Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тому він вибрався із зіндана так, як зміг, убив свою класичну бабцю, як зміг і хотів, чим дав, принаймні не надто вимогливому, читачу можливість і далі з інтересом стежити за тим, «як розвиваються долі героїв, які припали нам до душі».
Відтоді збігло чимало води. Олексій поїхав в Америку, змінив громадянство й у Росії більше не з’являвся.
Бараєва через рік судили в Москві за тероризм, але з певних причин визнали невинним. Олексій на суд не приїхав, його ніхто не запрошував, і за процесом він не стежив.
Бараєв став одним із перших бандитів, які перейшли на бік Рамзана Кадирова після того, як батько останнього, Ахмат Хаджі, був убитий — підірваний на стадіоні в Грозному за дивних обставин.
На той час Кремль обрав тактику чеченізування конфлікту й, власне, зробив ставку на один клан, який розправився з багатьма непідвладними Кремлю й до співпраці примусив теж багатьох. Тисячі бойовиків вийшли з лісу й долучилися до фактичної армії Рамзана, що формально підпорядковувалася Кремлю, а насправді допомагала встановити авторитарну владу в республіці, яка існувала та далі існує на гігантську кремлівську контрибуцію.
Своєю чергою, на знак лояльності Кадиров заприсягся у вірності Кремлю й послав сотні своїх бойовиків воювати на схід України на боці так званих сепаратистів.
Олексій був чудово про це поінформований. Чого він до часу не знав, то це того, що його грізний «кровник», тепер уже підполковник МВС Росії, Шаміль Бараєв у січні 2015 року керував чеченським батальйоном і де-факто штурмом Краснокам’янського аеропорту.
Глава V. Снайпер Сергій
1 грудня 2013 року. Київ
Олексій навіть не лягав спати, розбираючи й редагуючи фотографії — ті, що не відправив у редакцію, — так, про всяк випадок, для себе. Насправді він знов і знов повертався до фотографій Ніки, які зняв уночі. Переконував сам себе, що просто хоче подивитися ще раз, чи не помилився, чи послав для публікації справді найкраще. Виходило якось недуже переконливо. Навіть для себе самого.
Він раптом знову відчув той хвилюючий холодок від доторку долоньки Ніки. Коли вони бігли безлюдним Хрещатиком до Європейської площі, вона зупинилася, захекавшись, і вперлася обома руками йому в груди, переводячи подих.
Олексій заплющив очі й знову почув її соковитий грудний голос, її сміх.
Він різко підвівся з нерозібраної постелі, пройшовся кімнатою, відкоркував пляшечку віскі з міні-бару, поставив її на стіл, навіть не пригубивши, дістав із кишені телефон і почав швидко набирати повідомлення.
«Не хвилюйся. Я в порядку. Люблю тебе».
Потім знайшов у списку свого головного адресата — Ксюшу — і відправив повідомлення.
До маршу протесту на Хрещатику лишалося сорок хвилин. Олексій почав збиратися.
Чи ви колись чули, як кілька сотень тисяч людей співають хором? Гімн своєї країни. Тримаючи руку на серці.
Стільки народу на вулиці Олексій не бачив ніколи в житті. Порахувати було неможливо. Напевне, близько мільйона, якщо не більше. Весь Хрещатик, від початку до краю, весь майдан Незалежності, чи просто Майдан, були запруджені людьми. Над головами майоріли десятки тисяч синьо-жовтих знамен.
Безжальний кровожерний «Беркут» з усіма своїми заборолами, кийками та шитами, що під покровом останньої листопадової ночі «героїчно» відвоював Майдан у п’яти десятків беззбройних студентів, щез. Як банда вбивць зникає з місця злочину, замітаючи сліди, так і він розчинився в безлюдних ранкових вулицях задовго до того, як нескінченна людська колона досягла Хрещатика, спускаючись бульваром Тараса Шевченка.
Протягом наступної години демонстранти зайняли практично весь центр міста й могли б легко викинути тремтячих від страху мешканців будівель президентської Адміністрації на Банковій, якби схотіли. Але замість цього вони дійшли, як і обіцяли, до Майдану і, зупинившись, хором заспівали свій гімн, а на Банкову вирушила лише невелика група молоді.
Олексій пережив дивовижне, до мурашок, відчуття, коли на Майдані почали співати. Співав не лише весь Майдан, співав увесь Хрещатик, усі прилеглі провулки й вулиці. Не якусь мутну сталінсько-путінську тухлятину, а справжній гімн, який не вчать навмисно до нагородження, а знають назубок, як «Отче наш».
Одразу відчуваєш серцем, кров’ю країну, батьківщину, зв’язок, народ, історію, а не порожній загальник. Гімн вільних людей, а не рабів безголосих. До мурашок, до клубка в горлі…
Здавалося, у ці хвилини все місто співало, усе це ненависне донецько-кремлівському прокуратору місто.
От ви в Росії хоч раз бачили сто тисяч чоловік чи хоч п’ятдесят тисяч, які хором співають національний гімн? Чи спостерігали там хоч одну, байдуже, якого розміру, групу людей за цим сакральним (без сміху) заняттям?
Ну, хіба що по телеку, разів чотири на рік, у виконанні державного хору з трьох-чотирьох сотень шахраїв та злодіїв, більшість яких навіть слів не знають.
Будь-яка нормальна влада, побачивши мільйон протестувальників на вулиці, одразу пішла б у відставку, та тільки не влада бандитів. Вона мала спершу порадитися зі «смотрящим» у Москві. Порадилися. Сказали триматися. Сказали, допоможуть. Почали шукати проти лома інший лом. Довго вважали, що знайшли…
Коли закінчили співати, Олексій знімав, як дівчина спеціальними фарбами малювала на щоці молодого хлопця студентського віку жовто-синій квадратик.
«Авжеж, — подумав Олексій, — наші швидше х…й на паркані сусіда намалюють, аніж триколор на своїй щоці».
Олексій вихоплював телевіком обличчя тих, хто співав, — і не міг зупинитися. Знімав усіх підряд. Кожен типаж здавався цікавішим за попередній.
Перший день грудня випав теплим, радісним, святковим. Здавалося, ось-ось усе вирішиться якнайкраще, правильно і, головне, мирно. Цього дня навіть сама київська влада, навіть їхні московські куратори навряд чи могли собі уявити замість людських рік на вулицях Києва ріки крові по всьому Донбасу. Але в Кремлі вже почали готуватися до того, щоби таку греблю відкрити.
— А мене не хочете зняти? Чи одного разу вистачило? — жіночий голос, знайомий, здавалося, усе життя, пролунав за його спиною.
Як вона знайшла його в цьому океані облич? Яка дивовижна випадковість! Олексій не знав, що сказати. Він мовчки дивився в устричні очі цієї гарної дівчинки, яка в сонячному світлі була й пізнаваною й водночас непізнаваною. І вона, не відриваючись, дивилася йому в очі, наче чекала питання або радше відповіді на питання:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аеропорт», після закриття браузера.