Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Проти моєї волі мій погляд блукає по кімнаті. Повернувся Кейн. Він виглядає таким же солідним і справжнім, як і будь-хто інший тут, — що мало про що говорить, — за винятком того, що його торс різко й тривожно закінчується на спинці потертого сірого дивана, і коли він говорить, не чути жодного звуку.

Це як відео в циклі повтору. Він рішуче жестикулює, загрібаючи рукою своє коротко підстрижене волосся, класичний рух розчарування у Кейна, а потім, коли тривога повільно заповнює його вираз, він нахиляється вперед, щоб крикнути та спонукати мене підбігти до нього.

Як тільки це закінчується, він починається спочатку. І знову і знову.

«Знову галюцинації? Як зручно, — каже Рід, його губи викривляються в глузливій усмішці. «Мушу визнати, ви досить переконливі, коли…»

«Який курс?» запитую я. Мені важко залишатися зосередженим; наркотики тягнуть мене, шепочуть, щоб я відпустив.

Рід кліпає очима, явно здивований. «?»

Перемикаю увагу на Макса. “Корабель. Ви сказали, що він переміщається. Який курс?» повторюю я.

Рот Макса стягується в тонку сумну лінію. «Я думаю, що буде краще, якщо ми зосередимося на тому, що ви знаєте».

Двадцять три роки тому Макс Донован був провідним дослідником компанії Верукс по забезпеченню якості у розслідуванні інциденту з Феррісом, і я впевнена, що Верукс надіслав його сьогодні, тому що ми маємо продовження історії. Він приносив мені тюбики газованої води, коробки справжніх цукерок і одного разу одну з викинутих ляльок його доньки — неважливо, що мені було одинадцять і я була вихованцем колонії, тож ідея бавитися в дитячому садку була для мене зовсім чужою. Навіщо мені гратися тоді, коли від мене цього очікують?

Але незграбність Макса з благих намірів, очевидно, не зупинила його сходження у Веруксі. Можливо, тому, що ця незграбність свідчила про те, що він справжня людина, хтось, хто зрозуміє потворність і недосконалість буття людиною. І як це іноді вибухає тобі в обличчя.

Він, мабуть, наближається до пенсійного віку, але зморшки біля його очей і глибокі борозни на лобі все одно дивують щоразу, коли я на нього дивлюся. Мій уявний образ про нього — це його молодий образ.

Тоді Макс був добрий до мене. Безіменна сирота в новинах, у якої не залишилося сім’ї, щоб її повернути. Він кілька разів приходив до мене в груповий будинок після того, як я вийшла з карантину, щоб переконатися, що я влаштувалася. Я майже впевнена, що він сказав за мене кілька добрих слів багато років тому, коли я подала заявку на участь у навчальній програмі Verux commweb. І зараз він намагається мені допомогти, навіть якщо мені так не здається.

Макс думає, що це зробила я. Він вважає, що я відповідальна. Це була я?

Я витираю руками обличчя, намагаючись вибратися з трясовини, в яку добровільно поринула останні кілька місяців.

Рід уважно дивиться на мене. «Тож, можливо, ви не вбивали всю свою команду. Просто вирішили втекти одна і отримати усі права. І щоб підкріпити вашу історію. Зрештою, на кону мільйони доларів».

Його слова запалюють спалах невпевненості. Я не пам’ятаю, як покидала корабель. Чи можливо, щоб хтось прожив так довго?

Я здригаюся, але рух здається повільним, як під водою. «Краще сподівайтеся, що корабель пливе в темряву, щоб про нього більше ніколи не було чути», — кажу я, ретельно вимовляючи кожне слово.

«Ми не можемо відпустити його, Клер. Ти це знаєш, — м’яко каже Макс. «Ми надішлемо судно, щоб перехопити Аврору, ґрунтуючись на ваших рекомендаціях».

Мабуть “ми” — це Верукс. Я примружую очі на нього. «Це не рекомендація». Триматися від Аврори подалі було б для них найкращим вибором.

«Ну, твій раптовий і вагомий приїзд унеможливив будь-яке альтернативне рішення», — зауважує Макс, виявляючи першу нотку роздратування.

Я хитаю головою. «Ви не можете дозволити тому, що є на борту, повернутися у систему…»

«Ви маєте на увазі «присутність”, яку ви, як ви стверджуєте, відчули на кораблі, під час своїх досліджень, які ви не мали права проводити», — говорить Рід із відкритим скептицизмом.

Я шукаю допомоги у Макса, але він піднімає руки, віддаючи розмову Ріду.

«Ви розумієте, як зручно це все звучить», — каже Рід. «Ви та ваша команда здобули найбільшу та найсуперечливішу знахідку в історії пілотованих космічних польотів прямо перед тим, як вас викреслили зі списку, як лідера команди». Він ставить галочку на пальцях. «Усі інші працевлаштувалися на інші судна, але вашу заявку на позику, щоб відкрити власну транспортну компанію, відхилили». Ще один палець. «У вас не було ні грошей, ні майбутнього, крім безглуздої офісної роботи, адміністративна кістка, яку вам підкинули з жалю. І ніхто з вашої команди не вижив, щоб розповісти про цю велику знахідку, але ви це робите». Ще два пальці. «Це означає, що все ваше». Він піднімає останній палець, а потім опускає руку.

За винятком того, що моєї частки, однієї п’ятої від десяти відсотків від утилізованої вартості, було би більш ніж достатньо для досягнення моїх цілей. На практичному рівні вбивати мою команду, щоб отримати все — і звинувачувати в цьому таємничу “присутність” — було не тільки непотрібним, це фактично ускладнило ситуацію, приземливши мене тут, у Вежі. Але це не та відповідь, яку хоче почути Рід Дарроу, він хоче поставити галочку біля мого імені.

«Ви коли-небудь бачили, як хтось покінчив життя самогубством за допомогою плазмової дрилі? Або виколов нею очі?» запитую я. «Це не зовсім зручно».

«І все ж вам якось вдалося вижити. І це навіть не перший раз, коли слова «вижила одна» додається до вашого імені. Так?” — запитує Рід, хоча він явно вже знає відповідь.

Відчуття зради — холодне й гостре, мов ніж у горлі, — вражає мене. Я думала, що все це минуло. Мій погляд перекидається на Макса, який дивиться на свої руки.

«На Феррісі ви порушили протокол карантину, стверджуючи, що хтось із інших дітей колонії викликав вас через попереджувальну стрічку в запечатаний сектор», — каже Рід, читаючи нотатки на дисплеї свого комунікаційного імпланта.

Бекка. Я все ще бачу її в спогадах. Маленька та бліда, у великій білій нічній сорочці з маленькими синіми квіточками. Вона була босоніж, її темне волосся прилипло до чола від поту, але її очі блищали пустощами, коли вона махала мені з іншого боку стрічки, закликаючи йти за нею до її сімейного будинку.

Я пам’ятаю, як була здивована і вражена тим, як швидко і тихо моя подружка прослизнула через шлюз. Здавалося, вона навіть не відкривала його.

Але Рід має рацію: я пішла за нею. Минуло кілька днів, відколи