Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

– Пильнуй за нею, – і вийшов.

У саду за будинком стояли обидва російські полонені. Було темно, але вони ще працювали. Він так розпорядився кілька днів тому, хотів, аби вони швидко скопали одне місце. Думав посадити там тюльпани. Тюльпани і трохи петрушки, майоран, базилік та інші кухонні трави. Він любив трави в салатах і соусах. Кілька днів тому. А минула ціла вічність. Тепер він може посадити туди згорілі сигари, розплавлений газетний свинець.

Щойно побачили Нойбауера, в’язні схилилися над лопатами.

– Чого вирячились? – гаркнув він. Стримувана лють раптом вирвалася назовні.

Старший із них відповів щось російською.

– Я сказав: чого вирячився! А ти й далі витріщаєшся, більшовицька свиня! Нагло витріщаєшся! Не можеш натішитися, що приватну власність чесних громадян зруйновано?

Росіянин не відповів.

– Вперед! Ви, собаки ліниві, вперед до роботи!

Росіяни його не розуміли. Дивилися на нього і намагалися второпати, що він від них хоче. Нойбауер замахнувся і вдарив одного з них у живіт. Чоловік впав і повільно зводився на ноги. Він випростався коло своєї лопати і вхопив її в руку. Нойбауер бачив його очі й руки, які вхопили лопату. Він відчув страх, наче удар ножа в шлунок, і вихопив револьвер.

– Падлюка, надумав спротив чинити?

Нойбауер вдарив його револьвером між очі. Росіянин впав і залишився лежати. Нойбауер важко дихав.

– Я б міг тебе застрелити, – сопів він. – Противиться він! Хотів підняти лопату, щоб вдарити! Застрелити! Я надто порядний, ось у чому річ. Хтось інший його б застрелив!

Він подивився на вартового, який струнко стояв поруч.

– Інший його б застрелив. Ви ж бачили, як він хотів підняти лопату.

– Так точно, пане оберштурмбаннфюрере.

– От і добре. Давайте, вилийте чайник води йому на голову.

Нойбауер поглянув на другого росіянина. Той низько схилився над лопатою і копав з порожнім обличчям. На сусідській ділянці на вітрі тріпотіла білизна і несамовито гавкав собака. Нойбауер відчув, що у нього пересохло в роті. Він пішов з городу, його руки тремтіли. «Та що ж таке? – думав він. – Страх? Та ні, я не боюся. Тільки не я! Не якогось дурного росіянина. А чого ж тоді? Що зі мною таке? Нічого, все зі мною добре. Я просто надто порядний, ось у чому річ. Вебер би, не поспішаючи, забив того типа до смерті. Дітц би пристрелив на місці. А я ні. Я занадто сентиментальний, це моя вада. Це заважає мені в усьому. Із Сельмою теж».

Машина чекала надворі. Нойбауер виструнчився:

– Альфреде, до нового будинку партії. Туди дороги вільні?

– Лише якщо поїдемо в об’їзд, довкола міста.

– Добре, їдь в об’їзд.

Машина розвернулася. Нойбауер побачив обличчя водія.

– Щось сталося, Альфреде?

– Під час бомбардування загинула моя мати.

Нойбауер зніяковіло засовався. Ще це на додачу! Сто тридцять тисяч марок, верески Сельми, а тепер іще когось потішати.

– Мої співчуття, Альфреде, – відрізав він коротко і по-військовому, аби швидко змінити тему. – Свині! Вбивці жінок і дітей!

– Ми теж їх бомбардували. – Альфред дивився на вулицю перед собою. – Перші. І я теж. У Варшаві, Роттердамі й Ковентрі. А потім мене підстрелили і комісували.

Нойбауер заскочено дивився на нього. Та що ж таке нині діється? Спершу Сельма, а тепер водій? Враження, наче все тріщить по швах.

– Це інша справа, Альфреде, – почав він, – зовсім інша. Це була стратегічна необхідність. А те, що діється тут, – неприкрите вбивство.

Альфред мовчав. Він думав про матір, про Варшаву, Роттердам і Ковентрі, про жирного німецького маршала «Люфтваффе» і різко шарпнув машину за ріг.

– Альфреде, так думати не можна. Це майже державна зрада! Зрозуміло, звичайно, у момент вашого болю, але це заборонено. Я б не хотів цього чути. Наказ є наказ, цього для нашого сумління досить. Жалість і каяття – це не по-німецьки. Хибні думки також. Фюрер добре знає, що робить. Наше завдання – слідувати за ним. Він ще помститься цим масовим вбивцям! Вдарить по них удвічі, втричі сильніше! Нашою таємною зброєю! Ми розіб’ємо їх ущент! Вже зараз ми вдень і вночі наносимо удари по Англії нашими V-1. Завдяки нашим новим винаходам ми перетворимо на попіл весь острів. Останньої миті! Й Америку теж! Вони заплатять! Подвійну, потрійну ціну! – повторив Нойбауер, відчув впевненість і майже повірив у те, що говорив.

Він витяг сигару зі шкіряного футляра і відкусив кінчик. Йому хотілося говорити далі. Він раптом відчув у цьому велику потребу, але коли побачив Альфредові стиснуті губи – замовк. «Нікому до мене немає діла, – думав він. – Кожен дбає лише про себе. Треба було поїхати у свій сад в передмісті». Кролики, м’які й пухнасті, з червоними в темряві очима. Кроликів він хотів іще хлопчиком, та батько заборонив. Тепер вони у нього є. Запах сіна, хутра і свіжого листя. Затишок хлопчачих спогадів. Забуті мрії. Іноді людина дуже самотня. Сто тридцять тисяч марок. Найбільша сума, яку він мав, коли був хлопцем, – сімдесят п’ять пфеніґів. За два дні їх украли.

Спалахувала пожежа за пожежею. Старе місто горіло, як солома. Будинки майже виключно дерев’яні. У річці відбивався вогонь, наче горіла вона сама.

Ветерани, які могли ходити, чорною купкою сиділи навпочіпки перед бараком. У червоній темряві вони бачили, що кулеметні вежі ще порожні. Небо, затягнуте м’якою сірою товщею хмар, було осяяне, як пір’я фламінго. Вогонь відбивався навіть в очах мертвих, які горою лежали за ними. Увагу 509 привернув тихий звук, як із-під землі з’явилося обличчя Левінські. 509 глибоко вдихнув і встав. Він чекав цього моменту, відколи знову міг повзати. Він міг залишитися сидіти, але хотів показати Левінські, що може ходити, що він більше не каліка.

– Вже все в порядку? – спитав Левінські.

– Звісно, так легко нас не здолаєш.

Левінські кивнув.

– Ми могли б десь поговорити?

Вони пішли на інший бік гори трупів. Левінські швидко роззирнувся.

– Сюди вартові ще не повернулися…

– Та тут нема дуже, що сторожити. В нас ніхто не втікає.

– Про це мені і йдеться. І вночі контролів нема?

– Практично ніколи.

– А вдень? СС часто з’являється в бараках?

– Майже ніколи, бояться вошей, дизентерії і тифу.

– А ваш блокфюрер?

– Цей приходить лише на перекличку. Решту часу ми його не цікавимо.

– Як його звати?

– Больте. Шарфюрер.

Левінські кивнув.

– Старости блоків тут, у бараках, не ночують, так? Лише старші по секції. Ваш який?

– Ти з ним говорив. Берґер. Кращого годі собі уявити.

– Це той лікар, який зараз працює в крематорії?

– Так, він. Ти добре поінформований.

– Ми