Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Тепла долоня лягла йому на живіт, і в ньому негайно вибухнув пломінь.

— А мені нецікаво чекати, коли в тебе проб'ються вуса.

Її цікаві пальці пірнули до його штанів. Гнат обмер.

— А, як усе гладенько, — Меланія заворожено поглянула вниз, немов знайшла там дукач. — Нема того бридкого волосся!

Горло пересохло, тіло обм'якло — тільки прутень в її кулаці виріс і затвердів, наче кам'яний. Схоже з ним траплялося хіба вві сні... Та що робити наяву?

— А хазяйство більше, ніж дехто має у вісімнадцять!

Вона поцілувала Гната в губи і міцно стисла рукою внизу.

— А чув колись про притули? — на її щоках розпливався рум'янець.

Рука розслабилася і погладила від самого кінчика до кореня.

— Чув, — кавкнув Гнат спроквола.

Меланія силоміць смикнула штани донизу. Хлопець мало не упав, сперся на забиті лікті, а настовбурчений прутень вистрибнув назовні. Він знітився, але дівчина того не помітила: глибоко вдихнула повітря крізь зчеплені зуби, і не встиг Гнат щось сказати, як позбулася зайвого і в одній лише сорочці сіла на нього верхи. Гнат відчув її тіло, її вагу, її жар, її вогкість...

Чому це так приємно?

Меланія нахилися, поцілувала його знову. Обережно повела шовковистими стегнами, заплющила очі, мазнула рукою по обличчю, ковзнула до налитих персів, ущипнула себе, простогнала. Сягнула іншою рукою під сорочку, намацала його прутень, скерувала у себе, і він уткнувся у щось м'яке, пружне...

Згадав. Батьки виробляли це під час татових відвідин, коли вважали, що Гнат спить. Попри малий вік, він усе запам'ятав, бо кілька разів підглядав із цікавості — але потім із татом почала приїздити нестерпна Катря, і їх обох примушували ночувати окремо від дорослих...

— Подобається? — прошепотіла Меланія тремко.

Гнат відчайдушно закивав. Так приємно!

— Скоро за тобою всі дівки бігатимуть, — всміхнулася вона. — Але ти запам'ятаєш тільки мене одну... Чи не так, Гнате?

— Так!

— Тоді продовжимо.

Але продовжити не дозволив Свирид.

Влетів на галявину розгніваним смерчем, зніс Меланію долі, заходився бити Гната ногами між ніг, по животу, по ребрах, по обличчю...

Шум... Шум... Шум...

...Очниці лосячого черепа сліпили ядучо-зеленими променями. Сяйво пробивалося крізь гілля велетенського тулубу, ніби той палав ізсередини. Пазурі на лапах нагадували кістяні ножі. Потвора не мала пащеки, але від страшного ревиська закладало вуха і підгиналися коліна.

Він дуже любив тих вовків, подумав Гнат недоречно.

У гармидері потонув звук першого пострілу. Черепом пробігли дрібні тріщини, і за мить удар лапи розмітав їхнє багаття, наче купку листя. Довгий хвіст, скручений із гнучкої лози, врізався в білого вовка з такою силою, що Максим відлетів у стовбур дерева.

— Груди, Щезнику! — проревів Ярема. — Стріляй у груди!

Другий постріл вибив з кліття грудини кілька галузок. Розкидисті роги хитнулися.

— Револьвери! — Яровий ухилився від удару, що розпанахав землю і підняв хвилю бризків.

Якусь мить лісовик звільняв занурені до ґрунту пазурі, і шляхтичеві цього вистачило, аби відповісти замашним ударом у плетені груди. Від зустрічі з пірначем віття затріщало, а чудовисько відскочило сягнистим стрибком і крутнулося довкола. Хвіст на очах видовжився, обплутав Ярему кілька разів, стиснув.

Северин кинувся навперейми, ударив шаблею, перекотився, рятуючись від гострих пазурів, ударив удруге. Лісовик заревів, хвіст відпустив Малюка і натомість хльоснув по лезу шаблі, що зламалася навпіл, наче суха галузка.

Гнат притьмом заряджав барабан револьвера новими набоями...

А в нашого Шума зеленая шуба...

— Просимо, пане Бойку, просимо! — схожий на ропуху шинкар аж сяяв. — Раді бачити, давно у нас не були... Це ваш новий джура?

— Мій син.

— Ласкаво просимо, завше раді вовчим лицарям, — шинкар уклонився Гнатові, і продовжив розмову з Нестором: — Ваша донька вже долучилася до лав Ордену?

Гнат відвернувся, аби батько не побачив, і скорчив гримасу.

— Так, — характерник нетерпляче озирнувся. — У вас нині тільки патякають чи досі застеляють?

— Ображаєте, пане Бойку! Дозвольте перепитати: ви для себе чи...

— Для сина, — Нестор ударив Гната по плечу. — Уже тринадцятий минуло! Вуса лізуть.

— Справжній парубок! Має потреби, — кивнув улесливо шинкар.

Здавалося, ніби в нього при кожному слові роздувається горло.

— Приведи найкращу з молоденьких, — наказав старший Бойко. — За платню не турбуйся.

— Буде зроблено!

Ночами Гнат згадував Меланію. Мріяв про той весняний день, фантазував, як усе могло продовжитися, якби Свирид не завадив. Уявляв і те, і се, допомагаючи собі рукою... Аж батько його за цим заскочив.

Гнат спаленів, Нестор розреготався, і наступні кілька днів вони їхали сюди, до безіменної зали з липкою від пива підлогою, напханої чумаками, сердюками та іншим мандрівним людом, серед яких сновали легко вбрані жінки, шо сміялися на колінах, випивали і отримували щипки.

— Прошу пана!

Перед ними стала дівчина в одній лише сорочці з тонкої, майже прозорої, тканини. Пишний стан, великі груди, чорне волосся, ніс із горбинкою... Темні очі дивляться на Гната з цікавістю. Красива! Не така, як Меланія, але однаково красива.

— Чудовий вибір для першого...

— Сказився? — перебив Нестор люто. — Пархату лярву моєму синові підсовуєш?

Дівчина опустила голову, наче ляпас отримала.

— Батьку, але...

— Стулися.

— Перепрошую! Вибачаюся земно! — шинкар стрибав, наче справжня ропуха. — Зараз усе виправимо!

Він зник, аби за кілька хвилин повернутися з іншою — тонкою, наче тростинка, дівчиною з великими блакитними очима. Русяве волосся нагадувало Меланчине, та миловидність блідого обличчя псував вираз безпросвітньої туги.

— Ця краща, хоч і маркітна, — Нестор кинув срібняка шинкареві і наказав синові: —