Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Ми з Алефтиною довго обговорюємо дрібниці фортеці. Робочий час, і те як довго я можу залишатися у фортеці. Також узгоджуємо роботу в підземеллях, бо саме звідти я маю намір розпочати свої дослідження. Виявляється в підземелля, є проведене електричне освітлення. Я вчора бачила кабелі, і не могла збагнути навіщо вони тут. Але є один нюанс, світло є лише у центральній частині підземелля, а у віддалені точки, освітлення потрібно тягнути подовжувачем. Я дізнаюся досить цікаві факти. Виявляється, що підземелля є під усім містом. Частина з них засипана, як і під мурами фортеці. Але є цілком ще придатні тунелі, які колись слугували складами, і навіть крамницями. Серед складських приміщень, у тунелях навіть трапляються дворівневі. Від завідувачки я дізнаюся, про галерею, тобто підземний тунель, що вів до Хотина. Але його теж засипали. Виявляється його залили водою татари, і там загинуло дуже багато людей. Ходять чутки ніби звідти лунають крики та голоси потоплених душ, і мені туди краще не сунутися. І оминати те місце. Хоча Алефтина переповідає, що скільки була у підземеллях ніколи нічого схожого не чула.

 Місце де починається галерея, в підземеллі позначене табличкою. Виявляється колись галереєю їздили кіньми з підводами. Так люди переправляли товар та все необхідне.

Мене розповідь завідувачки інтригує, і я не втримуюся аби запитати.

— Алефтино Степанівно, а правда, що у підземеллі є портал, через який можна потрапити в інший вимір, тобто потойбіччя? Не пам’ятаю де, але я читала, що саме тут існують подвійні паралелі реальності?!! Це правда? — Зацікавлено дивлюся на жінку. Мені цікаво, що вона відповість.

— Цвітано, можна я до тебе звертатимусь на «Ти», а, то постійно плутаюсь?!! — уточнює жінка.

— Так звичайно!

— Отож, Цвітано, я теж про це чула. — жінка зітхає та продовжує. — Але сказати по правді, не конче вірю в це, і за майже тридцять років роботи у фортеці, жодного разу не стикалася з нічим схожим...

— А як же султан? Він же тут живе практично?!! — наводжу вагомий аргумент.

Управителька важко зітхає та поправляє своє темно-каштанове волосся.

— Султан примара.

Одразу після цих слів, зі стіни злітає картина на якій зображена фортеця, і скло в ній розбивається на друзки.

Алефтина здригається, і закривши повіки на кілька секунд, прикладає руку до грудей. А за мить невдоволено фиркає.

— Їй Богу, він коли-небудь доведе мене до сказу.

Я стримую посмішку, але в ту ж мить по наді мною війнув вітер. Схоже султан нервує. Я ловлю себе на думці, що я не боюся його навіть знаючи, що він примара.

— Гаразд, Алефтино Степанівно, не будемо чіпати султана. Давайте краще повернемося до порталу, бо ж Оксен не єдиний хто зник.

Управителька напружується. Кілька хвилин дивиться на мене, а тоді надто серйозно говорить.

— Так справді, Сафін не єдиний хто зник. Тридцять сім років тому у підземеллі зник гід. Справу закрили, за недостатністю доказів, але гід так і не знайшовся. Його оголосили зниклим безвісти. І звісно справу більше ніхто не порушував. Та це було, ще до мого приходу сюди. — жінка зітхає. — За моєї пам’яті такого не було, не рахуючи Сафіна. — жінка підіймається та йде до розкиданих тек. — Зрештою ми усі були у підземеллі, і кожен раз туди ходимо, прибираємо, і, як бачите, ніхто з нас у той портал не потрапив.

Жінка замовкає, я теж підіймаюся, і ми разом складаємо теки на стіл. Алефтина вирівнюється, і заглянувши мені в очі налякано кидає.

— Знаєш, Цвітано, інколи я думаю, що у підземних ходах є провалля і люди зникають саме там. Бо ж підземелля так і не дослідили. У дев’яностих приїхала група дослідників геологів. Вони два місяці рилися у підвалах та тунелях, але одного дня, вони різко припинили свою роботу...

— Чому? — не витримую я.

— Сказали, що їхні нерви не зі сталі. Я не знаю, що трапилося, але Євген Павлович розповідав, що група ледь не втратила одного з працівників. Чоловік потрапив у якусь вогняну вирву, з якої його ледь витягнули. — жінка поправляє теки та додає. — Хоча Євген Павлович казав, що на постраждалому жодного опіку не було, але цей чоловік перестав говорити. Отакі, то справи, дитино. — розводить руками Алефтина.

Я ж розумію, що все надто заплутано. Тільки не можу збагнути, чому одні люди потрапляють у портал, а інші ні. Бо щось версія з проваллями для мене не правдоподібна. Якби ж у підземеллі були ті провалля, то люди зникали б частіше.

—      Зрозуміло! — зітхаю я, та знову питаю. — Алефтино Степанівно, а правда, що всі кому доводилося бачити султана, не важливо у якому образі, приречені на самотність та біди?

Жінка розгублено кліпає, і напружено дивиться на мене. Кілька хвилин мовчить, а тоді з гіркотою випалює.

—      Не знаю де ти це чула, але схоже, що правда. Я ж лише тепер все прикинула, усі працівники фортеці одинокі, і невдачі супроводжують нас постійно... — жінка замовкає, на її обличчі панує розпач. Кліпнувши вона збентежено дивиться на мене, і у відчаї додає. Коли я тільки прийшла сюди працювати, старенька сусідка застерігала мене, що буде мені біда. Та я тоді була молода, амбітна, і не слухала її, і не вірила в це все. Та вже через рік, чоловік покинув мене, ще й дітей відсудив. А до двох років, одне за одним померли батьки. — завідувачка набирає повні легені повітря та з гіркотою додає. — Отак у кожного з нас тут, у всіх своя драма, і ми справді всі самотні. Якось раніше, я над цим не замислювалася.

Мені шкода жінку. Схоже і себе потрібно жаліти, але мені вже байдуже. Бо здається, доля покарала мене, ще до зустрічі зі султаном. Тому мені уже нічого не загрожує, хай вже буде, як має бути. Все одно нічого не змінити.

Присідаємо з Алефтиною знову, і повертаємося до обговорення підготовки до моїх досліджень. Вирішуємо, що до вечора для мене мають усе підготувати. І є ще один нюанс, під час вечірніх екскурсій, я маю покидати підземелля.

Доки ми розмовляли, жінка залишила мені свій номер телефону. І дозволила телефонувати з усіх питань, й навіть дрібниць, а ще викликала одного з працівників, аби провів мене до підземелля. І вже в нього, я попрошу все, що мені потрібно та необхідно.