Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

– Гандке. Зелений. Кілька днів тому затовк одного з наших до смерті.

– Суворий?

– Ні, підлий. Але він мало про нас знає. Та й заразитися чимось теж боїться. Знає лише декількох, обличчя змінюються надто швидко. Блокфюрер знає ще менше. Контролюють усе старші по приміщенню. Можна робити все, що завгодно. Ти ж це хотів знати, так?

– Саме про це я і запитував. Ти правильно зрозумів. – Левінські здивовано дивився на червоний трикутник, пришитий до роби 509. На таке він не сподівався.

– Комуніст? – спитав він.

509 похитав головою.

– Соціал-демократ?

– Ні.

– А хто ж тоді? Кимось же ти мусиш бути.

509 підвів погляд. Шкіра довкола його очей іще була вкрита крововиливами. Через це очі здавалися світлішими, у спалахах вогню вони блищали майже прозоро, ніби не були частиною темного, розбитого обличчя.

– Просто людина, якщо тобі цього досить.

– Що?

– Проїхали, нічого.

Левінські на мить відчув себе збитим з пантелику.

– А, ідеаліст, – промовив він врешті з крихтою добродушного презирства. – Добре, твоя справа. Аби лише ми могли на вас розраховувати.

– Це ви можете. На нашу групу. Вона тут найдовше. – 509 скривив губи. – Ветерани.

– А решта?

– Вони також надійні. Мусульмани. Надійні, як покійники. Сваряться хіба за крихту їдла і за можливість померти лежачи. На зраду в них немає сили.

Левінські подивився на 509.

– Отже, на деякий час можна когось у вас сховати? І це не впаде в око? Хоч на кілька днів?

– Можна ховати, якщо він не надто товстий.

Іронії Левінські не розчув. Він підсунувся ближче.

– У нас щось висить у повітрі. У багатьох бараках змінили старших з червоних на зелених. Поговорюють про операцію «Ніч і туман». Ти знаєш, що це таке…

– Знаю, людей вивозять у табори смерті.

– Правильно. А ще говорять про масові ліквідації. Новину привезли люди з інших таборів. Нам треба вжити запобіжних заходів, організувати оборону. Есесівці просто так не відступлять. Досі ми в наших планах на вас не розраховували…

– Що, думали, ми тут дохнемо як мухи?

– Думали, але вже не думаємо. Ви нам можете стати в пригоді. Якщо в нас запахне смаженим, на деякий час ми сховаємо тут важливих людей.

– А лазарет? Це вже не безпечне місце?

Левінські підвів погляд.

– Ти й це знаєш?

– Так, уяви собі.

– Ти що, був у нашому русі?

– Це не має значення, – відказав 509. – То як зараз?

– Лазарет, – почав Левінські іншим, ніж досі, тоном, – уже не такий, як колись. У нас іще є там кілька своїх людей, але тепер жорстко контролюють.

– А як у відділі висипної гарячки і тифу?

– Він ще за нами, але цього недостатньо. Нам потрібні інші варіанти сховків. У нашому бараці це реально лише на кілька днів. Окрім того, з несподіваними нічними перевірками постійно з’являється СС.

– Я розумію, – сказав 509, – вам потрібен закуток тут, у місці, де часто все міняється і мало контролю.

– Саме так. І там, де ситуацію контролюють люди, на яких можна покластися.

– Це ми вам забезпечимо.

«Я нахвалюю Малий табір, як пекарню», – подумав 509 і сказав:

– А що саме ви взнавали про Берґера?

– Про його роботу в крематорії. В нас там нікого нема. Він би міг нас інформувати.

– Це Берґер може. У крематорії він вириває зуби і виписує свідоцтва про смерть чи щось таке. Уже два місяці там. Попереднього в’язня, який працював там лікарем, під час останньої заміни відправили разом з бригадою кочегарів у табір смерті. Потім там кілька днів працював якийсь зубник, але він помер і вони взяли Берґера.

Левінські кивнув.

– Тоді в нього є ще два-три місяці. На початок цього досить.

– Так, досить.

509 підвів синьо-зелене обличчя. Він знав, що працівників крематорію кожні чотири-п’ять місяців вивозили в табори смерті і знищували в газових камерах. Це був найпростіший спосіб позбудитися свідків, які забагато бачили. Тому, ймовірно, жити Берґерові залишилося не довше, як чверть року. Чверть року – це тривалий час. Багато чого може статися. Особливо з допомогою робочого табору.

– А що ми можемо від вас чекати, га, Левінські? – спитав 509.

– Те саме, що й ми від вас.

– Для нас це не так важливо. Поки що нам нікого ховати не треба. Нам потрібні харчі. Харчі.

Левінські якийсь час мовчав, а тоді сказав:

– Ти ж знаєш, весь ваш барак ми забезпечувати не можемо.

– Так про це ніхто й не говорить. Нас десяток людей. Мусульманам вже й так нічого не допоможе.

– Їжі нам самим бракує. Інакше тут би не з’являлося щоденне поповнення.

– Я знаю і не говорю про те, щоб ми наїдалися від пуза, ми просто не хочемо вмирати з голоду.

– Те, що нам вдається заощадити, потрібне для людей, яких ми ховаємо. Ми на них нічого не отримуємо. Але для вас зробимо все, що буде в наших силах. Цього досить?

509 думав, що цього досить і водночас це майже нічого. Лише обіцянка, але, поки барак їм не прислужився, вимагати він нічого не може.

– Досить, – сказав він.

– Добре, тоді поговорімо ще з Берґером. Він може бути вашим зв’язковим. Він же може ходити в наш табір – це найпростіший варіант. Тоді інших своїх ти береш на себе. Добре було б, якби про мене знало якомога менше людей. Завжди лише один зв’язковий між групами. І один запасний. Старе засадниче правило, ти ж знаєш? – Левінські пильно глянув на 509.

– Його я знаю, – відповів 509.

Левінські поповз геть крізь червону пітьму, за барак, у напрямку вбиральні й виходу. 509 навпомацки рушив назад, раптом на нього накотилася втома. Здавалося, він цілими днями говорив і напружено думав. Відколи повернувся з бункера, він поставив на цю розмову все. У голові паморочилось. Місто в долині палало і скидалося на величезне ковальське горнило. Він підповз до Берґера.

– Ефраїме, – почав 509, – думаю, ми маємо вихід.

До них приєднався Агасфер.

– Ти з ним говорив?

– Так, старий. Вони хочуть нам допомогти. А ми їм.

– Ми їм?

– Так, – сказав 509 і випростався. У голові більше не паморочилося. – Ми їм. Просто так нічого не буває.

У його голосі було щось таке, наче безглузда гордість. Їм не просто щось дарують: вони роблять послугу у відповідь. Отже, вони таки ще корисні, можуть допомогти навіть Великому табору. Через сильне фізичне виснаження добрий порив вітру міг би збити їх з ніг, але в цей момент вони цього не відчували.

– Ми більше не ізольовані. Карантин прорвано. – Це звучало так, наче він сказав: