Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Перед ними з'явився Володар лісу.

***

Ой нумо, нумо

В плетеного Шума!

Як наша мати

Буде заплітати?

Як велося на Зелені свята, біля гаю за селом танцювали дівчата. Босі ноги кружляють на теплій траві, ковзають по студеній землі. Важкі коси підстрибують, зелені вінки мало не злітають долі. Бліді після довгої зими руки сплітаються, вбирають цілунки весняного сонця, тонкі голоси дзвенять, летять незримими серпокрильцями, розносять пісню аж до хат.

Юнаки гомонять парубоцьким гуртом, витріщаються на танцівниць, зухвало регочуть. Дітлахи збилися окремою зграйкою і дивляться, роззявивши роти. Тільки Гнат стирчить самотою — застряг між двома світами. Видається він значно старшим за свій вік, проте дорослі його до себе не приймають, а однолітки недолюблюють: вони дражняться, він їх лупцює, вони не кличуть до гри, за що він знову їх лупцює. Інший би замкнувся на подвір'ї, але Гнат гордовито ніс свою самотність, з упертим завзяттям приходив усюди, куди міг, ніби проголошуючи: ось я, мене так просто не перекреслиш, і ви нічого не вдієте!

Дзвінка гаївка несла за собою теплий вітер, нявчання подурілих котів, зелені пуп'янки і липкі бруньки. Проголошувала відродження, провіщала нову надію. За цю життєрадісність він любив гаївки більше за колядки, щедрівки чи інші обрядові наспіви — такі древні, що навіть святий отець не міг відповісти, коли їх склали.

Заплетися, Шуме,

Заплетися!

Хрещатий барвінку,

Розстелися!

Дівчата кружляли, пробігали попід зчепленими руками, заплітали і розплітали шума, доки пісня не скінчилися, а на зміну їй прийшов сміх та плескіт у долоні. Хтось від утоми сів просто на місці.

— Оце й усе? — загукали юнаки.

— А ви покажіть, як треба!

Теревені належали чужому світу — світу залицянь і підморгувань, таємних обіймів і лукавих посмішок, до якого Гнатові було зась. Дітлахи з галасом чкурнули до розваг, але він навіть не подивився в їхній бік. Повагом проминув юнацьку юрбу, наблизився до гаю. Мати розповідала, що правильно заспівана веснянка пробуджує духів лісу до життя, і ті заводять власних пісень, які нагадують шерех листя, вимітають з-під дерев крихти нерозталого снігу, дмухають на землю, зігріваючи нові паростки...

— Агов!

Гнат озирнувся: Меланія, донька бондарева. Гарненька ладна юнка, що належала до світу дорослих. Парубки вже сперечалися, хто цього року засилатиме до неї сватів. Дівоче тіло пашіло теплом, над верхньою губою блищали краплини поту.

— Тебе кличуть Гнатом?

— Мати назвали, так воно і повелося, — відповів він, намагаючись не видати подиву.

Вона нахилила голову, перекинула русі коси за спину. По тілу йому пробігли сироти: недарма Меланію вважали однією з перших красунь! Чому вона до нього підійшла?

— А мене Меланкою кличуть, — її подих пахнув солодкою наливкою.

— Я знаю. По тобі все село сохне.

Дівчина весело розсміялася.

— А що, Гнате, підеш цьогоріч на вечорниці?

— Замалий іще, аби на вечорниці кликали, — намагався відповісти недбало.

— А скільки тобі років?

— Одинадцять стукнуло.

Вона здивовано змахнула віями. Торкнулася власного лоба, простягнула руку, торкнулася його — були на одному рівні. Від її дотику хлопця кинуло в жар.

— А з вигляду всі п'ятнадцять...

— Мати кажуть, що вимахав здоровий лоб, а всередині пусто.

Його лютила власна зовнішність. Він хотів гратися з іншими хлопцями — гасати по левадах, купатися в річці, збивати палицями бур'яни, бігати наввипередки, як це було раніше... Так і було до минулого літа. Потім Гнат пішов у стрімкий ріст, а товариші на те почали дражнитися і кпинити безперестанку. Він відповів кулаками — хлопці відцуралися, і продовжили глузи за спиною. Мати бідкалася, постійно перешиваючи його речі, та за будь-якої нагоди розповідала охочим, що синочок вдався у діда, який у чотирнадцять гнув підкови голіруч, працював у коваля за двох підмайстрів, а коли випивав, міг самотужки перевернути навантаженого воза — інколи навіть із волом.

— Свирид каже...

Свиридом звався перший хлопець на селі, дужий та миловидий, який збирався засилати сватів до Меланки.

— Каже, що на вечорниці покличуть, коли вуса проб'ються.

Тепер вона розвернеться і піде назад до подруг.

— А й справді, вусів у тебе нема, — Меланія зап'ястками стерла краплі поту зі скронь. — Ух, натанцювалася!

— Ти гарно шкварила, — наважився сказати Гнат.

Вона розсміялася. Озирнулася за спину, де гомоніли з парубками її подружки. Потім нахилилися до нього і прошепотіла:

— А хочеш, покажу дещо?

— Хочу, — негайно відповів він.

— Ходи за мною.

Дівчина пірнула до гаю, і Гнат рушив слідом. Уперше хтось порушив його самотність — та не будь-хто, а сама красуня Меланка! Від захвату він не звернув уваги на пильний погляд Свирида, що пронизав їхні спини.

Повітря пахло талою водою і рідкісними прянощами. Гай розспівувався після зимової мочанки. То дівчата пробудили, подумав Гнат. Тонка стежка зникла, але Меланія дерлася далі, не зважаючи на безлисте віття, що хапало її за одяг. Гнат не відставав, і все думав, що вона хоче показати: заклятого скарба? Старого мертвяка? Чи просто заведе в нетрі та покине напризволяще, аби потім усім розповісти і реготати з поневірянь малого дурника?

На затишній галявинці Меланія спинилася. Помахом долоні наказала завмерти; озирнулася; прислухалася. Задоволено кивнула:

— А гарно тут. Сідай-но.

Він слухняно всівся на вогкий килим торішнього листя. Вона відкинула коси за спину, сіла поруч — ніколи дівчина не сиділа так близько! Гнат відчув спрагу і швидко облизнув губи.

— А знаєш, чим на вечорницях займаються? — спитала Меланія вкрадливо.

— То не секрет, — відповів Гнат ламким голосом. — Базікають, жартують, співають, випивають, коли хтось принесе...

— А нічого ти не знаєш, — вона підсунулася ближче, і хлопець