Rada Lia - Це сталося в Парижі, Rada Lia

Відвідувачі парку насторожено мовчали. І хоч всі розуміли, що це лиш атракціон, виникало відчуття, що з цим будинком і правда щось було не так. Соля вхопила Даню за руку. На всякий випадок. 

— Зараз ви маєте пройти до ліфта й зайняти свої місця. — промовив гід. — Він відвезе вас на дев'ятий поверх, де ви детальніше роздивитеся оздоблення кімнат, яке було в п'ятдесятих. 

Люди підозріливо поглянули на нього, потім одне на одного й нехотя попрямували далі. Коли дверцята відчинилися, погляду Солі відкрився найдивніший ліфт з усіх, які вона коли-небудь бачила. Він був розміром з невеличку кімнату. Всередині стояли крісла в три ряди, схожі на ті, що бувають на стадіоні.

— Раджу взятися руками за сидіння, — прошепотів Даня їй на вухо, коли вони сіли. Вона слухняно виконала його пораду, стикнувшись з глузливим поглядом бородатого чоловіка, який всівся попереду.

Наступної миті ліфт з величезною швидкістю помчав наверх. Люди почали верещати. Голосніше всіх кричав той самий бородатий чоловік. Соля мовчала. Вся її увага була зосереджена на тому, щоб триматися за край сидіння. Ліфт зупинився. Пасажири затамували подих. Двері відчинилися. Їхньому погляду відкрився прохід з покритою килимом підлогою й світлом у кінці коридору, що блимало. На тумбочці біля дверей стояв букет засохлих квітів. Світло в ліфті також замиготіло. Люди стривожено поглядали один на одного. Раптом двері з гуркотом закрилися й ліфт почав падати з величезною швидкістю. Пасажири піднялися в повітря на кілька сантиметрів над своїми кріслами й перелякано заверещали.

— Даня-я-я, — закричала Соля. Однією рукою вона вхопилася за сидіння, а іншою увіп'ялася в плече чоловіка. Тим часом ліфт різко зупинився. 

— Перший поверх? — полегшено видихнула Соля. Данило з посмішкою похитав головою. Цього разу двері навіть не відчинилися. Ліфт знову помчав наверх. А потім знову вниз. Люди зітхали, охали й кричали. Це безумство повторилося ще кілька разів, поки відвідувачам дозволили покинути атракціон.

— Чому ти не попередив? — запитала Соля, коли вийшла з готелю. Її коліна підгиналися, ноги трусилися. Проте відчувала вона не страх, а щось інше. Адреналін? Хотілося сміятися й плакати одночасно.

— Не сподобалось?

— Навпаки, — очі дівчини блищали. — Куди далі?

— Морозиво будеш? Полуничне.

Соля кивнула. Саме морозива й особливо полуничного їй зараз хотілося. За мить чоловік повернувся з двома ріжками.

— А знаєш що? — запитав Данило обнімаючи Солю за плечі.

— Що? — дівчина підняла до нього обличчя.

— Ти мені ще більше подобаєшся ніж учора. Набагато сильніше.

— Значно сильніше? 

— Вдвічі сильніше. — Він нахилився й доторкнувся губами до її губ. Ніжно, без натиску. Й відразу відсторонився. Цмокнув її в ніс й повів далі.

— Ну от уяви, якщо залишишся тут. Будемо кожні вихідні з тобою приїздити в Діснейленд.

— Ми говорили лише про тиждень, — заперечила Соля.

— Побачимо. Побудемо піратами? — підморгнув їй Данило.

За хвилину вони підійшли до дерев'яного корабля, по якому бігали й верещали діти.

— Давай просто подивимося. Хай собі бігають, — запропонувала Соля.

— Колись своїх сюди приведемо.

— Перестань, — дівчина почервоніла.

Вони відвідали ще лабіринт з країни чудес Аліси, кілька локацій з відомих дитячих мультиків — місця з Пітером Пеном, Білосніжкою і сімома гномами, замок зі Сплячої красуні, Чаювання в Країні Чудес з Божевільним Капелюшником і навіть покаталися на американських гірках.

— Пропоную повернутися сюди завтра, а зараз поїхати десь повечеряти, — сказав Данило, коли надворі вже почало сіріти.

Соля з радістю погодилася, бо її шлунок вже почав бунтувати й вимагати з'їсти хоч щось.

Вони підійшли до машини й Соля озирнулася. Сонце сідало за обрій, розфарбовуючи його у всі відтінки рожевого. Від того здавалося, що парк був також розмальований в рожево-фіолетовий колір, місцями темно-синій. Дівчина глибоко вдихнула запах мрії. Того іншого життя, яке раніше їй тільки снилося. Запах казки. Звідусіль долинав сміх дорослих і дітей. Дорослих було навіть більше. Та хто такі ці дорослі? Ті ж діти, які в дитинстві не мали іграшок, яких хотіли, солодощів, крадькома витріщалися у телевізор, коли йшли мультики від Студії Дісней. І от тепер вони тут. Вдовольняють свою внутрішню дитину.

— Студія Дісней, — прошепотіла дівчина замріяно. 

Вона сіла в машину й повернулась до вікна. Подумала, що коли поїде звідси через тиждень, то буде часто згадувати саме це місце. Чи міг Даня спеціально привезти її до парку, знаючи про мрію дівчини працювати на студію Волта Діснея? Вона підозріливо поглянула на Данила. Той невимушено вів авто й посміхався їй. Соля з сумом дивилася у бокове дзеркало як віддаляється Діснейленд і легендарний замок.

— Ти чого? — занепокоєно запитав чоловік. — Якщо хочеш, будемо сюди кожного дня приїздити. Якщо тобі тут так подобається…

За годину вони вийшли з машини біля старовинної будівлі.

— Le Procope, — прочитала Соля. — Що це за місце?

— О, — промовив Даня. — Я тобі розповім. І коли ти дізнаєшся, то більше ніколи не захочеш покидати Париж. — Він хитро примружився. — Але спочатку зайдімо і щось замовимо, бо я просто вмираю з голоду.

Він відкрив двері, пропускаючи Солю всередину.

— Це що? — показала вона пальцем на вітрину.

— А це, моя люба, капелюх Наполеона. Колись, коли він був ще невідомим бідним солдатом, то розплатився цим капелюхом за вечерю, сказавши, що колись він буде коштувати дорожче ніж усе кафе.

— Справді? — сплеснула в долоні Соломія. — Тут, мабуть, столик треба за місяць замовляти. 

— Ти права, але не для того, хто робить фото для їхнього сайту і меню. 

Біля входу їх зустрів офіціант. Він кивнув Данилу й провів пару на другий поверх. Підіймаючись сходами дівчина заворожено роздивлялася строкатий килим під ногами, стіни пофарбовані в червоний колір та старовинні картини. На другому поверсі стояли столики з білими скатертями та червоними диванчиками, заповненими людьми. Скляні люстри сяяли, освітлюючи приміщення м'яким теплим світлом. Вони пройшли до столика біля вікна.