Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

Вночі він викликав себе вірного придворного Антігона.

- Забери вночі дівчинку. Маєш відвезти її в пустельний та дикий край. Нехай їй, народженій у гріху, сама доля визначить: життя чи смерть!

Антігон заприсягся, що виконає доручення.

…Зникнення дитини і наступний суд вибили бідну Герміону з колії. Вона плакала, називала Леонта дурнем і навіженим лиходієм. Але цим вона викликала у короля лише лють. Наступного дня королева не змогла прийти на суд. Вона була хвора, вже не вставала і через день померла.

Смерть Герміони викликала у короля біль та розпач. Особливо його підкосило те, що відьма після ворожіння оголосила, що королева була невинною. Відьма - оракул пророкувала королю муки доти, доки він не покається і не поверне втрачене.

Після усіх цих сумних подій хвороба Мамілія посилилася. Незабаром принц зовсім перестав їсти, дуже похудав і помер.

Біди сипалися на голову Леонта, наче густий дощ!

Вірний королівський слуга Антігон відвіз немовля на торговому кораблі в інший край…Він залишив дитину недалеко від берега, під високим дубом.

На щастя неподалік на лузі був пастух. Заходила гроза, і його вівці розбіглися від грому та блискавки. Зганяючи стадо, він знайшов крихітну дівчинку, що заливалася плачем. Залишив її в себе і дав їй виховання.

***

І ось минуло сімнадцять років.

Якось по лісу і галявинах їздив юнак з сумним обличчям. Він перевіряв силки для птахів, бо був завзятим мисливцем.

Прив'язавши коня до дерева, стомлений спекою юнак ліг у тіні. І коли вже був ладен заснути, раптом почув чудовий спів. Юнак піднявся і обережно визирнув із-за куща.

Лісовою стежкою йшла гарна дівчина з синіми, наче море, очима і співала пісеньку. Незнайомка була струнка, як гірська серна. Поруч біг, принюхуючись, білий песик.

Юнак вийшов зі своєї схованки.. Маленький білий песик загавкав.

- Вітаю тебе, чарівна незнайомко!- сказав юнак дівчині. – Не бійся мене, тобі нічого не загрожує. Як тебе звуть?

Дівчина примружилася.

- Тихіше, Ліку, припини гавкати!

Потім зосереджено окинула поглядом юнака.

- А чи пристойно запитувати моє ім'я, самому не представившись? – глузливо запитала вона у молодика.

- Добре, - сказав юнак, почервонівши, що одразу оцінила дівчина.  – Ти дізнаєшся, хто я є.  Моє ім'я Флорізель. Я богемський принц.

Дівчина усміхнулася.

- О, невже справжній принц? Приємно! А мене звуть Утрата. А це мій песик Лік.

- Тебе звуть Утрата? Дивне ім’я. Чому саме так?

– Таке ім'я мені дав мій батько. Він є королівським пастухом, але освіченим, читає різні книжки. Він дав мені латинське імя, яке перекладається на нашу мову, як «утрата».

Так вони познайомилися і розговорилися. І Утрата повела Флорізеля найулюбленішими місцями в лісі. Флорізель багато цих місць знав, але так хотів подовше побути з дівчиною, що згодний був ходити з нею скільки завгодно!

З часом молодята познайомилися ближче, між ними виникла тепла і щира дружба. Флорізель був добрий і благородний, а Утрата - весела і трохи задерикувата.

Якось Флорізель висказав намір познайомитись з батьками дівчини. Для цього він вирішив з'явитися у дім у простому одязі селянина, а бідова Утрата трохи підіграла йому.

***

Принц Флорізель настільки захопився Утратою, що став рідше бувати в палаці.

Про це стурбувався його батько – король Богемії Поліксен.

Він викликав свого радника Камілло.

- Чому принц так змінився? Він то сумує, то радіє. Розвідай, де він буває і з ким знайомий.

Незабаром Камілло повернувся з повідомленнями.

- Набагато частіше його бачать за межами замку,  у домі нашого пастуха, дочка якого – дівчина надзвичайної вроди!

Поліксену дуже захотілося побачити Утрату.

- Надзвичайно красива, говориш? І принц з нею в дружбі? Тоді зробимо так. Незабаром буде свято стрижки овець. Є привід побачити пастуха та його дочку.

- О, це гарна ідея, ваше величносте. Тільки, гадаю, варто одягнутися простолюдинами, - запропонував Камілло.

І ось у пастухів настало велике пишне свято. У будинку батька Утрати зібралося багато гостей. Серед людей загубилися Поліксен і Камілло у простому одязі. Поліксен побачив Утрату і здригнувся. Він одразу оцінив надзвичайну красу дівчини.

І в розпал бенкету принц Флорізель підвівся і урочисто попросив у королівського пастуха руки його дочки.

- По рукам! - вигукнув зраділий королівський пастух. Він уже добре знав Флорізеля і встиг помітити його любов до доньки.

- А в батька дозволу ти забув спитати? – раптом, подібно до грому, прогримів суворий голос Поліксена.

 Він стояв біля столу гордий і грізний. Миттєво він скинув старий плащ і постав у королівській подобі.