Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

За пів години, я спускаюся в підземелля з гідом Олександром. Ми довго все готуємо, тягнемо подовжувачі, вкручуємо лампочки. І мене дивує, що у підземеллі окрім шаленого холоду, досить тихо та спокійно.

З підготуванням ми провозилися до вечора. На обід я ходила у двір фортеці. Перекусила шашликом та свіжоспеченим хлібом. Вирішую, що завтра замовлю собі їжу, із готельного ресторану. Окрім цього, я була вимушена вимкнути телефон. Порозмовляла лише з батьками, бо вони телефонують з-за кордону, і, то лише тоді коли у них є час. А далі понеслося. Телефонувала Юстина, Віта та ще й Микола Іванович. Всі дзвінки я скидала. Я у відпустці, немає чого мене турбувати. Усім перетелефоную у вечері.

Завершивши підготовку, я прощаюся з гідом Олександром, і покидаю підземелля. Йдучи до виходу з фортеці, міркую, що потрібно буде завтра взяти зі собою тепліший одяг, бо я сьогодні замерзла. Тішуся, що доки я була у підземеллі, то не бачила жебрака.

Може він втомився? Цікаво, а він спить? А привиди в загалі сплять? А чим вони займаються? Невже їм не нудно?

Ставлячи сама собі такі запитання, розумію, що схоже в мене їде дах. Бо нормальна людина, такі запитання б не ставила. Тому вирішую, якщо жебрак дійматиме, то я завалю його отакими божевільними запитаннями.

Раптом бачу як мене хтось обганяє. Я зупиняюся.

О, ні! Він, що ще й думки мої читати вміє?

Відверто дивлюся в чорні очі чоловіка, що зупинився переді мною. Не можу зараз звернутися до нього, бо саме поруч проходять туристи, вдаю наче милуюся білою вежею. І коли туристів поруч немає, у пів тону звертаюся до султана-жебрака.

—      Ти, що вирішив, мене додому не відпустити?

Та чоловік просто дивиться на мене і ніяк не реагує. Я ж оглядаюся, чи бува, поблизу нікого немає, й знову тихо кидаю.

—      Я втомилася. І хочу відпочити, а завтра прийду знову. 

Жебрак відходить в бік, наче пропускає мене, але продовжує йти поруч. Мені з ним некомфортно, бо я відчуваю його потужну енергетику. Та зараз не можу вимовити ні слова, люди ж за ненормальну приймуть.

Проходимо міст, і я помічаю, що йду одна. Оглядаюся, жебрак залишається стояти на краю моста. В його сумних очах бачу, щось схоже на відчай. Дивно, але мені шкода його.

Я роблю два кроки до нього, і оскільки людей немає, шепочу.

—      До завтра! І не бушуй у фортеці. Я прийду обов’язково.

Очі чоловіка змінюються. В них жевріє надія змішана з недовірою. Напевно він боїться, що я злякалася розповідей завідувачки, і не прийду більше.

Я зітхавши, розвертаюся і йду. Тихо хмикаю.

Ото дожилася. З примарами розмовляю! Навіть сказати комусь соромно. Подумають, що точно божевільна.