Жан-Мішель Генасія - Клуб невиправних оптимістів

Париж кінця 1950 — початку 1960-х років, епоха рок-н-ролу й Алжирської війни. Героєві дванадцять — вік, коли все: навчання в ліцеї, розлучення батьків, узагалі життя — дається досить важко. Тож Мішель Маріні переймається не так навчанням, як грою в кікер, музикою, фотографією та читанням. Завдяки таланту забивати голи маленьким червоним м’ячиком він став завсідником бістро «Бальто». Там, у прихованій кімнаті, прозваній Клубом невиправних оптимістів, він знайшов прихисток і друзів — інтелектуалів, які, щоб урятувати своє життя, перетнули залізну завісу. Ця зустріч раз і назавжди змінила життя Мішеля. Бо всі ці люди були невиправними оптимістами.

Жан-Мішель Ґенассія

Клуб невиправних оптимістів

Клуб невиправних оптимістів

Присвячується Домінік та Андре

Клуб, — у, ч. Від англійського «kloeb». Гурток, у якому збираються побалакати, почитати, пограти; спільнота друзів.

Краще я проживу все життя оптимістом, що помиляється, аніж буду завжди песимістом, що має рацію.

Анонімний автор

Квітень 1980 року

Сьогодні ховають письменника. Наче остання маніфестація. Небувалий натовп; натовп мовчазний, шанобливий, анархічний; натовп блокує вулиці й бульвари довкола кладовища Монпарнас. Скільки їх? Тридцять тисяч? П’ятдесят? Менше? Більше? Важливо те, щоб на його похороні обов’язково були люди. Якби йому сказали, що довкола нього буде така штовханина, він не повірив би. Це його насмішило б. Він особливо не переймався темою похорону, адже очікував, що буде похований наспіх, оплакуваний дванадцятьма прихильниками, аж ніяк не з почестями Гюґо чи Толстого. Ще ніколи за ці півсторіччя не збиралося стільки люду, щоб віддати шану інтелектуалові. Так, ніби він був знаковим чи загальновизнаним. Для чого вони тут, усі вони? Уже з того, що про нього відомо, вони не мали б приходити. Що за абсурд — ушановувати людину, яка помилялася практично-таки в усьому; чоловіка, що повсякчас сходив на манівці й упевнено змарнував талант на переконаний захист невиправдовуваного. Їм би доречніше піти на похорони тих, хто не помилявся й кого він зневажав і невтомно критикував. До них ніхто не прийшов.

Так, за його промахами ховалося щось іще, було щось дивовижне в цьому чоловічкові: несамовита жага перебороти долю силою духу, рухатися вперед усупереч будь-якій логіці, не відступати попри очевидну поразку, долати перешкоди як у виграшних справах, так і в напевно приреченій боротьбі; жага споконвічного, невідступного та неспинного боріння. До кладовища не потрапиш: люд затоптує могили, видирається на пам’ятники й перекидає стели, аби наблизитися й бодай глянути на труну. Скидається на похорон суперзірки чи святого. Ні, то не покійника ховають. Це старий світогляд погребають разом із ним. Нічого не зміниться, і ми це знаємо. Кращим наш світ уже не стане. Хочете вірте, хочете ні. Наразі наші загиблі сподівання та втрачені ілюзії однією ногою в могилі — разом із ним. Сьогоднішнє збіговище — свого роду відпущення гріхів, спокута помилок на славу ідеалу.

Для жертв уже нічого не зміниться: жодного виправдання, відшкодування або першокласного похорону. Чи буває щось гірше, ніж заподіяти зло, коли прагнув творити добро? Ми ховаємо всю минулу епоху. Нелегко жити у світі без надії.

Наразі вже не ведеться рахунок. Не підсумовується результат. Тут усі рівні, бо кожен помиляється. Я прийшов не заради мислителя. Я ніколи не розумів його філософії, його театр вважав «неїстівним», а романи — я їх уже забув. Я прийшов за давніми спогадами. Натовп мені нагадав, ким він був. Неможливо оплакувати героя, який підтримував карателів. Я розвертаюсь. Потім поховаю його в якомусь закутку розуму.

Існують квартали з недоброю славою, що відкинуть вас у власне минуле і де бажано не вештатися. Думаєш: не згадуєш — отже, усе забув; але пройдешнє завше напоготові. Я уникав Монпарнасу. Там блукали фантоми — перед ними я безпорадний. Одного з них я й помітив перед собою на бічній алеї бульвару Распай. Я впізнав його незрівнянне пальто зі світлими шевронами а-ля Гамфрі Боґарт п’ятдесятих. Деяких людей упізнаєш за їхнім кроком. Павло Цибулька — ортодокс, король грандіозних ідеологічних розбіжностей і низькосортних жартів, неквапливо наближався своєю зарозумілою й пихатою ходою. Я випередив його. Він погладшав та вже не міг застебнути пальто. Через сиве скуйовджене волосся він скидався на якогось художника.

— Павле.

Він зупинився, глянув на мене, пригадуючи, де ж бачив це обличчя.

Здається, я викликав тривожний невиразний спогад. Він заперечно мотнув головою — не впізнав.

— Це я… Мішель. Пригадуєш?

Він кинув на мене недовірливий погляд — підозрілий, як завжди.

— Мішель?.. Малий Мішелю?

— Стривай, тепер я став більшим за тебе.

— Малий Мішелю!.. То це вже скільки часу минуло?

— Саме тут ми бачилися востаннє, стосовно Саші. Минуло п’ятнадцять років.

Ми стояли мовчки, охоплені спогадами. За мить міцно обійнялись. Він сильно притис мене до себе.

— Я б тебе не впізнав.

— А от ти зовсім не змінився.

— Не глузуй з мене. Я набрав добру сотню. Це все дієти.

— Радий знову тебе бачити. Решта не з тобою? Ти прийшов сам?

— Та йду на роботу. Ще не на пенсії.

Його протяжний богемський акцент став досить жвавим. Ми пішли до «Селекту» — брасерії, де, здається, усі його знали. Заледве ми сіли, офіціант одразу приніс йому міцної кави та скляночку холодного молока, а тоді прийняв моє замовлення. Павло потягнувся й поцупив із сусіднього столика кошик круасанів та солодко глитнув аж три, не припиняючи розмови, до того ж говорив украй виразно, попри набитий рот. Близько тридцяти років тому Павло втік із Чехословаччини й жив у Франції на пташиних правах. Йому поталанило уникнути чистки, яка зачепила Сланського[1], колишнього генсека компартії, та Клементіса[2], міністра закордонних справ, близького соратника першого. Колишній посол у Болгарії, автор довідкового видання «Берестейський мир: дипломатія і революція», за яке не брався жоден паризький видавець, Павло був нічним сторожем готелю в Сен-Жермен-де-Пре, у кімнатці на горішньому поверсі якого й жив. Він сподівався відшукати старшого брата, який наприкінці війни дістався США, а поки чекав на візу, у якій відмовляли через його минуле.

— Вони не дадуть мені візи, і я не побачусь більше з братом.

— Я знаю одного аташе з посольства. Можу з ним поговорити.

— Не забивай собі голову. На мене досьє завбільшки з мене самого. Я ж там співзасновник КПЧ[3].

— Це правда?

Він знизав плечима, наче вже змирився.

— Коли ти студент