Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

я бачила її на роботі чи в нашій імпровізованій школі. Усі хвилювалися, що її сім’я — та інші в тому ж секторі — померли. Я була рада бачити, що з нею все гаразд. Зрозуміло, що небезпека минула, якщо Бекка встала з ліжка й стояла прямо за стрічкою.

«Неважливо, що дівчина була мертва на той момент вже більше доби», — продовжує Рід.

Я стискаю очі, щоб не допустити тремтіння. «Мені було одинадцять, і я провела місяць на самоті в цьому будинку. Мої спогади…”

«Після? Можливо, — каже Рід. «Можливо, ваші спогади були заплямовані стресом або посттравматичним… чим завгодно». Він махає рукою, відкидаючи роки терапії та численні професійні оцінки та плани мого лікування одним жестом. «Але це було до того, як усі померли. Пояснення вашої матері про перерву в карантині згадується в її записках».

Я завмираю при згадці про маму. Я навіть не пам’ятаю, як розмовляла з нею про Бекку. Усе про ті останні дні у Феррісі розмите.

«Коли вас знайшли пошуково-рятувальні служби, ви сказали їм, що ваша мати допомогла вам подати їм сигнал», — продовжує Рід. «Ви знаєте, що це було неможливо».

Тому що я спостерігала, як вона помирає кілька тижнів до того. Рідина наповнювала її легені, поки вона не могла дихати.

Крім… я пам’ятаю шепіт її слів мені на вухо. Легкі ласки її руки до моєї маківки. Обидва моменти задовго після того, як я залишила її тіло в будинку MedBay.

Змішані спогади та травмована дитина, яка вигадує речі, щоб втішитися. Це все було. Кожна моя оцінка підтверджувала це.

Намагаючись зібратися, я звертаюся до Макса. «На тому довбаному кораблі щось є. І якщо він прилетить сюди, Верукс повинна його знищити».

«Разом із усіма доказами вашого службового злочину», — завершує Рід. «Ви щиро намагаєтесь натякати, що якась інопланетна форма життя…»

«Де зараз «Аврора»?» наполягаю я, ігноруючи його. «Дотримується курсу чи просто дрейфує після початкового форсування двигуна? Ви бачили виправлений курс?» Це означало б, що судном керує думаюча людина або навігаційний комп’ютер. Якщо ні, судно може просто слідувати курсу Веллера. Як і раніше. «Ви пробували з ним спілкуватися?»

Макс пересувається в кріслі, пластик злегка скрипить під його вагою. «Спочатку нам потрібно дізнатися решту вашої історії, Клер». Він здається втомленим. Або вже змирився з якоюсь відповіддю, якої я не знаю.

«Але я розповіла вам все, що пам’ятаю! Я не вбивала свою команду!» кричу я. Медсестра на чергуванні неподалік встає, щоб попрямувати до нас.

Але Макс хитає головою, зупиняючи її.

— Ось у чому справа, Ковалик. Рід нахиляється вперед. «Як ти можеш бути такою впевненою, якщо нічого не пам’ятаєш? Якщо ця річ, яка, як ви стверджуєте, була на борту, змусила всіх інших втратити розум, звідки ви знаєте, що це не змусило і вас теж втратити свій розум?»

Мій рот працює, але звуку не виходить.

«Ти справді здаєшся особливо сприйнятливою до … скажімо так, нестабільності, для початку», — зазначає Рід.

У мене десь ослаблений гвинт. Ось у чому справа. Бульбашка істеричного й відчайдушного сміху застрягає в горлі.

І справа в жахливому усвідомленні, що він може мати рацію. Я не можу довести, що те, що я пам’ятаю, є правильним. А що, коли мої спогади — ті кілька, які я зберегла — помилкові, навіяні? Що, коли я вигадала цілі розмови та сценарії? Інший інопланетний розум? Це траплялося раніше. І не тільки з Беккою.

Ліки в моїй системі роблять все м’яким і туманним, а це означає, що моє намагання зберегти раціональне мислення вислизає набагато легше. Таке відчуття, ніби кімната обертається навколо мене по спіралі, силою руху затягнучи мене вниз. Корабель, що стрімко падає на скелясту поверхню. Я підтягую коліна до грудей, намагаючись утриматися. Я не можу дихати, не можу…

У моїх легенях щось стискається під час боротьби, я чую, як дихаю, але, здається, це не допомагає.

— Клер, — обережно перериває Макс. А потім трохи різкіше: «Клер!»

Переводжу погляд на нього.

«Завершіть свою розповідь», — починає Макс.

Я вже хитаю головою, тремчу. Я просто хочу повернутися до своєї кімнати.

«Завершіть свою розповідь», — продовжує він. «І я розповім вам про курс «Аврори» та про те, що ми знаємо на даний момент».

Рот Ріда відкривається від здивування та заперечення, але Макс кидає на нього застережливий погляд. Від Ріда долинає приглушений звук протесту, але це все.

Навіть у стані паніки я смутно розумію, що це цікава взаємодія. Вони щось знають. Щось, чого вони — чи принаймні Рід — не хочуть, щоб я знала.

«Макс», — обережно каже Рід, його голос різкий, як тріск льоду на наших запасах замороженої води, коли він починає танути. «Ви впевнені, що це добра…»

Макс відкидає його занепокоєння нетерплячим голосом і дивиться на мене, чекаючи відповіді.

Мені потрібна хвилина, щоб розподілити свої ресурси, цікавість повільно закрадається, перемагаючи страх. Можливо, я божевільна, можливо, ні. Є тільки один спосіб дізнатися. «Гаразд», — кажу я через мить, намагаючись перевести подих.

Макс відкидається на спинку свого сидіння, ще один зачарований глядач у казці про горе.

Я відкриваю рота, а потім знову його закриваю, і мені спадає на думку дещо, коли я намагаюся привести свої думки в порядок. — Спроби спілкування теж, — додаю я.

Здається, Рід готовий відтягнути Макса вбік для сердитої дискусії пошепки, просто поза межами мого чуття.

Але Макс легко знизує плечима, погоджуючись. Очевидно, він керує цим розслідуванням, хоч би що сказав Рід, коли вперше представився. «Так, і я також поділюся деталями наших спроб спілкування з «Авророю».

Досить добре.

6

ПОТІМ

«Теоретично «Аврора» може отримувати вантажі з суден поповнення під час крейсерської подорожі. Найсучасніше обладнання на той час, — каже Нісус високим і рипучим від хвилювання голосом. «Отже, зовнішніми дверима можна було керувати незалежно, якщо були ввімкнені налаштування та у вас був код перевизначення».

І, очевидно, він цим зараз займається.

Після того, як Веллер успішно підхопив аварійний маяк, який зараз займає більшу частину обмеженого простору на нашій крихітній кухні, я спостерігаю на моніторах за межами шлюзу, як зовнішні двері «Аврори» відчиняються з поривом повітря, що виривається, і випадкових частинок сміття. які вказують на те, що в трюмі був тиск. Темний і схожий на печеру вантажний відсік поглинає нас цілком, камери назовні на мить тьмяніють, і я тремчу. Таке відчуття, ніби на нас впала гігантська тінь, хоча освітлення всередині Ліни залишається рівним і яскравим.

Тоді наші зовнішні робочі ліхтарі вмикаються, щоб ми вперше зазирнули всередину «Аврори».

Усе вражаюче нормально, за винятком куп сміття, шматочків обльоту та реактивного каменю в повітрі, які піднялися з підлоги під час відсутності сили тяжіння. Пакети, якась деревина, розкладний