? Нехай йому, як барану, глотку переріжуть, і всі журитимуться й хвалитимуть автора за гірку «правду життя»?

Звісно, якщо повернутися до цього епізоду й уважно прочитати його ще раз, пліз, то можна помітити, що з трьох убитих героєм відносно безневинною жертвою, можливо, і була та «бабця Ізергіль». Так, звісно, в її руках була сокира, але, може, вона йшла колоти дрова, як жінки роблять усе життя в їхній культурі.

Адже він міг не вбивати її. Просто навести ствол, налякати, щоби вона випустила сокиру, — і все.

Але герой цього не робить. Він холоднокровно стріляє в лоб своїй Лізаветі. Більш того, в пропонованих обставинах він не просто її вбив, він хотів її вбити, що й зробив. Після того, що з ним сталося, він якраз і палав бажанням у цьому населеному любителями шашликів-машликів пункті вбити кожного, хто потрапить під руку. І йому тепер із цим злочином проти людяності жити. Як лейтенанту Вільяму Келлі зі своїм Сонгмі[26].

Ну а коли ще трохи підняти завісу таємниці над аж ніяк не мирним минулим героя, то виявиться, що це взагалі були не перші люди, чи нелюди, яких він убив.

Олексій не любив розповідати про свою службу в Афганістані, казав, що служив у штабі, підхопив жовтуху, був комісований — і все.

Він ніколи нікому не розкаже, що перед відправкою в Афганістан у 1988 році його протягом двох місяців в Акваріумі й у полі, на базі Рязанського повітрянодесантного училища навчали вбивати людей, що в жодному штабі, незважаючи на «п’ятірку» з фарсі, він ані дня не служив.

А служив він у спецназі армійської розвідки й полонених допитував «теплими» або навіть «гарячими» на полі бою, як навчали, — за допомогою кулака, чобота, ствола, ножа й запальнички, щоб не сказати зайвого та не перетворити цілком позитивного до цього епізоду героя на доктора Менгеле.

Олексій ніколи не