Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нойбауерова товста червона потилиця пашіла, він зробив непевний крок назад і на якусь мить більше нічого не бачив, він уже знав, але ще не хотів визнавати – цю війну вже не виграєш.
– Ні! – сказав він голосно. – Ні, ні… ще має… фюрер… диво… попри все… звичайно…
Він роззирнувся. Нікого не було. Навіть пожежників.
Сельма Нойбауер нарешті вмовкла. Обличчя її розпухло, французький шовковий халат був весь у сльозах, грубі руки тряслися.
– Цієї ночі вони не повернуться, – непереконливо сказав Нойбауер. – Горить усе місто. Що їм тут ще бомбардувати?
– Твій дім, твій діловий центр. Твій сад. Вони ж уціліли, га?
Нойбауер переборов свій гнів і раптовий страх, що все це ще може статися.
– Маячня! Саме задля цього вони не летітимуть.
– Інші будинки. Інші магазини, фабрики. Стоїть іще повно всього.
– Сельмо…
Вона його перебила.
– Говори що хочеш! Я перебираюся на гору! – Її обличчя знову почервоніло. – Я перебираюся до тебе в табір, навіть якщо мені доведеться ночувати з в’язнями. В місті я не залишуся! В цій щурячій пастці! Не збираюся тут пропадати! Звісно, тобі до цього немає діла, ти в безпеці. Подалі від лінії вогню! Як завжди! Вигрібати ж нам! Ти вічно такий!
Нойбауер ображено глипнув на неї.
– Я ніколи таким не був. І ти це знаєш! Подивись на свої сукні! На своє взуття! Свої халати! Все з Парижа! І хто тобі це все пристарав? Я! Твої мережива! Найкращі бельгійські мережива. Я купував їх для тебе. Твоє хутро! Хутряне покривало! Його я замовив тобі з Варшави. Поглянь у свою комору. Подивись на будинок! Я добре про тебе дбав!
– Ти дещо забув. Труну! Придбай її швиденько. Завтра вранці труни будуть недешеві. Їх і так у Німеччині вже майже не залишилось. Але ти ж можеш наказати зробити її там, нагорі, у твоєму таборі! Людей у тебе для цього повно!
– Ах, он як? Така твоя дяка! Дяка за все, чим я ризикував. Це твоя дяка!
Сельма його не слухала.
– Я не хочу згоріти! Не хочу, аби мене розірвало на кавалки! – Вона звернулася до доньки. – Фреє! Ти чуєш твого батька? Твого рідного батька?! Єдине, чого ми хочемо, – це спати вночі в його домі на горі. Більше нічого. Врятувати наше життя. А він відмовляється. Партія. Що скаже Дітц? А що каже Дітц про бомби? Чому партія нічого не робить?
– Спокійно, Сельмо!
– Спокійно, Сельмо! Фреє, ти чуєш? Спокійно! Струнко! Спокійно вмри! Спокійно, Сельмо, – це єдине, що він знає!
– П’ятдесят тисяч людей у такій самій ситуації, – стомлено відказав Нойбауер. – Усі…
– П’ятдесят тисяч людей мене не обходять. Якщо я здохну, п’ятдесят тисяч людей не перейматимуться. Притримай свою статистику для партійних промов.
– Боже мій…
– Бог! Де той Бог? Ви його вигнали! Навіть не згадуй Бога…
«І чого я їй не вріжу? – думав Нойбауер. – Чого я раптом так стомився? Треба було врізати! Діяти рішуче! Енергійно! Я втратив сто тридцять тисяч марок! А ця вересклива баба! Треба щось робити! Так! Рятувати! Що? Що рятувати? Куди бігти?»
Він сів у крісло. Він не знав, що це вишуканий гобеленовий фотель XVIII століття з дому графині Ламбер, для нього це було просто крісло з багатим виглядом. Тому він і купив його кілька років тому разом з іншими меблями в одного майора, який повернувся з Парижа.
– Фреє, принеси мені пляшку пива.
– А мені пляшку шампанського, Фреє! Хай вип’є, поки не злетів у повітря! Бах! Бах! Бах! Хай бахкають корки! Перемоги треба обмивати!
– Сельмо, припини…
Донька пішла на кухню. Сельма випросталась.
– Отже, так чи ні? Ми поїдемо сьогодні ввечері до тебе в табір чи ні?
Нойбауер дивився на свої чоботи. Вони були всі в попелі. У попелі від ста тридцяти тисяч марок.
– Якщо ми отак раптово це зробимо, почнуться балачки. Не тому, що заборонено, просто досі ми такого не робили. Почнуть говорити, ніби я хочу скористатися перевагами свого становища, супроти тих, хто мусить залишатися тут у місті, в долині. До того ж на горі зараз небезпечніше, ніж тут. Табір бомбардуватимуть наступним. У нас же важливе для війни виробництво.
Дещо з того було правдою, але найбільше Нойбауер противився, тому що хотів бути сам. Там, на горі, у нього було приватне життя, як він це називав. Газети, коньяк, деколи жінка, на тридцять кілограмів легша за Сельму, – хтось, хто слухав, коли він говорить, хтось, хто захоплювався ним як мислителем, чоловіком і чутливим кавалером. Невинне задоволення важливе, аби розслабитися після щоденної боротьби за існування.
– Хай говорять, що хочуть! – виголосила Сельма. – Ти маєш дбати про свою сім’ю!
– Пізніше про це поговоримо. Зараз я мушу йти на збори партії. Побачимо, що там вирішать. Можливо, вже тривають приготування для евакуації людей на села. Для всіх, які втратили свої помешкання, так точно. Але, можливо, і ви зможете…
– Ніяких можливо! Якщо я залишуся в місті, я бігатиму вулицями і кричатиму, кричатиму…
Фрея принесла пиво. Воно було тепле. Нойбауер відпив ковток, опанував себе і встав.
– Так чи ні? – спитала Сельма.
– Я повернусь, і ми поговоримо. Спершу я мушу знати розпорядження.
– Так чи ні?
Нойбауер побачив, що за спиною матері киває Фрея, даючи йому знак, аби він поки що погодився.
– Добре, гаразд, – невдоволено процідив Нойбауер.
Сельма Нойбауер відкрила рот. Напруга вийшла з неї, наче газ із надувної кульки. Вона впала на софу з меблевого гарнітуру XVIII століття. Тепер це була просто купа м’якого м’яса, яка здригалася від схлипувань:
– Я не хочу вмирати… не хочу… з усіма нашими гарними речами… тільки не зараз.
Над її розкуйовдженим волоссям із гобелена з іронічними посмішками XVIII століття весело й байдуже дивилися в нікуди пастух і пастушка.
Нойбауер розглядав її з відразою. Їй легко; вона верещала і голосила – але чи хто спитав, що відчуває він? Він мусив усе проковтнути. Бути міцним, як скеля в морі. Сто тридцять тисяч марок. А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.
