Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Сумноока провела до невеликої комірки, просякнутої запахом поту. Тут бракувало віконця і свіжих простирадл. Дівчина всадила Гната на ліжко, зачинила двері на засув, і по шурхоту сорочки він здогадався, що одежина ковзнула на підлогу. Вправно допомогла Гнату роздягнутися. Потім взяла його руки і поклала на свої гострі грудки.

— Може, свічку запалиш? — спитав Гнат.

— Якщо пан дозволить, — прошелестіла дівчина. — Без світла.

Переклала його долоні собі на сідниці.

— Пан бажає на спині? На животі? Чи...

— Лягай на живіт.

У тиші вона прийняла його. Спочатку Гнат, засліплений новими відчуттями, рухався обережно: відповіддю була мовчанка. Тоді він, розпалившись, заходив швидше, занурювався глибше — і видобув лише тихе зітхання.

Та з власною рукою у нього було більше пристрасті, ніж із цією дівчиною!

Хлопець лютився. Чи вона сліпа? Чи не бачила його? За ці роки пророцтво Меланії справдилося: дівчата пожирали його поглядами, він міг обирати мало не кожну... Як вона насмілилася не цінувати його? Тим паче, ще й заробить! Геть не те, що він уявляв собі дорогою сюди.

Під невпинним натиском дівчина простогнала — чи то від болю, чи то від задоволення — і цей звук визволив його: Гнат здригнувся від фінальної насолоди, завмер, притулився до прохолодної вогкої спини, але дівчина мовчала. Не рухалася, ніби мертва.

Ні. З Меланкою було зовсім інакше! А тут — без світла, без розмов, без доторків, без... Без усього! Хіба за таке варто платити? Гнатові схотілося відважити дівчині ляпаса, але натомість він сів на край ліжка і почав навпомацки вдягатися.

За хвилину не стерпів.

— Невже тобі геть не сподобалося?

— Чи я засмутила пана? — В її голосі вперше прорізалося справжнє: переляк. — Прошу, не кажіть йому про це...

Вона кинулася допомагати, але Гнат роздратовано відштовхнув її. Випадково мазнув пальцями по обличчю. Щока була мокрою.

— Ніякий я тобі не пан, — сказав знічено, і вийшов.

Потрібна Меланія. Тільки Меланія може все справдити!

Батько курив біля дверей. Усміхнувся, передав синові люльку, вдарив по плечу і зайшов до кімнатки...

Ой, дівки-парубки, зеленая шуба...

... Володар лісу не звик до битв. Його рухи, стрімкі та могутні, різнилися мало: хвицати хвостом, бити лапами, стрибати, крутитися... Перші хвилини бою далися їм найважче, але характерники вижили — і тепер вправно танцювали з лісовиком у смертельному аркані. Передбачувані атаки ворога полегшували битву, та навіть поза рідною стихією Володар лишався міцним суперником, а кожен пропущений удар від нього міг завершитися смертю.

Яремів пірнач запалав чарівним вогнем, ударив по черепу, зачепив один із рогів. Від несподіванки лісовик відсахнувся — і Северин скористався миттю, аби загнати в хвоста розжареного штиха з розкиданого багаття.

Хвіст ударив об землю, наче викинута на суходіл рибина, раз, другий, але сам Володар не ворушився. Гнат затамував подих, і один за одним поклав останні шість набоїв посеред грудей, де зяяла налита смарагдовим сяйвом невелика діра. Певно, в лісі вона миттю заросла б, і лише сліпа жага помсти заважала Володарю усвідомити власну вразливість.

Гнат наскочив, додав по щілині шаблею. Лезо сягнуло середини і застрягло, немов у смолі. Володар заревів, відмахнувся лапою...

Йдім, дівчата, шума заплітати...

... Він проїхав повз хату кілька разів, перш ніж Меланія вийшла на подвір'я. Встала коло тину, підперла щоку долонею, зустріла усмішкою, від якої в животі розпалився знайомий вогонь.

— Не впізнала тебе, Гнате.

Він підкрутив вуса і розсміявся. Вона мала такий само вигляд, як і п'ять років тому... Хіба що стала жаданішою.

— Мати кажуть, що ти заміж вийшла.

— А правду кажуть, — Меланія потягнулася, наче кицька на сонці. — Який гарний у тебе кінь!

Упир, ніби зрозумівши її слова, весело заіржав і мотнув головою. Гнат поправив черес — так, аби вона помітила пару блискучих клямр.

— І як тобі зі Свиридом живеться?

— А потроху живеться.

Меланія повільно накручувала на пальця неслухняне пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.

— Діточок маєте?

— А Бог не дав поки що.

Так вони і базікали, наче павич із павою, аж намалювався набурмосений Свирид і прогнав дружину до хати.

— Їдь звідси, байстрюче!

Очі його метали блискавки, борода войовничо настовбурчилася.

— Їдь, бо Сірка з ланцюга спущу!

Гнат поглянув на кудлатого пса, що меланхолійно лежав біля своєї буди. Від його погляду песик схопився на лапи, дзявкнув і підстрибнув, усіляко показуючи, що не проти погратися.

— До тебе, Свириде, маю борг, — Бойко спішився, хруснув кісточками пальців. — Не люблю, знаєш, коли по ребрах копають. Мені тоді довго болить.

Одним стрибком перемахнув через тин. Сірко радісно закрутився довкола себе. Свирид зблід і відступив на крок.

— Є у мене двійко шабель. Люблю крутити різні фортелі, — Гнат повів плечима.

— Не ганьби перед сусідами, — прошепотів Свирид.

— Якби хотів зганьбити, ти вже лизав би копита моєму огиру, — Гнат кинув чоловікові шеляга. — Тікай мерщій до шинку. Аби до вечора я тебе тут не бачив!

Свирид хапнув ротом повітря, побуряковів, стис монету в кулаці... Бойко сподівався, що той кинеться в бійку, і наготував кулаки. Але чоловік кинув зажурений погляд на хату, згорбився і пішов геть.

— Гарно у вас тут, — сказав Гнат, роззираючись.

Килим, скрині, рушники, посуд — у матері вдома й третини цього нема. Щедрий посаг дав бондар за доньку!

— А куди ти мого чоловіка відправив? — поцікавилася Меланія, скидаючи хустку.

Волосся линуло русявим потоком.

— Гаївки співати.

Вони накинулися одне на одного, злилися поцілунками, зривали одяг. Нарешті, тріумфував Гнат, нарешті ця мить настала! Її шкіра, її запах — усе, що він так