Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

ретельно леліяв у пам'яті — ось воно, в його руках, справжнє й тріпотливе!

Меланка нахилилися, лягла на стіл, і він спрагло взяв її. Намотував русяве волосся на кулак, як уявляв це роками, стискав її сідниці, наче жадане багатство, а Меланія вдячно стогнала, шарпала за скатертину, стіл трусився, все переверталося, котилося і летіло долі.

Так довго мріяв про неї! Про її теплі долоні, про її м'яке пружне тіло...

Та після хвилі щенячого захвату Гнат усвідомив, що не відчуває нічого особливого.

— Все добре?

— Стрибай на ліжко.

У м'яких перинах він ліг на неї зверху, і спробував знову. Цілував ключиці, стискав зап'ястки, облизував соски, віддався, занурився...

Не міг повірити. Не міг розчаруватися.

Це ж Меланія. Та сама Меланія! Хіба вона може бути такою, як усі решта?

— А ти — справжній звірюга, навіть подиху не переводиш, — вона поцілувала вибитий на його грудях візерунок. — А на вовка перетворишся?

— Хіба попросиш.

— Може й попрошу...

Її загравання лишали байдужими — ніби чари розвіялися.

— Давай як тоді, коли ти мене до гаю привела, а Свирид завадив.

Меланія захихотіла.

— А ти бешкетник! Навіщо?

— Хочу закінчити те, що почалося тоді.

Він ліг на спину, сперся на лікті. Вона сіла зверху, настромилася, почала гопцювати... Гнат заплющив очі, уявив собі ту саму галявину, водив її теплою долонею собі по животу, по грудях...

Не допомогло. У його мріяннях Меланія була верховною богинею насолоди, грайливою і недосяжною, а зараз він мав незадоволену життям жінку — молоду, красиву, проте не дуже вправну і таку далеку від богині його снів...

— А, добре як... Ти куди, Гнате?

— Згадав, що маю справу, — він спішно вдягався.

— Яку ще справу? — обурилася Меланія.

— Дуже важливу. Не ображайся.

— А коли знову приїдеш? — спитала вимогливо.

У Гнатовій пам'яті вона закарбувалася такою: голою, зі схрещеними під грудьми руками і насупленими брівками.

— Ще не знаю, — він закинув за спину шаблі й посміхнувся. — Дякую тобі, Меланко.

За кілька місяців від отруєння грибами померла його мати. Після похорону Гнат до села не приїздив, і Меланію, попри її пророцтво, більше не згадував — натомість продовжував шукати заповітний образ по селах і містах, шинках і заїздах, сподівався знайти мрію серед молодих і досвідчених, серед незайманок і вдовиць, одружився, завів коханок, витрачав дукачі на найдорожчих путан столиці...

Поки не збагнув усю сміховинну марність своїх хлопчачих пошуків.

Шум... Шум... Шум...

... Серед розстріляних вовків Северин і Ярема лежали безрушно — чи то мертві, чи то непритомні. Піштолі та револьвери, розламані шаблі та згаслий пірнач всівали витоптану землю впереміш із червоними вуглинами розкиданого багаття. Схожий на величезну поламану ляльку лісовик мляво волочився до дерев, його сяйво майже стухнуло, одного рога бракувало.

Тікає! Він тікає!

Гнат рукавом витер кров, що заливала очі з розпанаханого пазурем лоба. Підвівся, відчув у роті присмак жовчі, похитнувся. Ліва нога кровила, зі зброї лишився тільки жевжиків стилет. Гнат притьмом кинувся навздогін.

Зараз — або ніколи! Якщо Володар сягне лісу, то серце лишиться з ним. І визволення від кривавої угоди не буде. Возз'єднання з Уляною та Остапом не буде...

Лісовик майже дошкандибав до межі дерев.

— Стій, курвин сину!

Лісовик завмер. Невже подіяло, здивувся Бойко, але наступної секунди роздивився закривавлену постать білого вовка, що заступив дорогу Володареві. Максим ухилився від удару, загарчав, ухилився від другого, клацнув пащекою, і пропустив удар хвостом...

Гнат добіг. Проскочив між розведених лап, підстрибнув на здоровій нозі, загнав стилет у дерев'яний тулуб, підтягнувся і пірнув рукою всередину. Намацав в'язке гаряче місиво, що ритмічно пульсувало, схопив пальцями, вирвав. Вологе, живе, зіткане з безлічі ниточок, воно всихало на його долоні, кристалізувалося, перетворювалося на зелений уламок із чорним хвилями, схожий на малахіт...

Характерник так задивився на чудасію, що не здивувався, коли груди йому пронизало болем, і з них вистромилися закривавлені пазурі. Гнат важко хекнув. Малюк мав рацію — костюм швидко зійшов на пси. Володар ревнув і змахнув лапою, останнім зусиллям скинувши з себе вбивцю.

Гнат упав. Стилет лишився в тулубі, але натомість кулак стискав заповітного камінця. За кілька кроків помирав лісовик, який так і не дійшов кількох кроків до найближчого дерева — зіниці черепа вичахли, тіло з хрускотом осіло й перетворилося на купу віття. Ліс тяжко зітхнув і замовк у скорботі. Довкруж тліли жарини зруйнованої ватри.

Горлом піднялася кров, і Бойко закашлявся. Поклав долоню на груди, прошепотів закляття... Чари не допомагали. Падлюка пробив легені! І, здається, зачепив серце... Перед очима сунула темрява. Оце браття здивуються, коли прийдуть до тями і вгледять Енеїв труп ... Якщо теж не здохнуть.

Байдуже.

Жив, як йолоп. Помер, як йолоп.

Байдуже.

Малахіт викотився з долоні. Гнат потягнувся за ним, але тільки перекотився на бік і завмер. Сил більше не було.

З кишені дзенькнув варган. З пам'яті обізвалося: «Благають і тремтять лиш боягузи ниці. Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці. З недолею змагайсь, як вся рідня моя. Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я».

От чому всілякі бридні так запам'ятовуються?

Мелодія варгана не спинялася, бриніла голосніше, ширилася, разом із нею від жарин підіймалося сяйво, заливало все довкола, і в ньому поступово розчинилися Щезник, Малюк, Біляк, налякані коні, стіна мовчазного лісу — все потонуло в білому. Молока б зараз парного, подумав Гнат, коли раптом перед ним окреслилося дві темні постаті.

Знайшли його! Почули, повернулися крізь пів світу, доїхали аж сюди — і знайшли!

Гнат усміхнувся. З рота текли червоні струмочки, але він не зважав. Йому нічого не боліло.

— Ви прийшли...

— Бо ти не зважився до нас летіти.

— Я просто...