Жан-Мішель Генасія - Клуб невиправних оптимістів

— Ігорю, ти занедужав? Так зблід.

— Мені треба з тобою поговорити, Надю.

Попри мороз, він таки витяг її на вулицю. Вони сховалися під навісом. Ігор переповів їй нещодавню телефонну розмову.

— Думаєш, це серйозно?

— Що ти хочеш сказати? Мене розіграли?

— Я така спантеличена, що… Ти не впізнав голос?

— Я навіть не скажу, це чоловік чи жінка. Вірогідно, якийсь із моїх пацієнтів попередив із вдячності.

— І як ти вчиниш?

— Як зостанусь, мене пов’яжуть. Треба тікати!

— Я з тобою, Ігорю.

— А діти?

— У них є бабуся. Вона за ними нагляне.

— Якщо ми зникнемо удвох, їх віддадуть до дитячого будинку. Знаєш, що це означає?

— Тікаймо з ними.

— Надю, з дітьми не пройдеш. Уночі на Карельській затоці нижче від тридцяти морозу. Вони не виживуть. Тільки чоловік, і то наодинці, зможе це здолати. Разом ми приречені на провал.

— Ти мене кидаєш?

— Запропонуй мені бодай якусь альтернативу. Якщо вдасться дістатися Фінляндії, зможу там трохи перечекати. Подивлюсь, як розвиватимуться події.

— Ми знаємо, чим все скінчиться. Я хочу піти з тобою.

— Ти не маєш права вчинити так із дітьми, Надю. Подумай про них. Якщо ти зостанешся тут, вони ще зрозуміють моє зникнення. Якщо ж поїдемо вдвох, вийде, наче ми їх покинули. Не можна втрачати матір у такому віці.

— Благаю, Ігорю, не кидай мене. Я тут загину. Ти мені так потрібен!

Вона кинулася до нього. Він стис її в обіймах. Вони так довго простояли. Обличчя Наді було мокрим від сліз.

— Ти повернешся до роботи, Надю. Як ніде нічого. Я зараз поїду додому. Візьму речі, сухарі, сушеного оселедця й негайно тікаю. Увечері скажеш сусідам, що я не повернувся додому і ти хвилюєшся. Коли вони завтра не знайдуть мене тут, прийдуть додому. Ти маєш мене зректися й виказати осуд, як ні — втратиш роботу. Не зволікай і здай мене квартальному комітету. Якщо не дістанеш від мене звістки, то за три місяці подавай на розлучення.

— Не проси такого. Мені не стане сил.

— Ти мусиш бути сильною, Надю. Подумай про себе. Про дітей. Вони — найважливіше.

— Мені начхати на дітей! Ігорю, молю тебе! — промугикала вона.

Він схопив її за передпліччя що було сил і приречено струсонув.

— Пообіцяй мені! Я тікаю задля вашого ж порятунку. Завтра Іван, медбрат з мого відділення, передасть повідомлення моїй матері. Він живе в п’яти хвилинах від неї. Надалі не намагайся з нею зустрітися чи їй допомогти. Спали всі мости. З усією моєю родиною. Це твій єдиний спосіб викрутитись, хоча буде нелегко. Ніколи б не подумав, що скінчу отак. Єдине, що я ще можу тобі сказати, що я кохав саму тебе. І ти це знаєш, любове моя, ти єдина жінка в моєму житті. Іншої я не матиму ніколи. Присягаюся: як виживу, одного дня ми побачимося.

У житті настають моменти, зіштовхнутися з якими не чекав жоден чоловік. Скажімо, довести до сліз кохану жінку, грубо її відштовхнути, відірвати від себе, коли вона так вбивається, і не обертатися, слухаючи її ридання та борсання в снігу. Ті крики і ті сльози розривають його нутро й вкарбовуються десь глибоко всередині. Саме вони переслідують його безсонними ночами.

3

Цей масивний комплекс безіменних триповерхових будівель ховався в північному передмісті Ленінграда, в десяти хвилинах від станції метро «Дев’яткіно». Металева табличка на вхідній стіні попереджала: «Муніципальна служба — стороннім вхід заборонено». Комплекс перебудували під кінець війни. Нікому й на думку не спадало туди проникнути чи поцікавитися, що там усередині. Хіба можна було помітити, як туди заходять і виходять звідти молоді люди. Вони не вирізнялися радістю чи експансивністю, притаманними студентам, що перегукуються біля факультетських дверей. Ці залишалися стриманими й мовчазними. Про адміністративний статус будівлі попереджав червоний стяг, що височів на жердині. З невідомих причин рівно по центру його роздвоювала біла смуга, яка й слугувала поштовхом до назви цієї місцини — «Червоний Прапор», бо надто вже було схоже на однойменний символ[201]. Прохід усередину пролягав через три контрольних тамбури. Аскетичний інтер’єр скидався на нутрощі бенедиктинського монастиря, а всюдисущі перегородки — на підвалини в’язниці. Суцільні ґрати. Службовці в уніформі Міністерства внутрішніх справ, сховані за сторожками з армованого бетону, звіряли пропуски зі здоровенним регістром, відчиняли й зачиняли ґрати на виході й на вході, натискаючи на електричні кнопки лише після подвійного звіряння документів. Деякі, нечисленні, новоприбулі дивувалися цим надлишковим заходам безпеки, зауважували вартовим, які приходили вранці й увечері, що ні до чого перевіряти їхні документи перед кожними дверима. Вартові не відповідали. Може, вони були глухі чи німі? Врешті студенти засвоювали: перше правило цього місця — тиша. Траплялися певні затримки, коли хтось не значився в списках. Тоді службовець телефонував невідомому співрозмовнику і той надавав чи не надавав допуск. Цьому правилу підкорялися вкрай швидко: воно відбирало час, проте гарантувало цілковиту безпеку. А час тут не мав жодного значення, тоді як безпека була ремеслом. Вхід до аудиторій теж відбувався незмінним чином: студенти входили через одні двері, викладач — через інші, із внутрішнього коридора, що в глибині будівлі, і це наштовхувало на думку про наявність системи внутрішніх коридорів.

День стартував годиною гімнастики. Заняття починалися о сьомій і тривали до полудня, з п’ятнадцятихвилинною перервою о десятій. Їли студенти в напівпідвальній їдальні. Заняття, частіше практичні, відновлювалися о тринадцятій, а закінчувалися о дев’ятнадцятій. Після вечері — година фізичних навантажень. У неділю студенти мали повторювати вивчене. Правила, що панували в усій країні, на це місце не поширювалися. Незліченний персонал. Необмежені ресурси. Це був інститут МВС. Таких було ще два: у Москві та в Києві. Проте тільки Ленінградський викладав такі важливі предмети, як пропаганда, дезінформація та маніпуляція. Ними опікувалося знане друге управління КДБ, у віданні якого була боротьба з внутрішніми ворогами. Щоб потрапити на навчання за цією програмою, доводилося скласти жорсткі відбіркові іспити перших двох курсів. Саме тому «Червоний Прапор» зажив першокласної репутації. Тільки найкращі студенти діставали змогу вчитися в найпрофесійніших викладачів, які були не просто педагоги, але досвідчені практики, деякі з них працювали за основним місцем роботи в південному й західному корпусах. Кращим студентам кожного випуску було дозволено зазначити бажане місце призначення. Невеличка удача чи великі зв’язки відчиняли двері до третього чи другого відділків цього ж Другого управління. Найпрестижнішою вважали службу Пропаганди. Тобто такі щасливці ніколи не покидали цієї будівлі. Вони входили й виходили крізь ті, другі, двері та працювали під керівництвом викладачів, аж доки самі не