Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Ми знаємо, тату.

Як довго він мріяв про цю зустріч! Як радів рідним обличчям! Уляна... Остап... Нітрохи не змінилися від миті прощання, коли Гнат проводжав їх на чужину.

Навколо лунала пісня, схожа на древню гаївку, але значно прекрасніша, милозвучніша, урочистіша, і Гнат Бойко засміявся, поправив костюма, обійняв дружину з сином, а потім усе розчинилося в потоці білого сяйва.

Розділ 7

Що чекає за межею? Чудесний новий світ? Переродження в черговому оберті колеса? Розплата за злочини чи винагорода за благодіяння? Найвищий суддя, непідкупний і безпристрасний, із поглядом, що пропалює наскрізь зриме та незриме, терезами, що можуть зважити піщинку, і літописом, що містить кожну мить життя від народження до смерті — чи не буде навіть миті усвідомлення власного небуття?

Кожен обирає по собі. Комусь легше від думки, що попереду чекає вічність поруч із богом; хтось надто заклопотаний щоденними турботами, аби взагалі про те міркувати; і взагалі мало хто ладен визнати, що смерть — не межа невідомого, а остаточна згуба, без жодної можливості продовження чи відродження. Аби визнати цю жахливу, болючу, супротивну людській природі думку істинною, необхідно чимало зусиль: така правда не розраджує. Зрештою, чимало мандрівників повертається з бентежних манівців безбожності до перевірених мільйонами прочан доріг, аби приєднатися до спільної надії, бодай навіть марної, що все це — не коротка мить існування посеред байдужого всесвіту, де кожен мусить винайти власне призначення, а частка неосяжного задуму, в якому чаїться грандіозна воля вищих, не підвладних куцому людському розуму, сил.

Характерник завмер на краєчку ліжка біля доньки, що згорнулася під ковдрою. Невідривно дивився на неї. Вона так швидко змінювалася! Якою стане за рік?

Намагався прийняти: не побачить. Не обійме. Не притисне до себе. Ніколи більше.

Ніколи.

Ти не мусиш жертвувати собою. Хіба ти віддав замало? Ми заслуговуємо жити, Северине!

У Аскольдовому переказі Володаря лісу охопила нестримна жага крові: він забагав не одну, а дванадцять жертв щороку. Волхв молив, колінкував і переконував, що таким требом селище вимре за лічені роки, але лісовик був невблаганний. Іншого вибору не лишалося — Аскольд прикликав на поміч відважних воїв-вовків, які здолали Володаря в чесному бою. Один із богатирів наклав за ту звитягу головою... Пригнічені новиною селяни тривожились. Зі смертю лісовика зникли чари, які оберігали їх від зовнішнього світу... Як тепер жити?

Під суворими поглядами ідолів мертвого сіроманця загорнули в білий саван (червоної тканини у селищі не знайшлося, а барвник скінчився) і під суголосний плач вагітних жінок поховали на майдані для віча — найвища почесть, якої досі ніхто не отримував. За урочистим погребінням слідувала пишна учта, і Гнат напевно тішився б тій кількості меду, що випивали на його честь.

Він програв.

— Він заслужив на таке вшанування. Адже за нашими звичаями мертвих віддають вогню, — говорив Аскольд характерникам, що сиділи за окремим столом. — Вся земля тут укрита порохом наших пращурів.

Мед був ріденький і занадто солодкий.

— Його сім'я живе в лонах наших жінок, його кров тече в нашому роді. Вона зміцнить нас перед ликом нових випробувань.

Бридні, якими намагаються втішитися перед ликом смерті.

Багато хто ніс свою їжу до ідолів, кланявся, залишав пожертву мовчазним ликам богів.

— Упродовж сторіч волхви вели за собою. Стояли на варті громади, дотримувалися обрядів, опікувалися суспільним здоров'ям, промовляли до богів і виходили до тих одинаків, які знали дорогу сюди... До кого звернуться погляди у годину відчаю? Аскольд поведе крізь розпач до нового життя. Взимку сюди ніхто не добереться — а навесні всі будуть готові до зустрічі з чужинцями.

Його костур недбало притулився до столу.

— А духи попередніх волхвів? — нагадав Северин. — Вони дадуть тобі продихнути?

— Всі змовкли після смерті Володаря, — Аскольд торкнувся чола, ніби прибрав павутинку. — Від постійної тиші в голові незатишно.

Бо самотньо.

— Після стількох віків затвірництва, — Ярема глянув на похмурих селян, — великий світ мусить лякати вас не менше за смерть.

— Так, усі налякані. Страх переповнює Аскольдове серце. Чарівна межа укривала нас довгими сторіччями... Але часи змінилися. Будь-що великий світ дізнається про селище, і ліпше ми запросимо до себе першими, — волхв поглянув на кількох юнаків, які стояли гуртом довкола свіжої могили. — Якщо хтось захоче піти, Аскольд не стане на заваді.

— Це все добре, але з церковниками будь напоготові. Дихнути не встигнеш, як тут виросте кілька храмів із хрестами, — попередив Яровий.

— Гарне попередження, — волхв подякував легким поклоном. — Аскольд досі не певен... Чи зуміємо зберегти себе, чи не згубимо спадщину пращурів, коли сюди приїдуть інші — краще вбрані, краще озброєні, кращі у всьому?

— Ніхто не зможе передбачити. Інколи мусиш поставити на кін усе, що маєш, — відповів Северин. — Навіть коли за виграш доведеться заплатити смертю.

Виграш, за який платять смертю, зветься програшем.

— Заради зміни на краще, — погодився волхв. — Коли прийде час, Аскольд помре з думкою, що наважився розбити хованку, приречену на виродження... Що спробував змінити все на краще. І його совість буде чистою.

Біля лісу характерники розпрощалися. Кінь з усіма Гнатовими пожитками лишився в селищі, майно розподілили між заплідненими братом Енеєм жінками — все, крім малахіту, що лежав у кишені біля серця Чорнововка.

Северин першим обійняв Ярему, на що шляхтич здивовано глипнув.

— Чекай звісточку з вороною від Ліни, — нагадав Чорнововк. — Я радий, що наші стежки перехрестилися, брате.

— Віддай трикляте серце і повертайся, — Малюк уважно глянув йому в очі. — Від нашої старої ватаги лишилися тільки ми, Щезнику. Двоє з п'ятьох.

Найсильніші. Найвитриваліші. Найкращі.

— Так, брате. Тільки ми, — погодився Северин, не відвівши погляду.

— У новому світі, де не буде прокляття Мамая, мусимо триматися разом, — Ярема повернувся до Максима. — Це й тебе стосується, братику.

Вдовиченко, який