uriev - Шість оповідань, uriev

 — Зайшов чайку наколотити, — знизую плечима, намагаючись збагнути дивне враження, що охопило душу від вигляду різко почорнілих Кіріних очей.
 Такого дивного ефекту раніше спостерігати не доводилося. Раптовий перехід від лагідного, злегка розсіяного погляду, до нескінченної темряви ніяк не бажав піддаватися осмисленню.
— Бач, повадилися!
— Йду вже, йду.
 Відблиск безпросвітної інфернальності заворожив настільки, що думка про нього не дає спокою. Але намагаєшся відганяти похмурі здогадки і мислити про хороше.
 Про тендітність, про ніжність, про затримане, але все ще можливе цвітіння.
 Напевно, Кіря десь у глибині душі сподівається, що рідні одного разу прийдуть. Сумує, от і продовжує настирничати. Та ось, чомусь ніяк не приходять.
 У дивних, напівсонних фантазіях, підживлених нейролептиками, здається, ніби Кіря щось на кшталт містечкового Мауглі. Із самого дитинства тут. Тому так пристрасно цікавиться тим, що знаходиться за межами замкнутих приміщень, поза знайомими коридорами та сходами. З вражаючою цікавістю вивчає візитерів і кожного новачка. Сподіваючись через них розкрити таємницю світу, прихованого за межами лікарні.

 Якби я був «постійником», розповідав би цю вигадку новоприбулим. З найдрібнішими подробицями. Протиставляючи власну «піднесену» версію дешевим вигадкам про безсердечних батьків і злу бабусю.
 А може Кіря намагається зрозуміти, де пролягає різниця між пацієнтами і гостями, в чому відмінність? Чому одні замкнені в лікарні, а інші вільно приходять і уходять. Чому «тим» все дозволено, а «ці» таких привілеїв позбавлені?
 Усе це, звісно, порожні домисли. Наші фантазії зазвичай далекі від реальності. І чому Кіря чинить саме так, а що думає насправді — нікому не відомо.

*
 Одного разу виникла нестандартна ситуація.
 Гість, що вже розпрощався з хворим родичем і втомився від гнітючої місцевої атмосфери, бажав якнайшвидше піти, але от невдача — медичка, яка чатувала вхід, кудись запропастилася. Коли без неї ні увійти, ні вийти.
 Тут ще дивні хворі стирчать поруч, чайок колотять. То переглядаються між собою, то дивляться голодними очима. Ніби роздумуючи, під яким соусом з'їсти.
 І без того перебуваючи не у своїй тарілці, прибулець починає помітно нервувати.
 Від явних страждань, що відбилися на його обличчі, мені спадає несподівана думка:
— Хочете, відкрию?
 Складного в цьому нічого немає. Хоча кнопка магнітного замка не розташована на видноті, знайти її великих труднощів не становить. Відвідувачі просто побоюються самовільничати.
 — Хіба так можна?
 — А сенс втрачати час? Ви не хвилюйтеся. Якби я хотів втекти, давно так і зробив би. Просто випущу вас.
 — Ні, краще почекати, — ясна річ, людина від пропозиції хворого злегка губиться. Мало що.
 Але мені вже не терпиться скоріше спровадити стороннього.
 — Та, не переймайтеся, — натискаю кнопку, відкриваючи магнітний замок. — Ідіть собі.
 У Кірі навіть обличчя витягнулося від подиву. Мабуть, не було уявлення, що так можна. Не за чиєюсь вказівкою, а просто, за власним бажанням.
 Розгублено потупцювавши на порозі, але усвідомивши, що нічого страшного не трапиться, гість поспіхом йде, щільно прикривши за собою двері.
 Ми з Кірею залишаємося в кімнатці наодинці. Рідкісний момент, іншого такого може й не виникнути.
 Дивимося здалеку і чомусь очей одне від одного відвести не можемо.
 Треба б піти, поки медсестра не застукала і не влаштувала виволочку через зниклого відвідувача. Ось тільки йти бажання немає. Та й не для того я позбувся свідка...
 Навпаки, хочеться побути з Кірею наодинці. Милуватися миловидними рисами обличчя. І ні про що більше не думати.

 Ситуація виникає незручна, але приємна. Душа мнеться, проте наполегливо тягнеться до об'єкта бажання. Роблю кілька кроків назустріч.
 Кіря стоїть насторожено, не рухається. Дивиться цими своїми очима. Чекає — що далі?
 Більше не можу стримувати потяг. Підступаю впритул, торкаюся кінчиків тонких пальців, відчуваючи приємне тремтіння від першого дотику. М'яко забираю з рук кухоль, ставлю на стіл.
 Сам то я хоч розумію, хай не до кінця, що роблю. А от із Кірею що відбувається — чому щоки червоні? Чому не йде?
 Спостерігаючи за виразом обличчя й особливо очей — як себе поведе, як відреагує?.. обережно обхоплюю талію — помітно бентежиться, а в очах відбивається первісний страх.
 Ну, будь що буде!
 Притискаю стегна до себе, нахиляюся для поцілунку.
 Від несподіванки у Кірі навіть рот розчинився. Показалися жовтуваті, злегка надщерблені, маленькі зубки. Очі інстинктивно заволокло паволокою.
 Слабке відчуття чужого дихання, легкий дотик губ...
 Кіря, ніби отримавши удар струмом, різко розриває злиття — з коротким зойком відштовхує мої руки, виривається з обіймів. Вилітає в коридор і кидається навтьоки.
 Усе відбувається буквально за одну мить. Любовне сп'яніння, не знайшовши виходу, назад впливає на нервову систему. У голові виникає шум, в очах темніє, серце важко калатає.

 Мабуть, організм, перенасичений впливом ліків, не витримав додаткового струсу від різких емоційних гойдалок. Єдина думка — скоріше б дістатися до своєї палати.
 Шукати довелося практично навпомацки. Усі ці двері в коридорі такі однакові. Насилу подолавши справжні й оманливі перешкоди, знайшов потрібну кімнату.
 Впав на ліжко і ненадовго забувся.
 

4

У нашому крилі немає «Наполеонів» та інших «геніїв», що малюють дикі абстрактні картинки із позивами до вбивства, яких зазвичай показують у псевдодетективному кіно. Можливо, подібних персонажів тримають в іншому місці — лікарня має багато корпусів. Але цікаві люди і тут трапляються.
— Ось, наприклад, лікар, — до свідомості доносяться міркування одного зі співпалатників. — Чи є він авторитетом?
— Безумовно, — засвідчує другий голос.
— Особливо в нашій, так би мовити, спільноті. Але скажіть мені, що таке у нього з обличчям?
— Випиває, — з деякою навіть прикрістю підказує співрозмовник.
— Ну, не скажи. Коли пише, руки помітно тремтять. Судячи з усього, не просто випиває, а відчайдушно накидається. Став би справжній авторитет так прикладатися до пляшки? Значить, немає тієї впевненості. Та й у стінах закладу він може й авторитет, але вийди назовні... виходить нічим від інших і не відрізняється. Банально — особисте життя налагодити не може.
— Тобі почому знати? — роздратовано перериває пишномовну промову третій сусід.
— Так на обличчі все написано, — одразу знаходиться «бувалий».
 Хіба я сказав цікаві? Просто обмовився. Типові обивателі середнього віку. Такі самі, один в один, сидять літніми вечорами у дворі за столом, ріжуться в доміно та обговорюють високу політику. Відчуття, ніби дехто з них, поки викладали кісточки, настільки загралися в цю одноманітну й нудну гру, що й життя мимоволі стало відразливим.
— З іншого боку — робота справді важка. Сам посуди — все з психами та з психами. Кому не захочеться в такій ситуації душу підлікувати?
 «Бовдур», виходить, не такий уже й простак. Зарано я на сусідів ярлики розвісив, особливо не розібравшись. Те саме вийшло і з Кірею...