Rada Lia - Це сталося в Парижі, Rada Lia

Розділ 7

Соля відкрила очі. Кілька секунд вона просто лежала й розглядала стелю. Потім піднесла руку вгору, намагаючись усвідомити, що обручки на пальці більше немає. 

— Як я могла погодитися на цю авантюру? — дивувалася дівчина. Вона потягнулася до телефону й зойкнула:

— П'ять хвилин на одинадцяту. Даня!

Соломія зіскочила з ліжка, натягнула халат й підбігла до вхідних дверей. Дівчина відчинила їх й заклякла. На порозі стояв Данило з пишним букетом червоних півоній. Свіженький і сяючий, неначе вони не танцювали всю ніч під зірками й не пили шампанське до трьох годин ранку.

— Привіт. Вибач, я проспала нашу зустріч, — вона винувато поглянула на нього.

— На щастя ми живемо в одному будинку, тож я знаю де тебе шукати, — він простягнув квіти Солі. — Можна зайти?

Дівчина розгублено озирнулася:

— Вибач, тут не прибрано.

Однак відчинила двері ширше, пропускаючи його всередину. Данило байдуже махнув рукою й пройшов до вікна. Соля поспішила за ним.

— Я маю ще прийняти душ і перевдягтися, — тремтячим голосом промовила дівчина, коли він до неї наблизився. — Тож не знаю чи є сенс тобі тут чекати чи може краще надворі. 

— Боїшся мене?

— Я? Чого мені боятися?

Відстань між ними зменшилася до кількох сантиметрів, що напружувало Соломію. Чоловік не відводив погляду від її очей. Потім обійняв, притиснув до себе й зарився носом у волосся:

— Ти пахнеш шоколадом. — Данило провів рукою по її щоці. Пальцем заклав пасмо волосся за її вухо. Соломія сіпнулася. Проте чоловік втримав її в обіймах.

По спині Солі пробіг рій мурах. Спочатку стало холодно, а потім раптом жарко. Коліна підгиналися. Хотілося втекти й водночас продовжувати його слухати. 

Він провів рукою по її спині й почав опускатися нижче.

— Ми ж домовлялися! — вигукнула дівчина й вискочила з обіймів.

— Не знаю з ким ти там домовлялася, — засміявся чоловік. — Я просто втрачаю голову поруч з тобою.

Щоки Соломії спалахнули. Вона насупилася й показала рукою на двері:

— Буде краще, якщо ти почекаєш мене за столиком під парасолькою. 

— Як скажеш, — зітхнув Даня. — Не знаю кому від того краще, але твоє слово — закон.

Він підняв долоні вгору, ніби промовляючи “Здаюсь, твоя взяла” й попрямував надвір. Соля закрила двері й притиснулася до них спиною:

— А це не такий легкий тиждень буде, як я думала. — Вона побігла у ванну кімнату. На екрані її телефону висвітилося повідомлення від Тимофія: “Прилітаю до Парижу завтра. Зміг взяти відпустку. Це чудова можливість нам провести час разом”.

 

— Куди ти мене везеш? — допитувалася Соля у Дані через годину після його візиту до кімнати. Вона висунула руку у відкрите вікно, насолоджуючись прохолодним вітерцем і яскравим сонцем.

— Побачиш. Ти маєш впізнати це місце. Туди мріють потрапити всі. 

На її подив Данило не поїхав до Парижу. 

— Ти знаєш, що це як мінімум підозріло? — Прошепотіла дівчина, уважно дивлячись на Данила. — Так роблять серійні маніяки та вбивці — викрадають дівчат і вивозять їх за місто. А потім їх роками шукає поліція. Поки не знаходять рештки десь у канаві.

— Ти передивилася поліцейських серіалів, — усміхнувся чоловік. — На тебе справить приємне враження те, що ти побачиш. Я впевнений.

 

— Діснейленд? — ошелешено прошепотіла дівчина, поки Данило паркувався. — Ти привіз мене в Діснейленд?

— Тобі подобається? 

— Питаєш. Та це ж мрія мого дитинства! — вона вискочила з машини, щасливо озираючись. На всілякий випадок протерла очі, щоб впевнитися, що це не сон.

Біля каси стояло чоловік сімдесят, не менше. Соня похнюпилася. Витрачати години на стояння в черзі не хотілося.

Даня вийняв два квитки з внутрішньої кишені куртки й підморгнув їй: 

— Замовив онлайн. Знав, що ти не захочеш чекати. 

— Повірити не можу — Діснейленд, — знов захоплено прошепотіла дівчина й вони пройшли до парку розваг.

На її подив дорослих там було не менше ніж дітей. То тут, то там вона чула українську мову, що здивувало її ще більше.

— Хочеш відчути справжній адреналін? — Даня змовницьки на неї поглянув, обійняв за плечі й повів центральною вулицею парку.

— Це ти про американські гірки?

— Ні, є дещо цікавіше — Старий покинутий готель.

 

Вони підійшли до будівлі, яка й справді виглядала покинутою та занедбаною: облізлі стіни, в деяких вікнах не було скла і з них стирчали фіранки. Дерев'яні, місцями пошкоджені ставні чи то від вітру, чи від витівок привидів, час від часу відкривалися й закривалися, голосно стукаючи.

— Це старий готель, побудований в тисяча дев'ятсот п'ятдесятому році. — пролунав голос збоку. Соля з Данею повернулися й побачили гіда, одягнутого у форму швейцара. Він виструнчився перед невеликою групою людей, рукою показуючи на будівлю. — Колись він мав популярність. Номери були замовлені на місяць вперед. Тут зупинялися шановані люди: політики, співаки, вчені. Та однієї ночі всі постояльці в готелі зникли. — Він понизив голос майже до шепоту. — Всі до одного. Поліція довго розслідувала цю справу. Та ніяких зачіпок вони не знайшли. Прошу всередину. 

Чоловік розгладив поли червоної уніформи, поправив головний убір й завів групу до будинку. Соля з Данею поспішили за ними. Вони зайшли до зали, яка мала бути рецепцією. Невеличка стійка й стіл пустували. 

— Подивіться на ці стіни, меблі, шпалери. Все залишилося таким, як в ту ніч. 

Соля озирнулася. Атмосфера дійсно була моторошною. Старі вицвілі шпалери, важкі червоні штори. Старий телевізор висів на стіні й весь час шипів, уривками показуючи новини. Бордового кольору диван з потертою поверхнею стояв у кутку. 

— Цей телефон іноді дзвонить, — швейцар показав пальцем на старий апарат, на якому треба було крутити цифри. — Але коли ми беремо слухавку, ніхто не відповідає. І це доводить до сказу наших працівників. Люди постійно звільняються. А ті, що приходять замість них, також скоро йдуть від нас. — Він обвів кімнату рукою. — З тієї самої ночі тут ніхто нічого не чіпав. Кажуть, що у готелі водяться привиди, які час від часу відчиняють і зачиняють вікна, двері та проганяють сторонніх.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍