uriev - Шість оповідань, uriev

Все, що сталося, яскраво спалахує в пам'яті. З дитинства не відчував такого пекучого сорому. От наробив дурниць!
— Це як приклад, — не став сперечатися «бувалий». — Щоб краще пояснити думку. Особисто до лікаря у мене жодних претензій. Мужик порядний. Хоча б розбирається у своїй справі, на відміну від...
 «Бувалий» несподівано затих. Чи то думка про некомпетентність надто близька йому особисто, чи то зворотно екстраполював свою теорію на лікаря і раптом впевнився, що той насправді не такий уже й великий фахівець, яким здається.
 Зрештою, чи має пацієнт, навіть досвідчений (а деякі з місцевих настільки обізнані в психіатрії, що самі кому завгодно можуть надати консультацію), достатньо знань у питанні власної недуги, щоб визначити реальні здібності лікаря. А якщо ні, то доводиться просто покладатися на ескулапа. Тобто на вдалий випадок, везіння.
 І якщо раптом лікар лише здається кваліфікованим, але насправді таким не є, тоді що з цього випливає? Наше лікування — чиста лотерея. Навіть помилкова терапія може дати тимчасові позитивні результати, але в підсумку зробить тільки гірше і тоді...
 Від подібної маячні мене охопив легкий приступ паніки. Головне, що вдалося після всього зрозуміти — більше не хочу бути хворим, надто виснажливо. Бажаю зцілитися.
 Зациклившись на власних думках, не одразу усвідомив, що «бувалий» принишкнув не через високі роздуми. Просто в коридорі відбувається якась метушня. Звідти долинають хрипи, крики, добірна лайка. І триває це непристойно довго.
Сусіди по палаті мимоволі прислухаються, але не поспішають відчиняти двері. Чомусь не бажають поцікавитися, що відбувається.
 Передчуваючи недобре, сідаю на ліжку.
— Що таке?
— Знову напад, схоже.

— Ох, бідолаха...
Переводжу здивований погляд з одного на іншого — невже Кіря?
 — Ах, ти сучара! - раптом волає хтось в коридорі. По голосу упізнаю медсестру. Одну з тих, кого складно вивести з рівноваги.
 Сам не зрозумів, як схопився на ноги.
— Не варто, хлопче. Краще тобі цього не бачити.
 Не слухаючи добрих порад, поспішив у коридор. А там — справжнє зібрання. Хто міг і кому цікаво, висипали з кімнат, з азартом спостерігаючи, як троє медичок відчайдушно намагаються вгамувати озвірілого хворого.
 Ситуація досягла піка — вже ніхто не стежить за дотриманням правил поводження з пацієнтами. Відбувається натуральна бійка — медсестри луплять куди попало, валять на підлогу, накидаються зверху.
 Але хоч Кіря і виглядає кволо, впоратися зі сплеском люті в них не виходить — верещить, дряпається, кусається, відбивається руками і ногами.
 Тільки, здається, притиснули до підлоги і ось-ось доб'ються успіху, як буквально розлітаються на всі боки. Одна, відсвічуючи синцем від зубів на щоці, насилу встає на ноги. Друга намагається відповзти подалі від епіцентру буяння, стогнучи й притискаючи рукою низ живота. Третя скиглить під стіною, притримуючи долонею перебиту руку.
 Кіря поводить поглядом округи, очікуючи наступного нападу. А очі абсолютно чорні — нічого не бачать і не розуміють.
 В приміщення вривається пара санітарів, міцні хлопці. З ними точно не злагодити. Але Кіря продовжує чинити опір незважаючи ні на що. Хоча сили помітно покидають.
 Виривається наостанок, волає щосили — чи то виття болю, чи то крик душі. Це вже останній сплеск, за яким слідують конвульсії, піна на губах. Тіло обм'якає.
 Медики одразу підхоплюють Кірю під руки й коліна. Мерщій переносять на ліжко.
 Місцевий світ одразу повертається до порядку. Медсестри, швидко оговтавшись від болісних відчуттів, квапляться доглянути за Кірею. Одна поспішає в палату, друга — за ручним апаратом вентиляції легенів. Жінці із понівеченою кінцівкою медбрат швидко накладає шину.
 Хворі розходяться — вистава закінчилася.
 Перебуваючи в стані, близькому до шокового, відповзаю назад на ліжко. Сусіди по кімнаті, побачивши вираз мого обличчя, переглядаються між собою, але мовчать.
 Буквально годину тому ми з Кірею стояли в приймальні наодинці, і я навіть на щось розраховував.    Після всього побаченого складно зрозуміти на що саме. Імовірно, знову сподівався знайти сім'ю, зустріти кохання. Тільки місце поплутав і час. Погрався один із вогнем. Куди поліз, навіщо?
— Часто це з нею... тобто з ним?
— Буває, прихопить, — за всіх відповідає «мовчун».
 Хоч і суворо до Кірі ставляться. Виходить, неспроста.
 От же ідіот! Життя не втомлюється давати уроки.
 Наступного ранку Кіря виглядає майже як зазвичай, хіба що ще більш тихо, задумливо, забито.
 Але я, звісно, намагаюся триматися тепер на відстані.
 Протягом дня відчуваю іноді на собі чужу увагу. То в їдальні, то в коридорі. Озираюся — точно, це Кіря дивиться здалеку. А погляд такий, ніби відчайдушно силиться щось зрозуміти, проте ніяк не виходить.
 Поспішно відводжу очі. Вистачить одного нервового зриву на совісті.
 Та й взагалі мені тут не місце, це зрозуміло. Досить жити химерними фантазіями. Треба сконцентруватися на лікуванні.

*
— Набагато кращий вигляд маєте, — похвалила літня медсестра, що заспокоювала мене в перший день і вдало вийшла на зміну вже після бунту. — Помітна усвідомленість у погляді, немає тієї переляканості. Йдете на поправку.
 Справді — ін'єкції, які потужно і приємно впливають на організм, давно скасували. Лікування обмежилося прийомом різноманітних пігулок. Але їхня кількість звелася останнім часом до трьох найменувань.
 Лікар ситуацію підтвердив.
— У нас є практика — відпускати видужуючих додому на вихідні. Дати можливість спробувати себе в знайомій обстановці. Щоб зрозуміти, наскільки людина готова... або поки що не готова...
— Невже час? — навіть не віриться.
 З іншого боку — трохи страшно. Можливо, вдома на мене все ще чекає всяка чортівня.
— Чому ви дивуєтесь? Спостерігається явне поліпшення стану. Але я розумію побоювання. У п'ятницю, після процедур, вас випустить медсестра, вона ж відпустить необхідну кількість препаратів. А вранці в понеділок повернетеся. У крайньому разі, якщо відчуєте себе вдома незатишно — можете приїхати раніше. По суті, коли завгодно. Як ви на це дивитеся?
— Тоді гаразд. Згоден, звісно.
— От і чудово.
 Лікар виписав рецепт.
— Коли медсестра буде ввечері видавати ліки, — сунув мені аркушик у руки, — обов'язково звіртеся з папірцем, перерахуйте кількість. Щоб потім не схаменутися. Впораєтеся?
 — Звичайно.
— А на звороті мій особистий номер. Про всяк випадок. Якщо відчуєте тривогу — одразу зателефонуйте. У будь-який час.
 — Дякую.
*